Задушні дні - одна з комунікацій у міжчассі. Що відбувається Там - не знає ніхто з сущих Тут. Бо Тут свої правила гри. А, про Там можемо лише обережно припускати. Зрештою, необережно теж можна – то нічого не змінить, бо нам, піщинкам, приписано просто сипатися. Хіба іноді можемо попригадувати з минулого, коли ми, будучи дітьми, сипалися з кулака Бога/Універсуму/Всесвіту/Космосу (обирайте, що подобається) якось цікавіше і веселіше.
До Задушних днів прибрані городи охороняли купки зі снопів кукурудзи, які рівними рядами тягнулися далеко-далеко аж у густі ранкові тумани, з яких міг вибігти сусідський собака або навіть лис. Деякі навіть чорніли свіжою ріллею. Якщо з боку городів доносилися вигуки «цоп-цабе», я залізав на дошки, що лежали на подвір’ї, і спостерігав, як на очах розширюється чорна смужка зораного городу.
А ще Задушні дні ділили ґаздинь на більше і менше працьовитіших. У перших до Задушних днів з діжок пахла квашена капуста. Точніше, її лише встигли посікти. Тут ключове слово встигли. Бо шаткувати капусту після задушних днів вважалося не престижно. Правда, ґаздині з Галицького Опілля викручувалися поясненням, що бояться «квасити до Задушних, коби до свьит капуста не перекисла».
На Задушні батькам іноді вдавалося вирватися з роботи на кілька днів. Ми всі разом йшли до лісу «на шипшину». Я забігав вперед, щоби постояти біля рясного куща, любуючись її дрібними яскраво-вогняними гірляндами на чорному безлистому гіллі. Якщо у природі існує гламур, то рясний кущ шипшини пізньої осені тому доказ. Шипшина виглядала предтечею Різдвяної ялинки.
На деревах жовтіли грушки.
Ті, які росли нижче, зривали ще зеленими і вони дозрівали у відрах або ящиках у стодолі, а плоди на найвищому, недосяжному навіть з розкладної драбини, гіллі чекали свого часу, щоби впасти. Я ретельно обсервував сад щоранку, аби не пропустити, коли впаде соковита грушка. Навіть пам'ятав де яка грушка висить, прикидав, як затятий садівник, коли вона може впасти. Але ті грушки були надто соковитими, падали навіть від рухів полохливої птахи у мене на очах і... здебільшого розбивалися. Вважалося добрим щастям, якщо вдавалося покуштувати нерозбиту половинку цієї грушки. Складно точно описати, що я у ті моменти робив - їв грушку чи пив грушковий сік? Бо те і те буде правдою.
Бувало, що тато не витримував чи то моїх вмовлянь, чи спокуси і приносив від стрийка Ладзє «тюльпан» - приспосіблення на довжелезній тичці, схоже на пелюстки, яким зривали стиглі яблука та грушки. Він обережно, бо грушки падали від легкого дотику, зривав одну або дві, а потім так само обережно опускав в долину, де чекав я, забирав з «тюльпану» трофей і перекладав у відро, застелене соломою або якою чистою лахою. Але так вдавалося не завжди, бо тичка від тягару плодів гнулася, плоди випадали з «тюльпану» і розбивалися. Дуже сумні хвилини з дитинства…
Такі грушки ще треба було вміти їсти. «Уважно смакуй!» - Підказувала бабця з ґанку. Береш грушку, ноги на ширину плечей, нахиляєш вперед голову і лише тоді можна кусати. Борода і половина обличчя будуть у соці, бо він порскатиме, а місцями навіть проллється, але то легко витиралося і милося. На відміну від светру чи куртки, які вимагали прання, бо інакше лишалася пляма.
А ще...
З тих грушок готували найсмачніші у світі налисники. Найперше, котрась з бабусь збирала грушки, старанно обрізала побите, чистила від зернят і перетирала на терці. До маси додавали трішки родзинок і... маку. Такі налисники могли би прикрасити найдорожчі сучасні фуршети, а тих часів я з плачем виборював собі право з'їсти такий налисник на подвір'ї. Мені страшенно смакувало їсти їх з гарячим чаєм на свіжому повітрі, під перші заморозки або навіть серед зими на морозі.
А потім наставав вечір і ми йшли на цвинтар запалювати свічки.
І тут, якщо сприяла погода - не було ні вітру, ні дощу, - наставав момент дуже кінематографічної живописної містики. У мороці практично на кожному гробівці горіла свічка, часом навіть не одна. Крихітні цяточки їх вогників віднілися здалеку, зливалися з блиском зірок на небі і виглядало, ніби на горизонті пластом розташувалося сузір'я з густо всіяних мерехтливих зірок яскраво-червоного кольору. З наближенням навколо тих цяточок з'являлися тіні гілля дерев або засохлі кущі квітів, і вже зовсім близько промальовувалися контури надгробків. Оскільки язики полум'я на свічках весь час рухалося, то всі ці тіні та контури так само рухалися і виникало відчуття причетності, якщо не до потойбіччя, то до входження до незвіданих світів. Що десь є і правдою. Бо ми можемо лише фантазувати, що відбувається Там. І, поки живемо, будемо гріти душі пам'яттю про своїх найкращих, які вже відійшли. Саме відійшли. Бо в одному світі то «смерть», а в іншому «народження на небі».
Так казали старі люди…
