Власне це і можна вважати совєтчиною. Така дрібниця, а так виразно висвітлює. Ідеш цими льодяними полями і відразу розумієш, де ти є.
Колись, ще починаючи з часів лютого середньовіччя, місто було місцем життєвого ризику і місцем щоденної безпеки. Ризик стосувався вибору. Звільнення від сваволі регіонального феодала. Безпека полягала у згоді самому відповідати за подолання всіляких небезпек. Або, принаймні, приймати ці небезпеки спокійно, знаючи, що їх переживатиме усе місто.
Так само і тепер. Нічого не змінилося з давніх часів, крім того, що вважається, що все змінилося.
Ідучи цими снігами, цими льодами, цими засипами і цими водами у наш час, можеш тільки дивуватися, наскільки брехливішою стала система, якій ти погодився покоритися і чемно віддавати частину заробленого. Ти повірив у розподіл праці, властивий несільському способу організації життя. Ти робиш своє і тим, що ти не робиш усього іншого, даєш можливість комусь іншому робити своє.
А згодом починаєш розуміти, що це власне ти своїми впорядкованими сплатами платиш за ту брехню, яка потребує більше коштів, ніж те, що можна було би зробити, якби не треба було так багато грошей на брехню про те, як усе робиться.
Місто, яке мало би бути захистом, перетворилося на суцільну небезпеку. І пофіг. Міщани стали смішними, вони так комічно виглядають, пересуваючись улюбленим містом. Вони йдуть до роботи, на якісь важливі зустрічі. Їхня хода нагадує кроки раба, прикутого до довгого спільного ланца. Їхні мешти перемочені і ноги, мабуть, смердять. Їхні плащі і куртки обляпані розтопленою водою, яка бризкає з-під коліс тих, котрі думають, що у своїх машинах вони можуть не перейматися калабанями і льодом. Але ж це не так. Важко вийти з теплої машини, не вступивши у якесь лайно. Важко пройти кілька кроків, аби не напружувати нетипові м'язи і сухожилля ніг. А зверху ще падають бурульки, лагідні краплі і грудки мокрого снігу. Важливі частини хідників обв'язані поліцейськими стрічками, туди не варто заходити. Доводиться сходити на слизьку дорогу, де так важко пригальмувати.
Дуже гарно падають всілякі не цілком пристосовані елементи. Ломлять собі кості так безжурно, ніби мають ще багато запасних. Ніхто ні за що не відповідає. Усі веселяться, бо таки смішно. Має все ж панувати закон природного добору, а не сльозливі побрехеньки про те, що слабі і недолугі мають над нами панувати.
А прибирання снігу стає дивовижним мистецтвом утрамбовуванням ковзанок. Треба ще постаратися, аби так зуміти. І такими уміннями робиться совєтчина. Славний Франківськ виявляється таким самим совєтським, як будь-яке прокляте донецьке поселення. Всюди слизько, всюди можна впасти просто так, всі однаково вмілі і господарні. Найкращим виявом соборності є та чудесна приреченість, з якою громадяни різних міст приймають належне їм - ці надовби, цю рабську ходу, ці середньовічні гіпсові бандажі. Так і треба. Пощо вимахуватися? Як би виглядало, якби хтось не прийшов до роботи через те, що погано іти? Радянська людина такого собі не дозволить. Радянська людина прийде, пройшовши через усі западла, і буде гордитися, що вона не така, як розніжені міщани європейських міст, яким потрібно вичищених хідників. І якщо це нормально, то так і має бути. І нема про що говорити. А хто буде нарікати, той слабак. Бо ж треба якось давати собі раду. Адже ти живеш у місті.
Тарас ПРОХАСЬКО, Галицький Кореспондент
