Існує певна невідповідність. З одного боку, на Заході України домінують політичні сили, що сповідують націоналізм в якості базової ідеології. З іншого - електорат, який вже більше двох десятиліть голосує на виборах за тих, хто здається йому найбільш послідовними націоналістами, у своїх уявленнях про націоналізм користується образами та міфами тридцятих років минулого століття. Фактично голосує за історичну проекцію націоналізму. До реального сучасного націоналізму електорату, як виглядає, байдуже. Електорат про цей націоналізм практично нічого не знає і, у своїй більшості, знати не хоче.
Відповідно, цим користуються політики. Вони, немов актори історичних серіалів, «входять в образ» бандерівців середини ХХ століття, більш або менш успішно експлуатують згадану історичну проекцію (міфи, легенди, шкільні стереотипи). При цьому смак і стиль ролі не грають. Виборці з однаковою готовністю віддають свої голоси і вправним імітаторам і відверто карикатурним персонажам. Головним є «попадання в образ», яке забезпечується певним типом обличчя, простуватою зачіскою, вишиванкою, набором стандартних гасел та гнівно-погрозливою риторикою. Цей символічний набір включно із сценографією не змінюються з кінця 80-их років. Змінюються лише прізвища акторів та назви акторських колективів, тобто партій.
Як влучно висловився в коментарях на Фіртці "товариш Кук", оцінюючи укрсучнаціоналізм: "Суцільне блаблабла, банальності впереміш з відвертою маячнею... Якщо загострити, то (сучасні націоналісти) - дзеркальне відображення КПУ: у великому супермаркеті, на який перетворено українську політику, хтось продає "ностальгію за совком", хтось "націоналістичну ідеологію", хтось мрії про ліберальний рай і велфеар. Мета усіх цих "торгових марок" - продати своєї "продукції" якнайбільше, бо головна ставка - гроші і влада, право грабувати "територію". Якщо ви думаєте, що ..., скажімо, якийсь Пупс справді переймається побудовою національної держави за вижовклими рецептами Бандери і Ленкавського - то ви дуууже наївна, а можливо, просто тупа людина..."
Все це має мало спільного як із сучасним націоналізмом, так і з тим реальним контекстом, у якому в наш час існує та розвивається ця політична течія. З тим контекстом, у якому вона лише й може існувати на початку ХХІ століття. Тому що націоналізм часів Бандери і Шухевича в наш час так само неможливий, як комунізм часів Леніна і лібералізм доби Джеферсона. Можна, зрозуміло, апелювати до тіней минулого, але повернути цим тіням повноту актуальності можливо лише за умови воскресіння цілої історичної епохи. Зрозуміло, що це не реально.
Найголовніша риса сучасного націоналізму (про яку забувають не лише пересічні виборці, але й політологи) полягає в тому, що він втратив ідеологічну складову. Так само, до речі, як і всі сучасні політичні течії від комунізму до консерватизму. Першою ознакою відсутності ідеологічної підкладки сучасного націоналізму є те, що вже шість десятиліть ми не бачимо жодного значущого мислителя-націоналіста, жодного оригінального філософа, який би оживив ідеологію націоналізма. Сучасне «мислення про націю» обмежується різноманітним цитуванням визначних націоналістичних мислителів та ідеологів минулого, останній з яких – Іван Ільїн – залишив цей світ 60 років тому.
Коментаторів та цитувальників – безліч. А от того, хто б рушив теорію націоналізма хоча б на крок чомусь не простежується. Тому «ідеологічний характер» націоналістичних партій є ілюзорним. Це скоріше така собі постмодерна імітація ідейно-теоретичного наповнення. Скажімо, жодний із сучасних світових процесів і трендів не прокоментований теоретиками націоналізму на рівні філософсько-світоглядного аналізу. Ми не знаходимо притомного аналізу «від націоналістів» інформаційної революції останніх десятиліть, техногенних змін в гуманітарному форматі особистості, проблем декомпозиції культури, процесів субсидіарності владних інститутів тощо. Дефіцит грамотної ідеології компенсується книгами і статтями божевільних та напівбожевільних «самодіяльних традиціоналістів» (з науковими ступенями й без них), котрі без зайвих комплексів валять в одну купу східне язичництво, аріософію, Рене Генона, конспірологічні теорії та православну догматику. Навколо цього доробку можна, звичайно, рефлексувати. Проте на ньому неможливо вибудовувати політичну доктрину.
Так само неможливо тепер перетворити на повноцінний політичний тренд колись такий популярний соціал-націоналізм. У світі, де територія припинила бути засобом фіксації простору базових цінностей, змінилися самі координати соціального. Якщо «культурницький націоналізм» ще може так-сяк жити у ризомному середовищі соціальних мереж і ресурсних потоків, то для виживання соціал-націоналізму тепер потрібне особливе архаїчне середовище (як, скажімо, для радикального комунізму Пол Пота була потрібна сільська архаїка Камбоджі). Україна, безперечно, доволі архаїчна та соціально відстала країна, але ж не на стільки, щоби у нас в політиці почали домінувати старосвітські ідеї «крові і грунту». Цього не допустить економічний базис суспільства, для якого автаркія рівноцінна самогубству.
Ще важче у сучасних умовах впровадити побутовий аскетизм, як необхідну супровідну умову створення партії за ідеологічною моделлю. Пов’язана з формалізованими практиками «самореалізації через успіх», критично-іронічна настанова постмодерного світу стала не лише нормою поведінки, а однією з основ сучасного західного світогляду. За її межами перебувають таліби і салафіти, але ж в Україні, на відміну від Судану або Афганістану, таких, м’яко кажучи, небагато. Відповідно, будь-які репресивні обмеження в сучасному світі сприймаються лише при наявності щодо них широкого (фронтального) суспільного консенсусу.
Можна проголосувати за націоналістів й привести їх до влади. Але вимагати від них реставрації світу, який існував більш як півстоліття тому – нереально. Тому й далі відбуватиметься та «карусель» псевдонаціоналістичних брендів, через яку пройшли і з якої вже впали в неактуальність Народний Рух, УНСО, ДСУ, КУН, «Наша Україна».
Антон Горішній
спеціально для Фіртки