Іноді здається, що Господь навмисне хотів усіх заплутати. Тільки-но його учням здавалося, що вони почали розуміти, про що йдеться, як наступні події заперечували все вищевказане. Тільки-но Христос казав «не мир Я приніс, але меч», і учні схопились за зброю, як одразу додав «не суди, і не будеш судимий». Як тільки «якщо око спокушає тебе – вирви його й відкинь», і люди знайшли підходящу блудницю, так одразу «хто без гріха, нехай першим у неї каменя кине».
Господь не давав учням жодної визначеності, одразу розбивав будь-які правила. Навіть чудеса робив весь час по-різному. «Не скасувати Закон Я прийшов, але виконати», і одразу ж засудив фарисеїв за закиди щодо зцілення в суботу.
На жодне питання не було дано юридично чіткої відповіді. Лише притчі. Всі Заповіді – щодо ставлення до Бога та стосунків між ближніми. Але хто такі ближні? Ті, хто дав гроші на лікування? Чи як? – Притча про доброго самаритянина не дає визначення. Хоча загалом – зрозуміло, про що йдеться…
Неможливо жити «по Біблії». Там нема нічого визначеного. Іноді здається, що було б легше, якби все було детально прописано. Як у Талмуді іудеїв, чи в Шаріаті мусульман. От можна уявити, і навіть подивитися на життя «по Шаріату». Але насправді, це був би шлях в нікуди. Якби християни спирались лише на тексти, рано чи пізно стали б подібними до фарисеїв.
Мабуть, тому Господь обрав неписемних учнів. Тексти Нового Заповіту були написані через десятиріччя після розп‘яття Христа. Причому, лише Євангеліє від Івана написане очевидцем подій. А те, які рукописи ввійдуть в Біблію а які – ні, взагалі вирішували на Вселенському соборі за три сотні років.
Всі ці доводи часто використовуються ворогами Церкви. Але насправді, саме на цьому все і тримається. Саме це зробило Церкву живою. Ми віримо в живого Христа. І в Церкву, як Його тіло. В іншому випадку ми вірили б у старовинні рукописи – не більше.
Протестанти неправі, коли кажуть, що треба спиратись лише на слова Біблії, відкидаючи Святе Передання. Вони кажуть, що Переданням викривляють Віру. Проте, саме Передання, як традиція розуміння священних текстів, як дух Церкви, не дає нам трактувати Біблію як заманеться. За два тисячоліття необоротно змінилися значення слів. Тексти не раз перекладалися і осучаснювалися, а «екклезія» і «церква» - це різні слова, хоча і перекладаються одне в одне. Проте, дари Святого Духа через висвячення передавався від священика до священика. Сенси були б обов‘язково втрачені, якби Церква Христова була церквою Книги.
Якось в Америці група студентів протестантської семінарії навернулася до Православ‘я. По собі вони залишили напис на дошці оголошень: «Навіщо ви шукаєте церкву, побудовану на Біблії, якщо є Церква, яка дала вам Біблію?»
Всі основні тексти були написані не Господом і не під Його диктовку (але під Його натхненням). Він дав лише натяк на те, як збиратися на згадку про Нього під час Таємної Вечері, а не чин Літургії. Він не дав визначення, «хто є ближні мої», бо будь-яке визначення, сформульоване словами, втратило б своє первісне значення вже за сто років. Тому осяєння апостола Павла, ревнивого гонителя християн, відбулося вже по Воскресінні. І апостол Павло чи не найбільше з апостолів потрудився для становлення Церкви. Його листи складають більшість Послань Апостолів, які є частиною Нового Заповіту і так само, як Євангелія, читаються на кожній Службі. І це немов би підкреслює, що найголовніше відбувається тут і зараз, і Господь – не літературний персонаж. Він ходить поміж нас і нині. Разом з Іудами, Петрами й бійцями спецпідрозділу, які забезпечували правопорядок під час розп‘яття.
Церква жива. А життя в Церкві – це не лише вивчення текстів і канонів, які так часто замінюють нам любов до ближнього.
