Російськомовновні українські націоналісти. Так називає себе і свою сім'ю мати українського військового льотчика у Бельбеку, кримчанка Марина. Вона разом із рідними опинилася в числі так званих «біженців», які шукають прихистку на Прикарпатті.
Божевільні, але ідейні
Сім’я із гарнізонного містечка Гвардійське, Сімферопольського району АРК фактично опинилася в епіцентрі подій під час анексії і коли зрозуміла, що дороги назад уже немає, вирішила їхати.
«Усе дуже переплелось. Коли кожного дня чекаєш, що будуть штурмувати, коли люди, яких знаєш багато років наче зомбі і їм нічого не можливо доказати, бо відразу кажуть, що ти фашистка – це важко емоційно. Я ще в 1990 році вирішила, що якщо повернеться радянський союз, я в ньому жити не буду», - говорить пані Марина.
Марина – російська українка, бо народилася на Далекому Сході, але все життя прожила в Криму. Її чоловік – Володимир – уродженець Севастополя. Вона – лікар-фтизіатр із 20 річним стажем роботи, він – працівник театру. В Івано-Франківськ подружжя прибуло із молодшою дочкою – 13 річною Марією і домашнім улюбленцем собакою «Іриска». Із собою взяли найнеобхідніше. Вдома залишилось усе – будинок, майно, роздаровані домашні тварини і найдорожче - старший 23-річний син, який наразі очікує передислокації своєї військової частини на материк.
А ще родичі, які так і не змогли зрозуміти вчинку близьких. Сім’я Марини розділилася – батько підтримав подружжя, а мати і брат – навпаки відмовляли їхати, і, як розповідає жінка, досі не розуміють такого вчинку.
«Батькові було тяжко нас відпустити, але він розумів. Мати живе у власному світі. Із братом у нас громадянська війна. Він чекає, що буде велика зарплата… А скільки я всього у свою адресу за ці дні почула від інших родичів… У нас там фактично всі сім’ї так розділені…», - сумно зауважує Марина.
Володимир називає свою сім’ю божевільною, але ідейною, бо не змогли змиритися із ситуацією і чекати невідомо якого покращення.
«Чи багато нас таких у Криму? – не знаю, - говорить чоловік. - Усі різні і кожен в праві жити у свій спосіб. Ми не хотіли виховувати дитину у постійній боязні».
Чому обрали для переїзду саме Івано-Франківськ відповідають чітко – рішення було невипадковим. Свого часу тут проходив військову практику їхній син і їх завжди тягнуло ближче до заходу, до Європи.
Крим – вічна боротьба між радянським і нерадянським
Щодо подій, які змінили історію держави і в першу чергу історію кожного, хто проживав в АРК, сім’я розповідає із нерозумінням, що відбулося. Втім переконані, грунт для «покращення» готувався роками і не зовнішніми силами, а внутрішніми «козачками», п'ятою колоною, яка в Криму жила ще з часів СРСР.
Люди відзначають, що протягом усіх подій на столичному Майдані на півострові все було спокійно, жодних заворушень чи якихось інших дій і раптово в один момент все вибухнуло.
«В Україні жилося нормально. Не все подобалося. Втім, чого люди хочуть в Росію ми не знаємо. Справа не в грошах. Йшла сильна промивка мізків. І все через соцмережі. Головним чином «Одноклассники»», - припускає Марина.
Кримчани зауважують, що у свій час центральне керівництво держави просто втратило той момент, коли потрібно було із людьми працювати. За їхніми словами, Україна програла інформаційну війну Росії, а ще – не було ніякої освітньої роботи. Одиниці українських шкіл, відсутність українського телебачення і преси, виключно російськомовна література зробили свою справу.
«Кримчани живуть у своєму соці. Вірять у те, що є бандерівці, яких вони ніколи в очі не бачили. Вірять, що заборонять російську мову, хоча той мовний закон на півострові ніколи і не діяв. Україна програла інформаційну війну. На це не звертали увагу, а це все пропаганда. Нині ж мізки людям промиті до такої міри, що вони не розуміють усю глибину проблеми. Не розуміють, що Крим дотаційний регіон, що молоді хлопці служитимуть у гарячих точках. У всіх відповідь одна – все буде нормально. Путін обіцяв», - говорять люди.
