Без цього спортсмена сьогодні складно собі уявити українське дзюдо. І не тільки тому, що він привозив медалі з двох Олімпіад - срібло з Афін і бронзу з Пекіна.
Він з тих, про яких кажуть: душа команди. З Романом Гонтюком мені пощастило познайомитися, побувавши в його рідному залі в Надвірній, ще після перших в його житті Ігор-2004.
Потрібно визнати, що ні травми, ні друга олімпійська медаль, його ні крапельки не змінили. Такий же життєрадісний і веселий - вчора на тренуванні він примудрявся посміхатися, навіть падаючи з гуркотом на килим після потужних прийомів свого спаринг-партнера чемпіона світу серед юніорів Кеджау Ньябалі.
- Ви не найстарший за віком, але найдосвідченіший в плані олімпійських баталій дзюдоїст в чоловічій збірній Україні і власне єдиний, хто має за плечима дві Олімпіади. Роман Володимирович, може до вас так варто звертатися ...
- У жодному разі! Хоча я дійсно самий титулований в команді і неофіційно ношу капітанську пов'язку. Мені в першу чергу хотілося б надихнути інших хлопців своїм прикладом. Щоб вони зрозуміли, що олімпійський п'єдестал - це не фантастика. Завоювати медаль цілком реально. Я дуже сподіваюся, що покаже високий результат в Лондоні Георгій Зантарая. Головне - правильно себе налаштувати. Олімпіада - це величезне свято і я пишаюся тим, що втретє на такому масштабному старті буду представляти Україну. А ще для мене велика честь нести прапор на церемонії відкриття Ігор. Кажуть, мовляв це не до добра. Сергій Бубка, Денис Силантьєв були прапороносцями і потім не завойовували медалей. А я знаю інші приклади. Іліас Іліадіс ніс прапор Греції і став олімпійським чемпіоном в Афінах. Це все забобони, нашим людям тільки дай привід попліткувати. Кажуть, недобре себе хвалити. Я - Роман Гонтюк не дуже себе люблю, але дуже собі подобаюсь. (Сміється). Так от, знаєте, яка про мене думка склалася: чим важче, тим краще. Я звик ламати стереотипи і докладу максимум зусиль, щоб в Лондоні прозвучало «Ще не вмерла Україна»!
- Як виглядають ваші тренування на килимі, ми сьогодні побачили, а як готуєтеся до почесного обов'язку нести прапор збірної України на церемонії відкриття Ігор у Лондоні?
- Замість зарядки тягаємо крісла в їдальні, щоб в руках сила була. Але це все жарти, звичайно. А якщо серйозно, думаю, нічого складного в тому, щоб нести прапор, немає. Головне, зробити це з гордістю, передати привіт близьким і вселити оптимізм у всіх людей, які будуть вболівати за нас в Україні.
- Може, відкриєте секрет, що потрібно, щоб привозити медалі з двох Олімпіад? Бути супервезучим, суперталановитим або ж суперпрацелюбним ...
- Все разом плюс ще потрібно вірити в Бога. Головне робити все, що від тебе залежить, починаючи з зарядки. А не забитися будинку в куточок і нарікати: як нам не щастить. Повезти може тільки тим, хто працює. А далі вже на все воля Божа.
- Маркіян Івашко український лучник, у якого, правда в послужному списку немає олімпійських нагород, стверджує, що краще вже виграти бронзу, ніж програти золото. Ви на собі випробували і одне, і інше - і що краще, по-вашому?
- Звичайно, краще закінчувати змагання на переможній ноті. Бронзу потрібно вистраждати - ти або завойовуєш медаль, або залишаєшся ні з чим. У фіналі ж на килим виходиш вже з думкою про те, що ти в будь-якому випадку поїдеш додому з медаллю. Я пам'ятаю, як боровся з поляком в півфіналі на Олімпіаді в Афінах. Програючи всю зустріч, я за п'ять секунд до кінця здобув перемогу. Це було схоже чуду! У великому спорті таке трапляється вкрай рідко. Господь Бог, мабуть, любить мене. Але я не до цього веду, а до того, що я так радів перемозі в півфіналі, що навіть забув про те, що мені належить боротися за золото. На фінал вийшов, як на прогулянку, за що і поплатився.
- Шлях на яку Олімпіаду був найскладніший - в Афіни, Пекін або ж Лондон?
- Зараз вже все і не згадаєш. Зате свіжі спогади про те, як важко було потрапити на ці Ігри. Переслідували травми. Багато в мене вже не вірили. Але у нас вдома є такий девіз: тільки наполегливі і терплячі побачать щасливий кінець початої справи. Ще рік тому я не знав, потраплю на Олімпіаду чи ні, чи буду нести прапор на відкритті Ігор. Я просто працював - багато працював! Хотів, у що б то не стало довести справу до кінця. Хіба можна було після стількох зусиль зупинятися на півдорозі. Хоча якщо чесно, було пару моментів, коли я вже подумував все кинути. Спасибі тренерському колективу, який мене підтримав, і зокрема Віталію Дуброві. Насправді це було б дуже неприємно зізнатися одного разу самому собі: міг, але не зробив!
- Але хоч те, що в новій категорії, в яку ви перейшли в цьому олімпійському циклі, не потрібно було зганяти вагу, трохи полегшило тренувальний процес?
- Це так, я навіть невеликий животик дозволив собі отримати, як бачите. У мене зайвої ваги зараз кілограма три, а це не вісім-дев'ять, які доводилося зганяти раніше.
- Отже, за вечерею ні в чому собі не відмовляєте?
- Не можу сказати, що так вже й нема в чому. Пиво, наприклад, не можу зараз випити, та й келих вина не дозволяю. Намагаюся менше смаженого вживати, по більше корисної їжі.
- А сало - це корисно?
- А звідки ж силі взятися без сала. Я сам з маленького містечка Надвірна на Івано-Франківщині. Мій батько - корінний гуцул. У нас вдома без шматочка сала з часничком і чорним хлібом жоден обід не обходиться!
- А яке б блюдо хотіли побачити в центрі святкового столу, зібраного в вашу честь в Українському домі в Лондоні?
- Не треба так офіційно в честь Романа Гонтюка. (Сміється). Досить буде такого ж свята, як нам олімпійцям влаштовували в Афінах і Пекіні. Там був борщ, варенички і сало, звичайно ж. Роман Гонтюк кайфував!
