«Совок підкрався непомітно», — гірко пожартував один мій знайомий, підсумовуючи те, що відбувається в країні. І заходився демонстративно загинати пальці: «Гречка, що зникає з магазинних полиць, відродження „Зірниці“, спроби реанімувати добровільні народні дружини, повернення терміна „Велика Вітчизняна“ в підручники з історії, масові переспіви радянських пісень, касові римейки радянських фільмів, радянські герби на спортивному одязі, безбожна експлуатація минулого в рекламній продукції. Пам’ятники Сталіну. Плюс численні різнокаліберні «партгоспактиви» й усілякі державні заходи, витримані в монументальній стилістиці незабутнього Леоніда Ілліча — вдячні трудівники, вдячні ветерани, захоплені домогосподарки. І нещасна підневільна дітвора, що годинами, до непритомності нудиться в очікуванні прибуття вождів, знемагаючи на спеці або клякнучи на холоді. Ну як же без «піонерської» масовки? Ну й, звісно, святкові червоні прапори на вежах...».
«Чому підкрався? І чому непомітно? — не погодився ваш покірний слуга. — Він і не йшов нікуди...»
А хіба ні?
Нагадаємо, що березневі дослідження компанії Research &Branding Group продемонстрували: якби референдум про збереження СРСР стався сьогодні, за продовження життя Радянського Союзу висловилися б 47% громадян.
Не можу сказати, що ці дані мене потішили. І не можу сказати, що здивували. Відповідні ностальгійні нотки проскакували у висловлюваннях багатьох моїх знайомих різного віку, статі й соціального стану.
«От при Союзі була цензура. Ну, перегини там усілякі. Але зате не було стільки бруду, стільки сміття, стільки брехні!» Це — одкровення одного відомого депутата, як заведено говорити, політика демократичної орієнтації. Людини, яка наприкінці 80-х завзято й (як здавалося) щиро боролася за свободу слова. Людини, яка не повинна була б забути, що в пріснопам’ятні радянські часи окремі видання суцільно зі сміття й складалися. Що брехня мала статус не редакційної, а державної політики. Що бруд — він завжди бруд. Сумлінне виконання партійного доручення, а не халтурне відпрацьовування грошового замовлення не робить вироблений бруд чистішим.
«У радянські часи я був би шанованою людиною. Мій диплом гарантував би мені становище, повагу, кар’єру, зрештою. Я б не тицявся по редакціях і не вислуховував наставлянь різних шмаркачів-невігласів». Це — плач журналіста зі стажем, який переживає не найлегший період свого життя. Що не може не позначитися на тверезості його суджень. Бог дасть, його життя налагодиться, і він погодиться. Що жоден диплом не може бути гарантією поваги. Що кар’єра журналістові протипоказана, якщо він справді журналіст. Що невігласів, на жаль, у редакціях вистачало й тоді. І що своїм становищем він не був повністю задоволений і 1989-го, коли ми, власне, познайомилися. Бо, до його честі, він і тоді не був підлабузником. А лизоблюдство в пошані в будь-якої влади.
«За Радянської влади хіба такий, як Янукович, міг би прийти до влади?» — гнівно питає впливовий опозиціонер. Риторичне запитання. Якщо пригадати, що Радянська влада Януковича й виростила. І фундамент його кар’єри було закладено ще тоді, коли про незалежність мріяли тільки політичні в’язні.
«У тій країні нагорі була інтелігенція, аристократія, якщо хочете. А тепер — усуціль хами, жлоби, які раптово розбагатіли». Слова мого ровесника, дипломованого інженера, який не відбувся. Який мав би знати, що історія «тієї країни» починалася з винищення інтелігенції та аристократії хамами. І тепер, на наших очах, нові хами вирощують нову аристократію.