А ще, запевняє пан Володимир, питання у специфіці регіону, який населяє різнонаціональне населення. Кажуть, що кримські татари завжди знатимуть, хто такі українці і кому вони завдячують своїм проживанням у Криму, натомість усі решта – у більшості випадків росіяни, які залишились на військову службу.
«Тут у вас одна нація, це відчувається. А там – ні. Там усі різні. Там багато українців, але вони втратили свою ідентичність. Немає єднання народу. Там розподіл не за національним принципом – а так – радянський, нерадянський. От і все. Національність у сприйняття тут ні до чого. Розмови лиш про одне – нам потрібно сильної руки. В СРСР було так, а зараз так… Там йде вічна боротьба між радянським і нерадянським», - переконаний голова сім’ї.
Втім, попри усю складність ситуації, сім’я називає Крим українським і вірить, що з часом і там люди зрозуміють, що жити у складі України було набагато краще, ніж ті «перспективи», які обіцяють з Росії.
Немає у людей і докорів до центральної влади, яка не змогла протистояти агресору і залишила людей сам-на-сам.
«Залити кров’ю увесь Крим і рятувати тих, більша половина яких цього не бажає – це не вихід. Ми от рятуємо себе самі. Україна мене не кинула. Ми приїхали сюди і думаємо, що все буде нормально», - констатує пані Марина.
Нове майбутнє
Нині кримчани тимчасово оселилася в Івано-Франківському готелі. Чоловік з дружиною емоційно згадують як покидали Крим, але не менш емоційно будують плани на вже «бандерівське» майбутнє. Хоч попереду невизначеність і ще більше запитань, ніж відповідей вирішили остаточно – назад дороги нема.
«Ми для себе вирішили, що жити будемо тут. Так нам ближче до душі. Ми могли б там залишитися, змиритися із тим болотом, у яке нас повернули, наступити собі на горло. Але чогось не хочеться. Нам уже по 50 років і ми назад у радянський союз не хочемо», - розповідає пані Марина.
Зараз подружжя планує шукати роботу і навчальний заклад для дочки (Марія навчалася в україномовній школі – Авт.) Куди саме, у який населений пункт Прикарпаття їх ще закине доля вони не знають. Кажуть, все залежить від того, де жінка зможе працевлаштуватися за спеціальністю.
«Головне, щоб влаштувалася дружина, а я вже собі роботу знайду, - говорить пан Володимир. - Також шукатимемо помешкання неподалік. Тоді вже і дочка зможе піти у школу. Вона зараз переймається, бо вчилася у художній школі і хоче продовжувати малювати».
До слова, обласне керівництво питанням працевлаштування пані Марини вже займається і у найближчий час пообіцяло дати відповідь сім’ї. Сподіваємося, вона буде позитивною.
За декілька днів свого перебування в Івано-Франківську кримчани вже встигли погуляти містом і навіть скоштувати місцевих страв. Кажуть, що дуже сподобалося. Але ще більше сподобалося їм те, як їх зустріли місцеві волонтери - такої щирості не бачили давно.
«Я звик усе заробляти своїми руками. А тут приїхав - навколо люди, усі посміхаються, розпитують. Мені надавали продуктів, житло. Надзвичайно хороші люди», - ділиться враженнями від зустрічі пан Володимир і додає, що хотів би колись, коли «осяде» віддячити усім, хто допоміг у скрутний час.
Сім’я пані Марини – чи не єдині, хто погодився на розмову із нами. Решту – або ж просто залякані, не бажають іти на контакт, або ж переживають за близьких, які залишились вже по той бік кордону.
Не все так просто, як виглядає на перший погляд, із переїздом цих люджей на Прикарпаття. Нині їх вже понад 200. Це щоденна робота десятків волонтерів, однак ми повинні пам'ятати, що ми відповідальні за тих, кому надали притулок
Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Сьогодні ми - не миротворці, але очі цих кримчаків дивляться на нас із надією. Надією, що ми не залишимо їх у біді.
Марія Лутчин,
для "Столиці Карпат"
