Які Ваші досягнення за минулі 20 років?
Це дуже особисте питання, а у нас ніби то не прийнято займатися душевним стриптизом, якщо ти, звичайно, не представник шоу-бізнесу чи шоу-політики.
До того ж такі психологічні ментальні чи духовні досягнення вельми слабо цінуються в суспільствах, орієнтованих на матеріальне благополуччя. Скажімо так: вони навіть досягненнями не є. Ну, вдалося комусь щось зрозуміти, побудувати теорію, побачити світ майбутнього. І що? Якщо це не підкріплюється матеріальним благополуччям, то в очах більшості все це нічого не коштує. Тому я не буду розповідати про свої досягнення у філософії. Розповім краще про мої спроби розвивати країну і державу.
Для мене тема досягнень країни міцно пов'язана з моїми особистими помилками і досягненнями. Мої досягнення були пов'язані з досягненнями країни в зворотній пропорції. Чим частіше країна опинялася в кризі, тим частіше для мене виникали виклики, які я намагався осмислювати, втілюючи своє осмислення в тексти.
Тому мій шлях в процесі створення і зростання незалежної України можна простежити за текстами, у тому числі програмним, аналітичним і консультаційним. Мій шлях можна побачити на сторінці під назвою «Українська мрія».
У 1993 році я вірив в нові мотивації новонароджуваного бізнесу. У 1995-му - в стані депресії - я дуже важко приймав рішення: залишитися або виїхати з України. Зрештою, я вирішив залишитися і спробувати щось змінити в теоретичному плані. Так почався період мого співпраці з бізнесом і політикою.
У 1998 році я зрозумів, що бізнес не здатний вийти за межі ліберально-демократичної моделі. Тоді ж вийшла моя програмна стаття «Українська мрія» де були концептуальні мрії. Основні цінності - свобода, добробут, розвиток, довіра - потрібні особистості більше, ніж державі нові технології, професіоналізм. Українське суспільство там пропонується будувати як суспільство незалежних і заможних професіоналів.
Наприкінці 1998 року в «Русском журнале» вийшла моя стаття «У чому звинувачують українського президента» - задовго до його публічних звинувачень. І коли в результаті «касетного скандалу» такі звинувачення прозвучали, я став обговорювати дійсно важливу тему «Доля дерибану».
Урядова криза і відставка Ющенка в 2001 році були викликані його нерішучістю. Перебуваючи фактично у підпіллі, працюючи з помічником Ющенка Іваном Васюником, я писав для Ющенка статтю під назвою «Наші орієнтири на майбутнє». Ющенко довго вичитував і правил текст, тричі приймав рішення про публікації його в «Дзеркалі тижня», а один раз текст навіть був відправлений до редакції. Але він так і не зважився виступити з публічною позицією щодо орієнтирів на майбутнє. Тепер, озираючись на його дії на посаді президента, я не впевнений, що якби публікація відбулася, то щось змінилося. Може бути, крах був би більш швидким.
І хоча багато хто потім приписував собі, слова «Я йду, щоб повернутися» - це написав я. У моєму архіві досі є текст («Заява на випадок відставки»), де виділено те, що Ющенко прочитав з трибуни, і те, що він викинув з мого тексту.
Після відставки його небажання публічно представляти орієнтири майбутнього стало для мене очевидним. Для мене стало зрозуміло, Ющенко - не лідер. Тому восени 2001 року я пішов від нього, і більше ніколи не повертався, хоча в процесі революції 2004 року в багатьох були ілюзії щодо його лідерства. У мене їх не було.
12 лютого 2004 в моїй програмній статті «Нові дисиденти» були сформульовані основні проблеми і помилки тієї частини еліти, яка прийшла до влади в 2004 році.
У 2005 році я прийняв рішення не займатися більше консультуванням центральної влади. Розпочався період моєї роботи з муніципальними елітами. Я думав хоча б там знайти людей, здатних до стратегічного мислення. І теж дуже швидко розчарувався. Муніципальні еліти виявилися так само не здатними до стратегічного розвитку міст, як і центральні еліти - до розвитку країни.
Остання спроба ще якось сприяти порятунку Україні була зроблена мною в 2007 році в циклі статей «Принципи інтелектуальної політики» і циклі статей «Популярно про стратегію та стратегування». Однак це вже було нікому не цікаво. У 2008 році я оголосив про припинення мого інтересу до України як держави. Тобто, почалося моє публічне закриття цього державного проекту.
Це не означає, що країна загине або щось трапиться з цією територією. Це означає, що державний проект «Україна» як він задумувався мною на початку 1990-х років ХХ століття, виявився невдалим. Мій проект «України» закрито. У такому вигляді він не підлягає самостійного розвитку. Він може розвиватися тільки ззовні - Росією, Європою чи США. Або ніким, якщо ніхто ззовні не захоче його розвивати.
Яким Ви бачите майбутнє нашої країни?
Про майбутнє країни я дуже докладно написав у циклі статей про перспективи українства.
Єдина можливість відродження країни - через створення нового типу державності, що здатний зробити лише Орден Українства – войовничий, авторитарний, готовий жертвувати собою та іншими. Ця нова державність здатна дати надію цивілізаційного, але не культурного плану. У цій новій державності не буде здебільшого української культури та лінгвістичного монополізму української мови. У всіх інших випадках у Україні немає жодної перспективи на майбутнє.
Всі націоналістичні або олігархічні спроби відродження Україні можуть привести тільки до її розколу. Зараз з'являється дуже багато розкольницьких партій. «Свобода» і «Регіони України» - просто найбільш сильні «партії розколу». Обидві ці партії ведуть країну до руйнування і розколу.
Демократія зараз взагалі протипоказана Україна як цілісній державі. Сьогодні потрібно вибирати - або демократія, або цілісність країни. Причому відсутність демократії аж ніяк не означає відсутності свободи. Демократія не обов'язково найкращий спосіб організації волі. Стратегічний авторитаризм орденського типу сьогодні був би набагато ефективніше як для свободи, так і для розвитку.
І все ж, що можна зробити в Україні, щоб змінити ситуацію на краще?
Існують прості кроки для поліпшення справ в Україні. Це - відмова від прив'язки до долара, зменшення кількості доларової маси в країні, змушення уряду до припинення боргових запозичень, відмова країни від повернення злочинно запозичених грошей МВФ. Ще - тимчасова націоналізація всіх олігополій, публічна передача олігополій в управління найнятим менеджерам з відкриттям доступу до фінансової інформації олігополій, поділ олігополій на частини і перепродаж їх державою іншим власникам під генеральні угоди, де будуть брати участь трудові колективи як договірні сторони.
Тобто, необхідно запровадження державного капіталізму на весь час кризи. Однак я навіть приблизно не бачу, хто би зміг усе це зробити. Тому що це питання довіри. А з політичною довірою в країні «напряженка». Політичне довіра - це найважливіший і найдефіцитніший ресурс під час кризи.
Найкраще, що можна робити сьогодні, - це готуватися до революції. Не до бунту, не до фестивалю на Майдані, не до погромів, а до нової політики. Готувати пакет нових законів і нових указів, які набудуть чинності наступного дня після масових заворушень у країні. Готувати новий уряд, готувати нових менеджерів, здатних керувати націоналізованими підприємствами і т.д.
Однак, напевно, все буде, як завжди. Погано бути пророком у своїй вітчизні - великі витрати зусиль і часу, вигод ніяких, а у відповідь - лише одне презирство.
