Виготовлення постолів, або як їх ще називали – терпців, моршнів, моршинців, морщинців, морщенців, ходаків, верзунів, равликів, чунів та ін., як давнє шевське ремесло українців регіону Карпат активно побутувало на Прикарпатті і Закарпатті від ХVI і до початку ХХ ст. І постоли навіть залишили слід в усній народній творчості.
Заведено вважати, що нині у більшості регіонів це ремесло вже майже відійшло в історію чи перебуває на межі животіння. А у гонитві за сенсаціями деякі ЗМІ вже навіть встигли навсібіч вдарити на сполох, що, мовляв, на Гуцульщині залишився один-єдиний майстер з пошиття автентичних гуцульських постолів – Тарас Дзвінчук із села Космача на Косівщині, пише Фіртка з посиланням на Галичину.
Звісно, у деяких регіонах, зокрема бойківських, ремесло з виготовлення постолів уже давно переселилося з людських осель у музеї. Проте не все так безпросвітно. Попри те, що постоли у наш час на Гуцульщині вже не настільки активно використовують у повсякденні, як у той час, коли їх називали «взуттям злидарів», у виготовленні такого взуття гуцульського фасону ми вже можемо спостерігати тенденцію до відродження як модерного бренда, а не до виживання давніх традицій.
Наприклад, лише з-поміж косівських майстрів різних років нашого часу – як нині сущих, так і тих, хто вже за межею – можна назвати чимало добрих шевців постолів – Миколу Вінтоняка, Михайла Семенюка, Василя Пліхтяка, Євгена Лучука, Романа Лучука, Ярославу Кіндзій, Івана Фіцича, Віктора Вірозуба, Івана Менчака, Андрія Цьока та ін.
Отож мандруємо до Космача, як не парадоксально, не для того, щоб вкотре підтвердити унікальність народного майстра декоративно-прикладного мистецтва шевця взуття Тараса Дзвінчука, а головно щоб спростувати усталену неправдиву інформацію, що він – єдиний і останній майстер з виготовлення гуцульських постолів у Карпатах, а постолярське ремесло – на межі вимирання, і принести оптимістичну звістку: нині пошиття і попит на гуцульське автентичне взуття стають модою і добрим смаком.
…Хатинка, у якій мешкає Т. Дзвінчук, невеличка, але гарна – ще його батько збудував її понад півстоліття тому. Швець та майстер з виготовлення різноманітного гуцульського начиння Тарас Григорович віддав своєму ремеслу 48 років життя. Проте для виготовлення постолів не має і не потребує окремої майстерні. А живе і працює, зберігає матеріали та інструменти в одній невеличкій кімнатчині. Роботи ж Тараса Дзвінчука знають не лише на Прикарпатті, а й далеко за межами України – в Європі, США, Канаді, Австралії і т. ін.
– Шию постоли передусім святкові, – розповідає народний майстер, – а не на щодень, які чоловік, жінка чи дитина вбирають два-три рази на рік. Шевства я навчився від тата, а він – від когось із родичів, бо ще маленьким осиротів. Тата навчила біда, життє заставлєло, аби босим не ходити. Чоловіки навіть у лісі в постолах робили, бо іншої обуви не мали.
– З чого починаєте робити постоли?
– Найперше треба мати оброблену шкіру, бажано з худоби. Хоч зараз я вже готову заводську купую. А колись я сам се віготовлєв. Квасив самий. Спочатку клав у розчин з вапна, щоб обсунути шерсть. Далі брав кору зі смереки і все разом парив у бочці, бо посудина мусіла обов’язково бути дерев’яна. І так квасилося ціле літо, лиш кору міняв десь вісім разів. Лише на осінь віходила шкіра, з якої можна було шити постоли. Як бачите, процес був дуже довгий. Для одного постола треба приблизно шматок шкіри 25х30 см. Загалом на пару постолів треба три такі куски, бо два йде на постоли, а один – на задні і передні паски тощо. Колись на Верховинщині, до речі, не шили постоли з прєшками і пасками, а з волоками – шнурками. Ходили у постолах і влітку, і взимку. Але ніколи постоли на голу ногу не вбирали. Хоч кажуть, що постоли шиють, але для їх виготовлення не треба ні ниток, ні цвяшків. Постоли роблять.
