Під час поїздки в Болгарію розвіяв остаточно для себе ще один міф. Розпочну з того, що наша дорога до моря вела через Румунію. Ще минулого року наша компанія під час аналогічної поїздки намагалася ніде не зупинятися в Румунії. На нашу свідомість тиснули розповіді про грабіжників-циганів, лякало незнання румунської мови, а також вся історія від удару румунської армії в тил Українській галицькій армії під час Українсько-польської війни 1918–1919 рр. до румунських претензій на острів Зміїний уже в період незалежності.
Наш страх, як влучно зазначив Ю.Андрухович у своєму «Лексиконі інтимних міст», напевно, пояснювався надзвичайною подібністю українців і румунів через спільний «інфантилізм, олігофренію, клептоманію – і в той же час дику національну зарозумілість».
Але вже на зворотній дорозі з Болгарії минулого року ми дозволили собі зупинитися в румунському селі і купити гарного вина. І чудо – нас не тільки не пограбували, а ще й наші діти отримали в подарунок від селян велике гроно винограду.
У цьому ж році ми спокійно накупили під радісні і здивовані посмішки продавчинь в місті Бузео ковбаси, сиру, пива… Проте найбільша ломка наших стереотипів про Румунію відбулася біля румунського села Поганеллі.
Там ми зупинилися купити біля дороги кавуни і дині. Але вже сама назва населеного пункту (згадайте «В пошуках капітана Гранта») спроектувала нашу долю, і ми загубили ключ від автомобіля. Бачили б ви, з якою наполегливістю і самовіддачею здоровенні дядьки-румуни гусачком разом з нами лазили по траві в пошуках загубленого. І як після цього подумаєш погано про румунів?
Потім, зачаровані кавуновими баштанами, ми знову зупинилися обабіч дороги. Назустріч нам вибігли з якоїсь халабудки на полі знищені важкою сільською працею румун і румунка, а також їхній замурзаний синочок.
Після недовгої торгівлі ми вже вантажили куплені кавуни в автомобіль, як раптом селянин приніс ще кавунів для дітей у подарунок. Тоді ми подарували румунам українське пиво. Далі румун приніс нам ще дині, а ми обдарували румунського хлопчика цукерками. І це б могло тривати до безкінечності…
Нарешті автомобіль рушив і, вдивляючись в обличчя румунського хлопчика, що чомусь пив львівське пиво, а не насолоджувався подарованими цукерками, я ще раз переконався – немає поганих чи добрих народів і повсюдно є змога зустрітися з гарними людьми незалежно від їх національної приналежності.
Через декілька днів, уже в Болгарії, ми замовили для себе екскурсію на шхуні з міста Балчика вздовж морського узбережжя. З нашою компанією попливли два десятки шведів.
Аніматор, користуючись тим, що шведи не знають російської, одразу заявив нам щось на кшталт: «Ці шведи тупі, нічого не розуміють, а ви покажете їм, як правильно в конкурсах брати участь». І так нас заохочували під час всієї подорожі.
Натомість ми побачили інших шведів – добрих, ввічливих, активних і емоційних людей, яких, якби не світлий колір волосся, високий зріст та сині очі, можна було б сприйняти за українців.
Після цієї подорожі стало зрозуміло, що міфи про «добрі і погані народи» штучно створюються, бо комусь це потрібно. А найбільше – урядовим установам, щоб виправдати власну безпомічність і безглузду політику «зловісною діяльністю» народів-сусідів. Проте від вчинків кожного з нас залежить, як українці будуть сприйматися й оцінюватися в світі.
