Днями у Сатанові – живописному містечку на березі річки Збруч – зустрілися галичани і подоляни. Не однопартійці, не номенклатурники, не колеги за фахом – а учасники громадських ініціатив, котрі культивують місцевий патріотизм і плекають регіональну ідентичність. Зібралися, щоб поговорити про те, як можна забезпечити добробут своїх «малих батьківщин» у державі, яка цього добробуту забезпечити не в стані.
Зустріч ця, учасниками якої стали представники Вінниці, Хмельницького, Львова, Івано-Франківська, Тернополя, а також Чернівців і Києва, мала назву – «Порозуміння на Збручі». Однак, здається, що й самим ініціаторам і співорганізаторам цього заходу з проекту Українська Федерація було не цілком зрозуміло, яких саме аспектів таке «порозуміння» мало б стосуватися.
Вже на початку розмови стало зрозуміло, що в назві заходу вартувало б замінити слово «порозуміння» на «знайомство». Адже більшість цих людей зустрілися вперше і раніше майже нічого не чули про діяльність одні одних. Подоляни з недовірою приглядались до галичан, які критично висловлювалися щодо націоналізму і пропагували ідею автономії для історичних регіонів України.
Галичани ж у свою чергу не без цікавості слухали про те, що діється у Вінниці чи Хмельницьку, і про те, що подоляни пишаються своєю ідентичністю не менше, ніж галичани своєю. З тією щоправда очевидною різницею, що в Галичині усвідомлення власної «окремішності» розвинене більш масово, ніж на Поділлі.
Зрештою, й самі поняття Галичини і Поділля є непорівняльно, сказати б – брендованими. Де є Галичина і які її характерні ознаки, знає вся Україна, навіть якщо це «знання» є часто цілком відмінним. Натомість, як з межами так і з характеристиками Поділля ситуація є вже далеко не настільки зрозумілою. Адже етнографічний регіон Поділля більшовики розірвали на шість частин, тобто ввели до складу (повного чи часткового) шести областей. А це, звісно, не найкращий показний для того, щоб розвивати подільську ідентичність, необхідну, в свою чергу, для творення спільноти громадян, які б дбали про свій край, його добробут і розвиток.
В цілому ж розмова вийшла досить щирою і цікавою, хоч місцями нагадувала за влучним зауваженням київського політолога Михайла Павліва з проекту Українська Федерація – «чисту футурологію». Але насправді ця «футурологія» не була «чистою», бо спільність проблем в обох регіонах схиляла співрозмовників і до спільного бачення того майбутнього, якого ми всі бажали б своїм «малим батьківщинам».
Тут йшлося і про децентралізацію влади, і про збільшення повноважень органів місцевого самоврядування, і про підвищення впливу мешканців регіонів на прийняття рішень, які їх стосуються безпосередньо. Ну і, звісно ж, про повернення нашим співвітчизникам почуття гідності і гордості за свій край. «Я хочу, щоб самоозначення – подолянин – звучало гордо» - говорив Сергій Годний з вінницького Подільського дискусійного клубу. «Я хочу, щоб Збруч і Дністер не були «санітарними кордонами» від «націоналістичної» Галичини» - говорив автор цих рядків.
Тож, чи відбулося в результаті «порозуміння»? Очікувати цього від першої зустрічі, було б трохи самовпевнено. Але, без сумніву, відбулося дуже важливе знайомство, котре у відповідний момент приведе до справжнього порозуміння.
