Після війни мій дід очолював Воронезький інститут цукрової промисловості. Воронеж сильно зруйнувала радянська авіація, тому інститут передислоковували до Ленінграду. Дід змушений був часто їздити між цими двома містами
Якось восени на станції, де робив пересадку, він побачив жінку, яка бігала між пасажирами й просила допомоги – в неї вкрали пальто й продуктові картки. Дід віддав їй своє пальто й поділився картками. Та пообіцяла віддати й записала його адресу. Коли він повернувся додому, бабуся була в розпачі, адже він повірив нахабній шахрайці. Він був невиправним, завжди всім вірив.
Десь за три тижні біля їхнього будинку зупинилося двоє чорних автівок і бабуся зрозуміла, що приїхали арештовувати. З авто вийшла "шахрайка" з дочкою та чоловіком, вони привезли пальто. Чоловік справді виявився якимсь поважним чином в МГБ, він подякував і вони разом пообідали.
За рік чи два діда заарештували. Він потрапив під репресії, верхівка яких відома, як "ленінградська справа". У нього саме трапилося страшне запалення легенів. Коли його волочили коридором обласного управління МГБ, в людині, яка випадково йшла назустріч, він впізнав чоловіка тої жінки, якій він допоміг на станції. Але чоловік вдав, що не помітив його. Втім, він зробив так, щоб вони зустрілися на допиті й сам написав за діда всі відповіді в протоколі. Невдовзі дід уже був на свободі.
Я не хочу цим навіяти думку, що доброта має рацію. Багато добрих людей були розстріляні. Рацію має доля. Але доброта вища за долю.
