Іван Кушлик — невисокого зросту, сивуватий, виглядає змученим і втомленим. З мужніми рисами і різким голосом. Говорить — наче віддає накази. Каже, інакше не вміє, як будеш м’якішим — війна “з’їсть”. Про себе розповідає неохоче, каже, боїться, аби мама не дізналася всієї правди, де він і що з ним, бо має високий тиск. Проте з часом — розговорюється. Мобілізували кропив’янина 5 лютого 2015 р. Тоді, коли вже точно зналося, що на сході країни — війна. Але, каже, жодної хвилини не вагався — треба захищати країну, то треба! Далі було навчання на полігоні в Львівській області. Через місяць почав возити у зону АТО автівки та “гуманітарку” для військових. В одну із таких поїздок чоловік отримав поранення, пишуть Вісті Калущини
— Я їхав у першій автівці, загалом у колоні було 8 машин, серед яких — 3 “швидкі”, — пригадує Іван Кушлик. — Наші машини потрапили під обстріл. Тоді я й отримав кулю в ліве плече. Коли обстріли вщухли, медсестра вколола мені укол від болю. Так я довіз автівку і передав її бійцям.
Далі було лікування у львівському госпіталі, а відтак — відправлення у зону АТО: Маріуполь, Луганськ, Краматорськ. Аж доки нарешті не залишили в селі поблизу Артемівська. Там — облаштувалася база 95-ї саперної групи. Звідти чоловіки виїжджали на бойові завдання, розміновували і вулиці, і житлові будинки, і дороги в Пісках, Попасному та інших містах та селах.
— Різні випадки бували, — продовжує Іван Кушлик. — Бувало, просив нас фермер, аби ми розмінували поля з кукурудзою і соняхом, але ми без наказу нікуди не йдемо на завдання. Не дай, Боже, з кимось щось станеться, хто тоді відповідатиме?
Узагалі, аби бути сапером, треба мати міцні нерви, витримку і силу духу. Бо кожен похід сапера на “виклик” — ймовірна смерть. Тож, зізнається щиро чоловік, всіляке буває — деколи доводиться знімати стрес “біленькою”.
— Коли надходить наказ — йдеш його виконувати, — продовжує чоловік. — Оглядаєш все, що залишаєш, дзвониш рідним. Не прощаєшся, намагаєшся навпаки триматися весело і впевнено, але боїшся, бо можеш уже не повернутися назад. Бо кожен похід на завдання, без перебільшення, може стати останнім. Виходиш, почепивши кульку на автомат. Ця кулька і уважність вирішують — жити чи не жити. Як кулька об щось зачепиться, а ти “провтикаєш” — все…
Тож, коли повертаємося з завдання живими, буває, вживаємо алкоголь — щоб хоч трохи зняти стрес, забутися. Бо завтра — уже знову нове завдання, нове випробування і нова гра зі смертю. Але, зауважу, до завдання не п’ємо ніколи. Це — залізне правило!
Узагалі від саперів під час бойових дій часто залежать життя військовиків та багатьох мирних мешканців. Тож їх робота — відповідальна, як ні в кого. Іван Кушлик усвідомлює усю відповідальність. Каже, приїхав тільки у відпустку, котра співпала з 45-річчям. 12 листопада — знову на Схід.
— Ми стали одною родиною з побратимами, — каже сапер. — Я не можу не повернутися, хоч і маю поранення. В інакшому разі хтось з моїх хлопців не матиме відпустки, не побачиться з рідними. Я навіть у відпустці здзвонююся з ними, слухаю проблеми. Так, наприклад, нещодавно сказали, що двом бійцям, котрі сиділи в засаді, сепаратисти перерізали горло і втекли. А наші бійці не мали права стріляти услід… От тобі і заборона. Порадив би політикам, перш ніж приймати те чи інше рішення, ставити себе на місце бійців. Уявляти, як нам там у полі без зброї. А всім решта — не політикам, а тим, що пишуть на стінах про те, які політики “гарні”, скажу — не словами, а ділами! Краще захищати Україну, допомагати бійцям, ніж обписувати нецензурщиною стіни.
Я для себе вирішив — буду до кінця на війні, бо знаю, що доведеться знешкоджувати сепаратистські “розтяжки” ще довго. Після завершення війни хочу одружитися, дочекатися народження ще одного сина. І, головне, аби він ріс у мирний час! Сподіваюся, що моя мрія втілиться…
