Свобода - одна з найсуттєвіших демократичних цінностей, а також найбільша з цінностей духовного шляху людини. Проте, влада часто не сумісна з бажанням людей бути вільними у виборі, у думках та рішеннях.
Україна останніх років тому приклад. Ми - народ, ніби-то розчаровані, роздратовані і не віримо нікому. Ми не бачимо сенсу протестувати у державі, яка не цінує людську гідність."Заради кого, я маю виходити на вулицю, ризикувати своєю роботою, положенням у суспільстві?", - все частіше цю фразу чути серед украпїнців.
А і дійсно, заради кого ми маємо виходити на вулицю, чи маємо взагалі? І яка ціна нашої свободи?
Минулоріч я була у Франції, в її столиці - Парижі. Ні для кого не секрет, що французи часто між собоюжартують, що мітинги та страйки- їхнє національне хобі. Правда в цьому безперечно є. Що не тиждень, то нові незадоволені. І помітьте, Франція - одна з найсильніших країн в Європейському Союзі. Що стоїть за їхнім обуренням? Звичайна ілюзія демократії чи щось більше.
Я багато спілкувалася з місцевими житедями, аби зрозумти, чим керуються французи безстрашно виходячи та демострації та мітинги. І зрозуміла простий але суттєвий факт. У своєму незадоволені вони індивідуалісти, простіше кажучи, вони виходять протестувати за себе і свої інтереси. Якщо розкласти схему поведінки активного французького страйкаря, то виглядатиме це приблизно так: у мене є проблема (до прикладу, низька зарплатня), я обговорюю її з друзями, родичами, колегами, серед них також знаходяться мої однодумці.
Хтось сильніше, хтось слабше, але вони є, далі ми озвучуємо своє невдоволення кнерівництво тої чи іншої стуктури, у 90% випадків наші умови не задовольняються, тоді ми закидаємо інформацію у соціальні мережі, дзвонимо знайомим, яких це питання також торкнулося, організовується спільнота, в якій є явні лідери, вимоги прості - наша проблема, а далі мітинг, страйк чи демонстрація. Причому, на відміну від британців чи представників Арабського світу, французи не поспішають трощити вітрини магазинів чи підпалювати машини. Вони терплять достатньо довго, а потім вулкан вибухає.
А що Україна? Нехай економічні показники у нас і не дотягують до фоанцузьких, але хіба ми не хочемо жити у вільній країні, хіба не хочемо мати гідну зарплатню, бачити довкола красиві міста? Невже в Івано-Франківську, Києві, Донецьку чи Львові все настільки добре, що мешканцям і сказати владі нічого? Звичайно ні. Проте на протести виходять 100-200 людей, які знають обличчя одне одного. Ми унікальна нація, бо ми пережили Помаранчеву революцію, унікальне, суто українське явище в історії. Сказано про неї багато, проте чи не тому у наступні після 2004 роки настало розчарування, що ми не готові убли боронити власну свободу, вимагати від влади дотримання обіцянок? Згадайте тодішній стан... Здавалося серце виривалося з грудей, від старших людей я тоді чула, що це ледве не найважливіша суспільна подія за все їхнє життя.
Проте українці не готові були ВИМАГАТИ. Наголошую - вимагати, не просити, не домовлятись на нерівних умовах, не влаштовувати культ лідера,а вимагати. Так, як роблять у Франції, у Британії, у Іспанії та навіть Штатах. І в цьому ми помилилися, а не лише недосконала влада, не лише вона.
Важливу роль в українськолму русі спротиву грають й ЗМІ. Згадайте випадок із руйнуванням трьох історичних будинків на Андріївському Узвозі в Києві. Тоді цю аферу кияни прохлопали, навіть ті, хто жили на цій вулиці не зорієнтувалися, що вночі фірма Ріната Ахмєтова "СКМ" знесла вщент будівлю початку 20 століття. Але ця історія мала суттєвий позитивний бік. В той же день, завдяки соціальним мережам зібралося народне віче, знайшлися громадські лідери, активні кияни прописали план дій і вже наступного дня під офісом Ахмєтова в Києві було 5 тисяч людей. Не 100 чи 200, а 5 тисяч. Я з непідробною радістю бачила знайомих, які взагалі за все своє життя не виходили на протести. Кияни хотіли контролю, вони добился від "СКМ" відновлення будинків, і нехай запізно, але таки стали на захист свого міста і своєї свободи в ньому. Тепер за діями цієї структури Ахмєтова суворий контроль і якщо обіцянку не буде дотримано, я певна, що ті 5 тисяч знову вийдуть.
ЗМІ відіграють в таких історіях ключову роль, як вони напишуть чи знімуть сюжет про ту чи іншу акцію, такими очима її і побачать українці.
Ми частенько чуємо, що не вдалося, кого затримали, але чи часто ми чуємо про позитивні приклади? Маленькі перемоги великих людей? А якщо хочемо це знати, то мусимо шукати альтернативні джерела інформації, вчитися відрізняти чорне від білого, бо жодна влада не зробит нам раю на землі,якщо ми не навчимося його вимагати! Не виправдолвуючи власну лінь, страх чи егоїзм, а вставши з диванів і сказавши свою унікальну і цінну точку зору. Причому сказавши так, аби почули. Повірте, 5-10 чи 15 тисяч жодна злочинна влада не посадить. Доведеться їй тоді дослухатися!
Можливо хтось з читачів ненароком подумав, що я закликаю до чогось? Боже храни, я лише змальовую картинку, яка відбувається зараз в країні: ми як ніколи близькі до авторитарної влади людини, яку ми не обирали і яка у всіх сферах -від судової до гуманітарної показала себе, як той, хто прийшов панувати надовго і не зупиниться не перед чим. Але справа не у вождях, а в людях. Хіба ми слабші? Хіба забули, що таке справжня гідність? Хіба забули, яку високу ціну має наша персональна свобода і свобода близьких людей? Давайте разом думати і не менш рішуче писати власні правила гри. Як каже одна чудова людина: "Демократії варто вчитися!" А ви готові до такої школи?
