Україна, здобувши державність у 1991 році та розмінявши третій десяток незалежності, на жаль, ще має безліч проблем, які аж ніяк не сприяють її утвердженню як нації та держави.
Сьогоднішній правлячий клас, сформований передусім із представників радянської номенклатури, досі не зміг виробити модель ефективної та успішної держави та досягти консенсусу щодо різного роду суспільних проблем.
Тому, що буде з нами далі, цікавить мабуть кожного, навіть тих, для кого політика закінчується переглядом новин і черговим здивуванням: “що ж знову вони там витворяють”. Відтак, чи буде наше майбутнє стабільним і перебдачуваним, спробуємо проаналізувати.
Чекати зміни політичної еліти, яка зараз перебуває при владі навряд чи доведеться. Навіть із тих міркувань, що у “молодого” покоління політиків ще немає чіткого уявлення стосовно майбутного України, що довели події, пов'язані з першим засіданням Верховної Ради. Звісно, це все справа часу, але тепер, коли в країні моральних авторитетів нації можна перелічити на пальцях однією руки, ця проблема залишається дуже гострою.
На фоні постійного зменшення населення України, коли ми вже “дотягуємо” до 20% населення, котрим більше 65 років, а частка працездатних – майже 47%. Тому навантаження на останніх постійно зростатиме, зміщуючи акценти із підтримки молоді на підтримку старшої категорії людей. Це – прямий шлях до популістської політики Уряду, хто б ним не керував. Такий “подарунок” буде змушувати формувати бюджети проїдання, а не розвитку.
Тому не важко здогадатися, що за такі умови сприяють міграції молоді та кваліфікованих працівників за кордон у пошуках кращого життя. А запровадження ринку землі може взагалі підірвати “осердя українського духу” – село, яке в усі часи було надійною підпорою української державності.
Тут ще варто не забути рівень корупції, ефективність судової системи, протестні настрої суспільства, нерозв’язані проблеми, ставлення до України міжнародної спільноти, і ще і ще…
Звичайно, описана ситуація сприятлива джля формування “відповідального типу виборця”, оскільки все більше людей ставатимуть соціально залежними, незаможними, а відповідно підтримуватимуть популістську риторику політиків та охоче їх підтримуватимуть. А це – ще один крок до суспільної байдужості та соціальної апатії. Головне, щоб вижити, прогодуватися, а “моя хата скраю”.
Звідси і виправдання “сильної руки” при владі також величезна імовірність вибуху соціального незадоволення.
Тому, поки не видно дійсно нових політичних гравців з альтернативним проектом розвитку країни (реальним, а не декларативним). Поки рівновага присутня, принципові розходження типу “захід-схід”, мовні непорозуміння не мають під собою підґрунтя, а тільки ідеологічно-популістське підґрунтя.
Головна проблема полягає у тому, що описані вище факти програмують політиків на тактичні дії, які виключають стратегію, а тому “маємо те, що маємо”.
З огляду на те, що народ – не просте збіговисько індивідів, а його розвиток має певні закономірності, спробуємо проаналізувати, що нас чекатиме.
Під час прогнозування політичних процесів часто використовують “Принцип чотирьох фаз”, який означає, що розвиток суспільних інститутів та ідей функціонує у вигляді циклів. Перший – генерування і формулювання ідей, другий – створення діючого прототипу (чорнового зразка), третій – перевірка життєдіяльності прототипу (системна криза), четвертий – вирішення кризи і перехід на вищий рівень організації. Їх тривалість визначається співвідношенням 3:2:1:4. Тому фази повторюються відповідно кожні 6, 4, 2 та 8 років. Кризова фаза є найкоротшою, фаза стабілізації після кризи – найтривалішою. Найкоротша фаза – третя є найбільш аморальною та беззаконною.