– Якщо шкіра готова, то що з нею далі чините?
– Треба шкіру замочити у чистенькій теплій воді, аби була м’яка. Вода мусить бути чистенька, бо інакше постоли втратєт колір. Спеціально шкіру не фарбуємо – то вже із заводу таку привозимо. Все вірізаємо по формі. Прєшки з алюмінієвої двоміліметрової бляхи я також сам роблю. До каждого розміру – дитячого і дорослого – маю «копита»: спеціальні дерев’яні форми-колодки, на яких закріплюю мокру шкіру. Тримаю, доки не вісохне. На копиті також віписую «писаками» орнаменти. Аби знати розмір, то ставлю ногу на папір і олівцем обводжу. Просто, але так найкраще. Вже наостанок нашиваю на постоли різні прикраси, аби чоловіки (жартує. – І. Л.) жінкам на ноги дивилисі. Для виготовлення жіночих постолів з прикрасами треба два дни, а чоловічих – день.
– А які інструменти використовуєте?
– Багато інструментів не треба. Передусім має бути дуже гострий ніж з коротким лезом. Ще треба мати різні металеві «писаки» – спеціальні різці для вибивання чи витискання на шкірі орнаментів. Також використовую «швайку» – грубе металеве шило для пробивання дірок. «Довбенька» і молоток мають бути обов’язково дерев’яними. Бо від металу шкіра чорніє. Найголовніше – дерев’яні «копита». Все роблю вручну.
– Чи є різниця між постолами, які колись Ваш тато робив, і Вашими сьогодні?
– Хіба що прикрасами – лелітками, бісером, квіточками… То єдине, що треба пришити. Лелітки купую. А для виготовлення квіточок використовую різні пластмасові ємкості – бережу екологію (сміється. – І. Л.), годиться матеріал навіть з-під мийних засобів. А постоли стігаю пасками докупи. Колись таких прикрас на базарах не було. Але й тато любили постоли прикрашати. У давнину, ще за Австрії, постоли були інакші. Зад був такий самий, а перед, казали, що з задертими, закоченими високими зубцями та з нісками. Ще колись часто робили постоли зі свинячої шкіри, хоч вона була й не така гладка, як теляча, проте дешевша. У дитинстві і я ходив у постолах – пастушив у горах. Але в них було дуже ховзько, особливо по траві псєнці добре їхали. Мені ще нема 70 років, але пам’ятаю, що у селі старші жіночки і взимку ще ходили у постолах. Як сі проносіт – підшивали. Біда була. Але зі свого ремесла тато не могли родину прогодувати. Постоли на початку 60-х років минулого століття коштували півтора рублі. Люди приносили шкіру, а платили лише за роботу.
– Чи багато маєте замовлень на постоли?
– Зараз, вам скажу, вже є багато. Все залежить від людського добробуту. Як люди жили тісніше (бідніше. – І. Л.), то менше заказували. А сьогодні замовлєют білше, передусім на весілля. Відчуваєсі відродження інтересу до народного вбрання. Ціна пари постолів – 700-800 грн. Бо на неї треба шкіри на 400 грн. А один квадратний метр шкіри коштує 50 доларів. На базар я не ходжу. Люди самі приїхают, або телефонують. Та й робити багато я вже не годен.
– Тарасе Григоровичу, а чи є ще шевці гуцульських постолів, окрім Вас?
– Є чимало. До речі, свого часу постоли робили і моя старша сестра Ганна, тай мій син Григорій сьогодні також робить. І я ще мушу робити, бо тяжко за півтори тисячі нині віжити. Але внуки не дуже хотять тим ремеслом займатисі. То неправда, що виготовлення постолів на межі вимирання! Навпаки! З кожним роком замовляють більше. Якщо ще за радянських часів постоли переважно замовляли лише жінки, то у наш час, зокрема в останні п’ять років, і чоловіки. І дітям батьки замовляють.
…Атестацію на звання народного майстра декоративно-прикладного мистецтва Тарас Дзвінчук проходив у Львові ще в радянські часи, де відбувалися і виставки його робіт. А на Прикарпатті роботи майстра презентували і сьогодні їх експонують у музеях Коломиї, Івано-Франківська, Косова і т. д., а також у часі численних етнографічних фестивальних форумів.
