Перехід від Премодерну до Модерну значною мірою характеризувався ілюзією «визволення». При цьому «боротьба за свободу» нерідко була відкритою чи завуальованою боротьбою проти християнства. Ця боротьба мала надзвичайно широкий фронт, що простягався від збочених форм філософії до спалених храмів і вбитих священиків, від метафізики до багнетів та колючого дроту концтаборів. «Визволенням» було сатанинське жертвоприношення Fides в ім’я самовпевненого, сповненого гордині Ratio. «Визволенням» була боротьба проти догм, «забобонів» та «мракобісся». «Визволенням» було нищення моралі. І за всім цим «визволенням» крилася катастрофічна дезонтологізація, десакралізація і секуляризація всього сущого. Плюс, до того ж, море християнської крові, котрою було написано нові агіографічні сторінки історії Церкви.
Як не дивно, зараз, коли все відчутнішим стає перехід від модерної парадигми до парадигми Постмодерну, «визвольна» антихристиянська риторика продовжує своє існування. Лібералізм – ця найбільш «ортодоксальна» ідеологія Модерну – пережила свою «рідну» парадигму і все більш упевнено простує по реально-віртуальним просторам Постмодерну, часом продовжуючи свою «еволюційну» мутацію, а часом – зберігаючи «перевірені віками» бренди. Серед таких брендів можна назвати і боротьбу проти християнства як ворога свободи (щоправда, не можна не визнати той факт, що все більшу вагу набирає підміна, симуляція християнства або створення таких умов, за яких християнство стає «кастрованим», абсолютно недієвим, безпечним для зла).
Нажаль, багато людей сьогодні має досить туманне, поверхневе уявлення про християнство. Ось, приміром, думка, висловлена учасником нещодавньої всеукраїнської конференції з релігієзнавства, кандидатом філософських наук (sic!) Юрієм Пономарьовим: «Відповідальність передбачає свободу. Православ’я, як і християнство взагалі будується за принципом ієрархічної підпорядкованості, де не існує особистої відповідальності, бо не існує і особистої свободи, натомість є дисциплінарний обов’язок послуху». Щодо ієрархії, Ю.Пономарьов не помиляється. Для християнського світогляду дійсно характерний принцип ієрархічності (приміром, Творець понад творіння, Небесне понад земне і т.д.), але чи справедливими є його звинувачення щодо відсутності у християнстві духу свободи?
«Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. – пише ап. Павло. – Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (Гл. 5, 1). Христос прийшов на землю як Спаситель і Визволитель. Звісно ж, свобода у християнстві розуміється насамперед у сотеріологічному вимірі. Своєю жертвою Христос визволяє нас від первородного гріха, дає силу боротися проти гріхів цього світу і, врешті-решт, дарує шанс на справжню, а не ілюзорну свободу бути самим собою – свободу бути синами Божими. Тому християнство наголошує на важливості істинної свободи – тієї, що лучить людину із Богом, возносить її, а не упокорює у путах матеріального: «Ви бо, брати, покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесності; але любов’ю служіть одне одному» (Гл. 5, 13). З останньої цитати також слідує, що поняття свободи є невід’ємним від поняття любові. Для християнства характерне поняття свободи як свободи-в-любові. Щоб визволити людей з-під влади гріха, люблячий Бог-Отець жертвує Своїм Єдинородним Сином, люди натомість повинні використовувати даровану їм свободу у дусі любові – любові до Бога та ближнього. Це, словами ап. Якова, «досконалий закон свободи», і хто у нього «пильно заглядає», хто «у ньому перебуває», той «щасливий у ділі своїм» (Як. 1, 25).
Свободу християнство не заперечує, а лише відділяє її від вседозволеності, від сваволі, від хибного її використання: «Поводьтеся як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби» (І Пт. 2, 16). Зловживання помилково зрозумілої свободи закономірно призводить до духовної деградації, і це дуже знаково в контексті ідеології лібералізму: «Верзуть вони пусті нісенітниці, розбещеними похотями тіла приваблюють людей… обіцяють їм волю, самі ж раби зіпсуття, бо хто ким був переможений, того він і невільником став» (ІІ Пт. 2, 18-19).
Головна мета християнства – вести людей до Бога, до Неба. Однак потойбіччя, Царство Небесне – не єдиний вектор рятівної і визвольної місії християнства. Його дія також направлена на переображення земного життя, його максимального приближення до «стандартів» Царства Божого. Тому слова «Христос визволив нас на те, щоб ми були вільними» – це заклик не лише до свободи від гріха, але і свободи індивідуальної, національної і соціальної. В Христі свобода інтегрується, освячується і унеможливлюється від свого хибного використання.
Нині українцям продовжують нав’язувати банальні тези про побудову «громадянського суспільства», «демократії» і т.п. Все це – заяложені, стереотипні рекламні вивіски ліберальної ідеології, за якими криється подальша деградація людини, котра сьогодня стоїть на грані постантропологічного переходу. Сьогодні, в умовах, коли «мейнстрім» несе нас в постантропологічні виміри існування, християнство постає саме як релігія свободи – як волелюбний underground свободи боротьби.
Ігор Загребельний,
