Все почалося у серпні 2014 року. Саме тоді він прийняв командування танковою ротою, яка взяла участь у важких боях з російськими регулярними військами біля Многопілля та Агрономічного. Того ж місяця через три кільця оточення з проривом виводив свою роту з Іловайська. У Новокатеринівці його танк підбили. Він та двоє членів екіпажу отримали контузії й потрапили у полон.
Хоча російська пропагандистська машина і досі заперечує присутність своїх військ на Донбасі, наші військові вже тоді розуміли, хто проти них воює. «Насправді це була кадрова російська армія з артилерією, з танками, з розвідувальними десантно-штурмовими підрозділами. Як людина військова, по амуніції по формі одягу по зброї, оснащенню по техніці по акценту по приналежності до вихідців із Східної Азії, було ясно, що це були військовослужбовці Російської Федерації. Крім того у них на бронежилетах було трафаретом вибито назву підрозділу. Це була третя ПДР – «парашутно-деснтная рота», на озброєнні у них перебували модернізовані БМД-2, а то, мабуть, і БМД-3. Приданий був танковий взвод. Танки були марки Т-72Б3, також модернізовані, і як раз із панівної висоти над Новокатеринівкою вели вогонь по нашій колоні».
Здивуванню полонених українців не було меж, коли вони дізналися, що перемовини про умови виходу наших військ так званим «зеленим коридором», які вело російське командування, були лише способом заманити українські війська у пастку, адже окупанти заздалегідь зайняли панівні позиції.
«Після того як я потрапив в полон, кадрові військові питали скільки нас можна чекати, «ми вас уже п’яту добу чекаємо». Значить це все вже було заздалегідь підготовлено і перемовини тривали, що буде зелений коридор, то зі зброєю, то без зброї, то без доборобатів, тільки кадрові військові щоб виходили, а насправді все було вже заздалегідь російській стороні відомо, і в них був час щоб добре підготуватися, підготувати засідки, щоб знищити колони, які виходили з-під Іловайська».
Згодом регулярні російські війська передали українських полонених терористам «ДНР». Це була банда, яка складалася з російських найманців, казаків, кадирівців, та українських колаборантів. Вони проводили «допити», а насправді просто знущалися. Били й хлопців з поліцейського батальйону Івано-Франківськ. «Там розмова була набагато жорсткіша. Там проводились допити. Там була класифікація військовослужбовців по їхніх спеціальностях, особливо жорстоко поводилися з розвідниками, саперами, артилеристами й танкістами. Тобто, хто більше наніс на їхню думку урону, хто, як вони казали «повбивав стариков, детей и женщин» у них. Там був також я допитаний вихідцями із Кавказу, які застосовували фізичне насилля, вони наприклад просто елементарно для всіх полонених показували кулю калібру 7,62. Вона майже схожа така як наша, насправді це була куля НАТОвського стандарту. Вони питали: «Кто знает, что это такое?» Всі голови похилили, і ніхто не відповідав, і тут з моїм везінням мене одного із натовпу, мені кажуть: «в сторону». І мене допитувати, що це за куля. 7,62 ніби, наша. Вони все ж таки хотіли, щоб я на камеру сказав, що це є снайперська НАТОвська куля, що на нашій стороні є НАТОвські військові, НАТОвські снайпера, які застосовують зброю НАТО «проти мирних жителів Донбасу». Ну і під час зйомки як раз оцими вихідцями з Кавказу були нанесені удари ногою в обличчя, а також автоматом по голові. ГП-25, підствольним гранатометом, по голові отримав удари».
Заради пропаганди бойовики навіть влаштовували українським військовим тури окупованим Донецьком. Задля кращої «картинки» підірвали місцевий дитсадок. «Повезли нас до Донецьку колоною. Показували зруйновані будівлі. Казали, що це садки і школи. Які знищили «укропи». Насправді це було, наприклад, житловий район Донецька, все чисто, акуратно, і посеред будинків одна будівля взірвана. І там серед руїн вони казали, що це садок дитячий. Привезли нас в Донецьк. По дорозі застосовувались засоби психологічного впливу. Постійно зупинялись і ніби жартували, а ніби і не жартували, виводили на розстріл. Кілька раз «пропонували» розстріл.
Після допиту у приміщенні колишнього СБУ офіцеру запропонували вибір: перейти на бік російсько-терористичних військ, або ж шпигувати для них, продовживши службу у Збройних Силах України. Передавати ворогу секретну інформацію та виконувати інші завдання.
«Казали, що на їхній бік уже перейшло п’ятнадцять осіб з нашого боку. Ні я, ні військовослужбовці, які перебували зі мною, не погодились. Зараз хто служить, хто де працює, спілкуємося по цей час».
Коли військовому одягли мішок на голову і кудись повезли, він думав, що на розстріл. На щастя, лихо оминуло. Неподалік Нового Світу під Донецьком шістдесят трьох українських військових звільнили в обмін на дев’ятьох російських.
Офіцер збройних сил не втрачає оптимізму і продовжує службу там, де це можливо після травми. Він знає, що у перемогу мало вірити, її потрібно наближати. Кожному на своєму місці і кожним прожитим днем.