Тепер щодо практики. Якщо подивитися на новітню історію України, то дійсно можна прослідкувати чітку почерговість циклів відповідно до подій, що мали місце і тут можна побачити, що усі вони дійсно мали закономірність, а значить відбувалися не стихійно і випадково, а мали своє пояснення.
Отже, проголошенню Незалежності України передувала “перебудова” – тому 1984 рік візьмемо для початку (фаза перша). Після Юрія Андропова (1984 р.) до влади прийшов Михайло Горбачов (1985 р.), відтак ідея Незалежності України, що вважалася утопічною, почала звучати інтенсивніше. Основними діючими особами на цій фазі були романтики, “вічні революціонери”, поети, діячі культури.
Наступна фаза розпочалася у 1990 р. прийняттям Декларації про суверенітет України. Держава Україна як така “відбулася”. Основною діючою фігурою цього періоду був Леонід Кравчук. До кінця другої фази її місія була виконана – на політичній карті світу постала нова незалежна держава Україна, хоча вона залишалася “совковою” за своєю суттю.
Третя фаза – фаза гострої кризи розпочалася у 1994 р. перемогою Леоніда Кучми на президентських виборах. Тут ситуація тільки погіршувалася: зростали зовнішні і внутрішні борги, різке соціальне розшарування. Проте ця ситуація розвіяла багато псевдо ринкових та псевдодемократичних ілюзій суспільства, засвідчила безперспективність старих підходів, та переконала народ розраховувати лише на власні сили.
Четверта фаза – 1996 р., коли було прийнято Конституцію України, запроваджено гривню, обрано Конституційний суд. Тут характерним є вимушене пристосування людей до корупції, тіньової економіки. Різні політичні сили почали усвідомлювати, що “совковий титанік” починає тонути, причому надії на порятунок немає навіть у “пасажирів першого класу”. На перший план почали виходити такі фігури, як Валерій Пустовойтенко, Павло Лазаренко, Олександр Омельченко, Віктор Ющенко.
На цьому цикл був завершений і після його закінчення Україну чекали нові події.
Початок нового циклу. Перша фаза припала на 2004 р. Цей рік відомий значним зростанням рівня незадоволення і перенесенням протестних настроїв на Майдан і перемогою Віктора Ющенка на Президентських виборах. Це був період очікувань і сподівань. Можливо, завищених очікувань, які не справдилися. Тому розчарування було великим. Основними фігурами у цій фазі були Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович.
Друга фаза – 2010 р. - ознаменувався перемогою Віктора Януковича і нових реалій, у яких опинилася Україна. Виявилося, що президентська команда не готова підтримати прозахідний вектор у зовнішній політиці. У відносинах з Росією теж вийшло не найкращим чином, та й у внутрішній політиці питань залишається чимало.
Тому, коли більшість оглядачів та коментаторів наступні важливі зміни пов’язують із 2015 роком – роком Президентських виборів, то цілком можливо, що все вирішиться швидше, принаймні на один рік.
Саме на 2014 р. випадає третя фаза – також “фаза кризи”. Можна прогнозувати, що це може спричинити як парламентська криза, що означатиме дострокові вибори, або рівень критичних настроїв досягне опогею і варто очікувати на більш радикальніші заходи.
Четверта фаза – 2016 р. – фаза стабілізації, що закінчиться у 2024 р.
Так це буде, чи не так – покаже час. А поки що це лишень прогноз.
Сьогодні у нашій країні накопичилося безліч проблем, вирішення яких є нагальним. Самі українці часто звикли нарікати на владу, хоча прекрасно розуміють, що зміни необхідні. Тому нам самими просто необхідно поміняти свою поведінку у ставленні до самих себе, до держави, до суспільства. Саме до суспільства, яке повинно народжувати нових лідерів. Постійна зміна “старих-нових-старих” лідерів не принесе нічого нового, окрім розчарування.
Як кажуть: чим далі має летіти стріла, тим сильніше треба напнути лук.
Політолог Тарас Лутчин,
спеціально для АН "Фіртка"