Маленька дівчинка готувала подарунок на Різдво. Вона запакувала пуделко у гарну барвисту обгортку, і саме робила великі банти, використовуючи багато кольорової стрічки.
“Що ти робиш? – зганив її батько. – Ти тільки даремно переводиш стрічку. Уявляєш, скільки вона коштує?”
Дівчинці на очі виступили сльози і вона сховалася у кутку, міцно притискуючи до грудей своє пуделко.
У Святвечір, намагаючись ступити легенько, мов пташка, дівчинка підійшла до тата, який іще сидів за столом, і поклала перед ним пакуночок, загорнутий у барвистий папір.
“Татусю, це - для тебе”, – прошепотіла вона.
Батько злагіднів, бо відчув, що поводився з донькою надто суворо, а вона після цього підносить йому подарунок.
Він поволі розв’язав стрічку, розгорнув золотисту обгортку і повагом відкрив пуделко – а там порожньо...
Несподіванка видалася йому прикрою. Ін знову вибухнув гнівом. “Ти змарнувала стільки паперу, стільки стрічки, аби загорнути порожню коробку?!”
Великі дитячі оченята наповнилися слізьми: “Таточку, вона не порожня. У ній - тисяча поцілунків для тебе!”
Один чоловік тримав у своєму кабінеті коробку з-під взуття. Усі говорили йому, що вона порожня. “Ні. У ній – любов моєї доньки”, - відповідав чоловік.
Один хлопчик завжди приходив до школи, тримаючи міцно затиснений лівий кулачок. Коли вчителька викликала його, він уставав і відповідав на питання, проте ліву долоньку усе ж не розтискав. Писав хлопчик правою рукою, проте й тоді його лівиця була стиснена.
Нарешті, вчителька, аби задовольнити цікавість інших учнів, спитала, чому він так робить?
Хлопчик спершу не хотів відповідати, але згодом, зважився на прохання вчительки та щоб пояснити усе друзям із класу, поділився своєю таємницею.
“Кожного ранку, коли я виходжу до школи, мама цілує мою ліву руку, а потім, закриваючи долоню, усміхається й каже: “Дитино, добре тримай тут мамин поцілунок!” Тому моя ліва рука завжди затиснена: я тримаю матусин цілунок”.
(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо” )
