Система під назвою «Україна» в останні дні постійно перезавантажується. При мінімумі оновлень, із незмінно застарілим файєрболом та купою вірусів, ці перезавантаження виглядають такими ж узагальнено-ритуальними як, скажімо, укази Турчинова. Спрямовані означені перезавантаження здебільшого не на вдосконалення чи на оновлення системи, а суто на створення певного образу. Здебільшого випадкові хлопці з базарно-напруженими обличчями та бігаючими оченятами намагаються переконати нас плюс західних кредиторів та самих себе, що насправді вони круті політичні альфа-самці.
Ніхто не вірить.
Ніхто не захоплюється вмінням силового міністра не відповідати на телефонні дзвінки Жириновського, нікого не переконує бойова міць тих (аж!) двадцяти танків «Оплот», які стоять на східному кордоні нашої держави. Мало хто аплодує змінам табличок на дверях владних кабінетів і несподівано войовничим маніфестам колишніх мирних офісних хом’ячків.
Натомість навколо говорять про гроші, гроші, гроші. Здебільшого ці розмови складаються з багатьох запитань й кількох непевних відповідей. А саме:
1) Скільки коштуватиме долар в кінці березня?
2) Скільки «відріжуть» від соціальних пакетів під час секвестрування бюджету?
3) Скільки коштуватиме газ і світло «на лічильнику»?
4) Скільки мільярдів дасть Захід Україні?
5) Скільки коштуватиме лояльність активістів (+публічних авторитетів, нових правителів, антикорупційних структур, польових командирів) до «пана А» чи «пана Б»?
6) Скільки встигли вивезти з Україні «бувші» і скільки коштували домовленості про вивіз?
7) Скільки тепер вартує те чи інше призначення?
8) Хто й за який вступний внесок прийматиме участь в дерибані бізнес-імперій Курченка, Стоматолога, а можливо й Фірташа?
9) Чи стане грошей у Порошенка на «переламування» бютівського адмінресурсу у передвиборній компанії?
10) В які суми влетить Росії погратись у танчики в кримській пісочниці;
11) За чиї гроші відбувається і відбуватиметься далі весь цей цирк?
В мене є відповідь лише на останнє питання: за наші.
Те, що всього за кілька тижнів після революції увага вітчизняних «пікейних жилетів» сконцентрована на баблі, само по собі насторожує. Плани реформ знову губляться в туманній перспективі, у Верховній Раді знов борзіють комуністи, а новопризначене на владні посади панство ще не так давно ходило з трояндами СДПУ(о). Залучення України до світової спільноти на рівні «політичної вулиці» знов таки перекодовується на звичне: «Ото правильно, хай нам гроші дають!»
Тим часом все, що не стосується бабла, перетворюється на суцільний фейк. Всі ідеології залишаються у злякано-перемішаному (злі язики кажуть: у недофінансованому) стані. Праві діють як Че Гевара, ліві як Бісмарк. Суцільна толерантність уживається із суцільною нетерпимістю в межах однокімнатної квартири. Тим часом натхненні творчі люди розповідають про грандіозні плани. Їх запитують: а звідки ж на це все знайдуться гроші, якщо під секвестр попадуть навіть виплати на дітей?
«Будуть нові міжнародні програми і гранти», - впевнено відповідають натхненні творчі люди.
Авжеж, міжнародні програми, радше за все, будуть. Якщо, звісно, уряд витримає курс на лібералізацію. Але тут згадуються 90-ті роки, коли все розумне в Україні виживало виключно на гранти Сороса та інших добрих закордонних вуйків. Йдемо другим колом?
В очікуванні золотого кредитного дощу, принагідних розпродаж та дерибанів до України підтягується мандрівна зграя різноманітних спекулянтів (в гіршому значенні цього слова) та «електронне стадо» дешевих інвесторів-заробітчан. Вони знають, що революції, як шторми, викидають на берег (на ринок) купу цінного і не надто дорогого. Можна хапнути «по дєшьовкє». Невдовзі очкують масу цікавих пропозицій та проектів типу «бульбашка мильна зелена». Тримайтесь за кишені!
На цьому тлі залишаються неприкаяними ті ідеалісти та ентузіасти, які щиро повірили у можливість докорінно змінити систему. Їх багато, більше, аніж рахують проплачені аналітики нових господарів життя. Й помиляється той, хто думає, що цих людей можна буде легко відправити спати за принципом «мавр зробив свою справу». Вони, ці люди, ще не сказали свого останнього слова.
Але ще скажуть. Не сумнівайтесь.
Володимир Єшкілєв, для Фіртки