У кожній нормальній країні свідомі громадяни діляться на цинічних і наївних. Співвідношення між цими групами громадян формується відповідно до політичної культури, ментальності, традиції etc. В Україні ці пропорції максимально порушені – цинічних громадян є значна меншість, але вони вирішують все, наївних громадян є переважна більшість, але вони не мають впливу ні на що. З одного боку, це видається несправедливим, але з іншого боку, як кажуть, все по-чесному.
Поки політично-наївні громадяни влаштовували різні флеш-моби і голодування, квести і фести, паради вишиванок і реконструкції битв із програних воєн – імітуючи таким чином розбудову громадянського суспільства, політично-цинічні громадяни формували так званий «політичний клас». Такий собі клас недоторканих і недосяжних для всіх інших громадян, яким відвели роль політичної масовки.
Поки політично-наївні громадяни з’ясовували, якою саме мовою вони повинні посилати один одно «подалі» та обмінювалися пропозиціями, якого саме з антигероїв проголосити героєм, політичний клас творив політичну систему, у якій немає місця для несистемної опозиції. Ті ж, хто намагався не допустити створення такої системи, поступово, в силу, сказати б, не зовсім природних обставин відсіювалися від політичного життя. Хтось в результаті перевищення швидкості на аварійно-небезпечній ділянці дороги. Хтось після зустрічі з анонімними виборцями у темному провулку та отримання від них аргументів середньої важкості або й не сумісних з життям. Хтось внаслідок того, що його прибутковий до того бізнес раптово ставав неприбутковим, злочинним тощо. Як би там не було, а політичну систему створено.
І ця система в принципі не передбачає потрапляння в неї ворожих до системи людей. Звісно ж, кожна система повинна оновлюватись – одні вмирають, інші вирішують провести пенсію десь на Сардинії і т.д. – але місце вибулих мають право зайняти тільки особливо заслужені люди. Заслужені, звісно, не для політично-наївних громадян, а для системи.
Політично-наївних громадян, це, зрозуміло, обурює. Вони все сподіваються змінити систему за допомогою виборів. Але після кожних минулих виборів страшенно розчаровуються, а перед кожними наступними виборами шукають нові обличчя. І, як не дивно, ці нові обличчя з’являються. Тут варто уточнити, що - саме обличчя, а не особистості. Це пов’язано з тим, що політично-наївні громадяни схильні до створення собі кумирів. Раніше, коли пересічний українець ще вмів читати і любив когось слухати, кумирами були письменники і співаки, але тепер, коли він любить тільки дивитися і репетувати, кумирами стали спортсмени і шоумени.
Вибір кумира, а не особистості, відповідає натурі політично-наївного громадянина – його пристрасті до заздрощів і фантазій, а відтак його відразі до потреби вивчати, аналізувати і оцінювати. Адже це друге веде до сумнівів, які є притаманними швидше політично-несвідомим громадянам.
Політично-наївні громадяни не люблять політично-несвідомих. Критикують їх і картають. «Якщо ти не йдеш на вибори, то віддаєш свій голос партії влади!» - кажуть вони. А я питаю - хіба щось зміниться, якщо я віддам свій голос націонал-популістській партії, яка перед виборами демонструє мені три пальці руки, а після виборів демонструватиме тільки один – той найбільший? Чи може краще віддати голос соціал-популістській партії, яка ховає під вишиванкою своє червоне пост-комсомольське серце? Ні, нехай мій голос залишається при мені.
Для беззмістовного оновлення політичної системи вистачить і голосів політично-наївних громадян. А якщо й не вистачить, не біда. Адже політична система у нас облаштована таким чином, що політичний клас може взагалі обійтися без виборів. То ж для чого йому вибори? Це така гра. Хтось грає в преферанс, хтось - в «монополію», а хтось – в демократію з виборами. Різниця полягає в тому, що для успішної гри у преферанс чи «монополію» потрібні адекватні партнери. А для гри в демократію і вибори потрібні політично-наївні громадяни.
