Політтехнологи справедливо зазначають, що недоліком нинішніх отців російського народу є європейські смаки.
Очищена від людей Москва в день інавгурації, золотий зал, чиновники і мільярдери, які копошаться біля трону і мріють доторкнутися до руки інавгуранта, зелені чоловічки, "мір, труд, путін" – це все чудово. З усім цим дисонує його італійський костюм. Навіть в очах західного телеглядача.
Чалма, монгольський халат, хоча б полувоєнний френч все розставили б на свої місця. Як до європейського політика, до Путіна маса претензій. Як хан він цілком прийнятний, зручний для співпраці й дає надію, що його азіати колись таки підуть китайським, а не іранським шляхом.
Януковичу було важче: ні він, ні Ангела Меркель ніколи не читали нічого за Україну, в якого-небудь українського «Достоєвського», отже, не відчувають глибин душі місцевих роскольникових.
Саме тому Януковичу чи його наступнику, на відміну від Путіна, не пробачать удар сокирою по голові «старушки-процентщиці» адже в українській літературі ніхто з такою художньою довершеністю не довів, що лише це і є передумовою справжнього примирення з собою і Богом.
Європейці не вбачають в Україні Європи, але й не вірять, що ми – Азія. Українці ближчі до греків, ніж до китайців. Їм від влади потрібні тільки дві речі – щоб не заважала і щоб платила. Всю свою історію ми практикували лише два способи стосунків з владою: саботаж і бунт. Янукович прагнув наслідувати Путіна, а мав би Ющенка. Його б не вибрали на третій термін, проте, не довелося б тікати всередині першого.