Вілунав Відкритий театр у Івано-Франківську і у спогадах завершився гештальт. Таки непересічна ця подія була для міста.Непересічна подія для міста, але не для містян. Три дні у глядацьких залах було обмаль франківців. Не знали про фестиваль? Чи театр як такий уже не цікавий? Чи ігнорили? Не густо було на фестивалі ні знаних франківських театралів, а ні знаних франківських акторів. Зате з усього світу був повен міх.
А фестиваль таки був цікавий і насичений: майстер-класи від Ірини Бенюк і плейбек-театр від Кібітки, й презентація Неди Неждани з унікальним доробком українських драматургів – антологією п’єс «Майдан. До і Після», й зрештою вистави «Сіра зона» й «Ополченці» від ПлейПост-Театру. Про все це уже написано.
Найприємніший спогад - аплодисменти найменшим акторам фестивалю – вихованцям дитячої театральної школи «Живбувпес». Малеча на сцені творила історію про Бармалея і жваво застерігала – «не ходіть дітки в Африку гратися»!
Таки правду казали: «Африка», як і сцена театру, не терпить грайливого до себе ставлення. І на відміну від ранків у дитсадку потребує повної самовіддачі. Навіть, якщо ти ще просто малюк. І навіть, якщо ця сцена у дитсадку, чи у театрі.
БАРМАЛЕЙ. Ми побачили класичну виставу адресовану батькам і родичам малих артистів. Тішить, що у місті знову почали відроджуватися дитячі театральні школи, студії, гуртки. Власне ази акторського мистецтва і, насамперед, мистецтва переживання й мистецтва подання є конче потрібні людині, яка росте. Адже, що таке доросле життя, як не освоєння тих чи інших ролей? І професійних, і громадських, і, зрештою, ролі переможця чи невдахи у житті - теж ролі. Отже, добру й потрібну справу для майбутнього і дітей, і міста, і країни творять керівники дитячого театру - актори Івано-Франківського муздраму – Ігор Захарчук та Олексій Лейб’юк. І щиро дякую їм за це. І варто франківській громаді усіляко підтримати ці починання. Бо зрештою – чужих дітей у нашої міської громади не буває.
Митецьку естафету від дітей того дня підхопили актори театру молодіжного – Дрогобицький Театр Альтер (Режисер театру — Андрій Юркевич) з виставою «Сценарій для трьох акторів». Вистава дуже цікавої п’єси, яку знаний польський драматург зі Львова Богуслав Шеффер написав у 1988 році для своїх друзів: братів-акторів Міколая та Андрія Грабовських та Яна Пешка.
Початок вистави дуже насторожив: з декорацій на сцені одні стільці. Невже доведеться дивитися виставу у стилі «стілець і я біля нього»? – розчаровано позирав я на сцену. Це моветон (поганий тон) у сучасному театрі з його нестримним і невтомним пошуком нових форм для творення змісту. Ну принаймі на дворі уже й постмодерн і його театральна «посестра» - постдрама уже відчувають, що старіють, і все більше приглядаються у що б нове ускочити. На перехресті часу – з легкої руки Бодріяра - пост-тілесність. І це зараз хороший тон, це - бонтон. І поле ще зовсім незоране.
Перше враження виявилося оманливим. Історія трьох акторів (Олександр Максимов, Ігор Стахнів, Андрій Юркевич) про їх життя за лаштунками виявилася досить жвавою і у виставі в рух йшло усе. І музичні колонки теж. Актори щоразу обігрували їх, як собі хотіли. Згадалося про піджеїв на вечірці у нічному клубі. Це було майже то. Бракувало лиш відповідної музики. Але, позаяк, через шалений темпоритм вистави, музика й не була потрібна. Зуміли й глядачів включиту в гру. Та от матерщина чомусь була недоречна. Штучна і чомусь російська. Терміново акторську братію треба перевчати на українську лайку.
У виставі було все: й особистісні конфлікти, і дискусії про мистецтво, і найпотаємніші прагнення, і театральні пози і гримаси.
Вистава вдалася. По-суті авангардну п’єсу актори зуміли передати методом класичного камерного театру і це відкрило нові й цікаві грані. І тому сподобалося. Глядачі вкотре за цей день відганяли ненажерливого пожирача часу Кроноса й своїми аплодисментами карбували пам’ять про побачене від театру у вічність.
Приємною несподіванкою став Playback-театр КІБІТКА – театр зовсім некласичний і далекий від нарцисизму академічного театру. Цю форму вигадав в 1975 році Джонатан Фокс, непрофесійний актор, який любив це мистецтво до безтями. Він знайшов цю форму театру в непальських селах в Тібеті, де провів два роки в якості добровольця Корпусу Миру. Там серед гір діти й дорослі бавляться у таку схожу до плейбеку гру, як у нас у гру "Крокодил".
Хто хоче поділитися своєю історією? - оцими словами, без будь-якого раніше приготовленого сценарію, починається плейбек-вистава з історій глядачів. Це що виходить, без історії спектакль не почнеться? А яку історію потрібно розповісти? І як актори збираються грати без сценарію?
А ще – вистава у формі постплей-театру, де злилися сцена і глядацька зала, де п’єса зіткана зі справжніх історій справжніх людей і грається так, що пробирає і перевертає все єство, де важливіша не так сама гра як розмова після гри – вистава «Сіра зона» від Галини Джикаєвої і її Postplay-театру.
Postplay. Після гри. А Після гри … завжди єднання. А де єднання, там і перемога, - сказав дві тисячі років тому славетний римський актор Публілій Сір. Сірієць, до речі.
А Після гри … завжди єднання. І тому, переможемо!
