Те, що перемогу можна перетворити на гроші, знає практично кожний. Гроші супроводжують переможців, немов мотоциклісти – королівські і президентські лімузини. Але, як не парадоксально, за певних обставин і поразка може стати товаром. Не таким гучним і публічним, але добре оціненим.
При цьому я не маю на увазі грошей, які кладе собі до кишені людина, що навмисно програє. Мова йде про справжні поразки, які вже здійснились і набули публічного визнання. Вартість поразок при «реалізації» формують такі чинники, як співчуття, прагнення справедливості і той підсвідомий сентимент, який викликає неуспішність.
Найближчий приклад – жебрацька субкультура, яка нараховує тисячоліття. Можливо, той, хто кладе жебракові на долоню монетку й сам десь здогадується, що людина в лахмітті не така вже й потребуюча. Але ж все одно не відмовить собі у задоволенні здійснити символічний акт самоствердження на заявленій (через простягнуту руку) поразці іншого. Існують, як відомо, нації-жебраки і держави-жебрачки. Вони давно визнали, канонізували і закріпили міжнародними правовими актами свої поразки. А тепер успішно продають світові свої багатосерійні «лузеріади».
Мова не лише про Афганістан чи обидва Судани. Серед наших європейських сусідів є країни, на центральних площах яких стоять монументи гордим королям та імператорам. Це все, що залишилось від амбіцій тамтешніх націй, які сьогодні випрошують у Європейського центробанку кредити в обмін на свою конструктивну (суперконструктивну, гіперконструктивну, мегаконструктивну) позицію щодо економічних (та й будь-яких) ініціатив пані Меркель. Лідери цих націй свідомі того, що у тому форматі, котрий їм заповідали горді монархи, вони зазнали поразки. Зате у них чисті вулиці і рівненькі автостради. Щось на штиб акуратних ліжечок у взірцевому притулку для жебраків. Поразку, таким чином, можна красиво обумовити. І, тим більше, красиво виправдати.
Свого часу Японія спромоглася продати свою поразку у Другій Світовій війні. Цей продаж відбувся не лише вдало, але й з певною шляхетністю. Самураї навіть тут залишилися вірні собі. Японське економічне диво середини ХХ століття є безпосереднім наслідком цього продажу. Щоправда, залишилась травма, яку лідери країни вдало маскують щорічними державними істериками з питання «північних територій». Адже їхні попередники продали поразку не СРСР/Росії, а США. Тому переможців японці ділять на правильних (які купили їхню поразку, ще й без приниження поразкопродавця) та неправильних (які в силу класової обмеженості не зрозуміли, що таке взагалі можливо і тупо просрали тему).
Вона (себто тема продажу поразки), нажаль, може незабаром стати наріжною. Судячи з усього, наш цивілізаційний «титанік» вже увійшов до зони блукаючих економічних і політичних айсбергів. Будь-якої миті накладання кількох негативних інфраструктурних чинників може привести чергову націю до великої біди. Тому, попри весь наш оптимізм і всі зусилля не допустити до крайнього, варто вже тепер продумати маркетингові стратегії для продажу можливої поразки. Тим більше, що і в нашій країні, і в більшості інших вже виросло покоління поразкопродавців, ментально готових конвертувати будь-яке національне приниження у матеріальні блага.
Стратегій продажу поразки є три. Перша називається «стратегія невинної жертви» і передбачає інтенсивний пошук небідних зовнішніх ворогів, які нанесуть поразку, а потім самі ж придбають її. Друга – «стратегія фатальної карми» потребуватиме, у разі чого, зусиль істориків, філософів та інших завзятих коментаторів. Третя стратегія – «рятувального човна» (або «Ноєвого ковчега») – повинна здійснюватись через пошук чогось (когось) такого, що (кого) вартує вивести за межі негативних наслідків поразки. Стратегія «Ноєвого ковчегу», як на мене, є найкращою. Адже сам «ковчег» можна буде продати і окремо від продажу самої поразки, і «в пакеті» з нею.
Чи зможе, скажімо, Галичина стати таким собі «рятувальним човном» української культури і цивілізації, якби – не дай Боже! – відома системність, сформована після 1991 року, раптом (чи не раптом) накрилася не менш системним мідним тазиком? Питання не таке вже й риторичне. Для створення «Ковчегу Галичини» потрібні будуть мільярди євро і група сильних та цинічних лідерів, які б змогли зіграти роль «колективного Ноя». Ці лідери мали б вміти вдало продати поразку «великого цілого» заради врятування «малого цілого». А для цього, своєю чергою, треба заповнити ковчег чимось цінним, щоби у майбутніх покупців не виникало питання про «кота в мішку». При цьому треба пам’ятати, що за глобальним «гамбурзьким рахунком» цінність формується не простою вартістю матеріальних об’єктів, а оригінальністю і неповторністю того, що пропонується врятувати (придбати).
Нам просто необхідно стати неповторними і цікавими. Це б гарантувало нам при поганих сценаріях роль ковчега. А якщо всі страхи (на щастя) виявляться даремними і наш «титанік» таки дійде до порту «Європа», неповторність там також не завадить. Тому шкода, що не галичани додумались побудувати пам’ятник загиблим інопланетянам, а бердичівські хлопці. А раптом небезпека прийде не від економічної кризи, а з неба? Вони би прилетіли, а ми їм: «Слав’йсу, братики! От, бачте, ми до ваших з повагою». Може б й узяли кількох з порядних родин до «поліції в чорному».
