СУБОТНЯ ПРОПОВІДЬ

Церква майже завжди має справу з ситуацією екзистенціального вибору (тобто вибору між двома неможливостями): гріх не допомогти хворій дитині, але гріхом є і крадіжка грошей на ліки для неї. Якщо інші засоби, крім крадіжки, вичерпані, людина, помолившись, має вибрати між двома гріхами. 
І тут Церква повинна закликАти до молитви, а не до утримання від крадіжки.

Кидати в беркутівця пляшку з бензином - є гріхом. Дозволити беркутівцям згвалтувати Україну є ще більшим гріхом. Доктрина віри говорить, що, на жаль, жодна людина не здатна бути безгрішною, проте, кожна людина має свободу волі. 
Церква не має закликати вірян не бити беркут, вона має нагадати вірянам необхідність покаятися під час недільної сповіді за те, що вони били беркут.

Безліч наших святих досягли святості з мечем в руках. Проте, ілюзії, щодо ненасильства ще можна було плекати до 1917 року. ХХ століття довело, що зі злом не можна боротися лише мирними засобами. Ті віряни, які відмовляються стріляти в чекіста, комуніста, тим самим сприяють голодоморам, репресіям і деморалізації своїх нащадків.

Благословити на війну за свободу, а потім прийняти покаяння за війну за свободу - ось функція нашої Церкви, бо християнство наскрізь діалектичне.

Основний підхід нашого віросповідання до питань війни і насильства я мушу пояснити на мусульманському прикладі, бо вам, безбожникам, так легше буде зрозуміти.

Перші (т.зв. праведні) халіфи самі перебували в битвах. Так ось, в одній з них, коли мусульмани вже перемогли й долали останній спротив, халіф Омар (чи АбуБакр, точно не згадаю) заніс меч аби добити ворога, а той не злякався і плюнув йому в обличчя. Тоді халіф вклав меча у піхви й відійшов від нього. 
Коли соратники питали в Омара: чому ж ти не добив? той відповів: до того, як він плюнув мені в обличчя - то була для мене війна за віру, а після плювка, я вбив би його з образи, з особистих причин, але ж я не вбивця. Амінь.