«Вигнати цю банду. Забрати награбоване! Повернути народу, як раніше...» Це — гнівний спіч представника нової генерації, незнайомого таксиста. Коли розвалився Союз, йому було років п’ять. І що таке «як раніше», він навряд чи пам’ятає. Але бодай зі шкільної програми повинен знати, що якось уже забирали й повертали. Але на всіх не вистачило. СРСР був збірником заборон, і кожна була солодкою. А тепер заборон немає, але в більшості населення немає й грошей, щоб роздобути все дозволене й недоступне.
У мого товариша племінник, вихований на російському глянці й російській же телекартинці, щойно досягши віку працездатності, так і рвонув до геополітичних сусідів. Повернувся майже буржуазним націоналістом. І тому що дійсність виявилася жорсткішою. І тому що там він був «хохлом». Істотою другосортною і ворожою. Попри «східне» походження, незнання української й повагу до Путіна. Питання національної самоідентифікації вирішили за нього.
В СРСР не з’їздиш. Молоді, яка піддається моді на радянське, яка склала своє уявлення про той світ за лубочними кінострічками, але яка живе в цьому світі, світі Інтернету, не зрозуміти заборон на вірші, картини, думки, вчинки. Не осягнути тих страхів. Не перейнятися тією тугою.
Ностальгія за Союзом — грунт з мільйонами коренів. Приводів для плаксивої претензії на втрачене — міріади. Ницих і високих. Жодного медичного довідника не вистачить, щоб описати всі фантомні радянські болі.
Річ же не тільки у спогадах про дешеву ковбасу й гарантовану пенсію. «Маленьку, але хорошу».
Люди із загостреним почуттям справедливості нарікають, що тоді хоч крали по чину. І людей на тротуарах не давили. А якщо й давили, то сідали. Окремі українофіли бурчать, що в радянські часи україномовних газет і українських книжок було більше. Поборники духовності твердять, що в атеїстичні часи похід до церкви був учинком часом ризикованим, але від того ще більше богоугодним. А тепер служби перетворилися з таїнства на шоу. А слуги Божі, раніше схожі на радянських чиновників, частенько скидаються (прости Господи) на пострадянських бариг. Учорашні дисиденти тужать за кухонним бесідами, дотепними політичними анекдотами і мріями про незбутнє. Ось, збулося. А мрії не залишилося. І навіть анекдоти пішли якісь пласкі. І радий би хтось згоріти за ідею. Так немає її, ідеї. За два десятиліття не створили. Плач за тією країною, яку побудували до нас і без нас, — визнання своєї неспроможності побудувати власну країну.
Ну й, звісно, є туга за горезвісним порядком. Суспільство споживачів сумує без володаря. Воно ладне повірити будь-якому продавцеві розфарбованого повітря. Воно ладне проміняти наявну свободу на майбутній порядок. Як дивно вигадливо розмиваються поняття. Хто сказав, що порядок і свобода — антоніми? Чому не згадують про краї, де вони мирно сусідять? Чому не пам’ятають про місця, де співіснують несвобода й безлад?
Невже правда, що на цих землях свободу починають цінувати лише тоді, коли її майже не залишається? У такому разі шанс стати вільними в нас з’явиться тільки тоді, коли почнуть різко закручувати гайки. А сплеск патріотизму припаде на той час, коли національне знову стане забороненим.
У хроніках цієї країни чимало прикладів лютої, самозреченої боротьби за свободу й державність тоді, коли шансів на перемогу просто не було. УПА — приклад найяскравіший, хоч би хто і як до цієї сторінки історії ставився. Тисячі людей ішли в ліс, розуміючи, що до здійснення своєї мрії майже напевне не доживуть. Коли розвалився Союз, у партизани не пішов ніхто.
Що мають почувати нині люди, які тоді боролися за незалежну Україну, синьо-жовтий прапор і тризуб, якщо їх досі називають поплічниками фашизму з високих трибун?
Чи варто святкувати перемогу у війні, коли варто було б святкувати настання миру?
Як ставитися до червоного прапора, якщо ті, хто воював під ним, не тільки звільняли, а й розстрілювали?
І чи повинна держава, яка все ще подає ознаки життя, вивішувати прапори загиблої держави?
Ми всі ще не вільні від радянського минулого. Всі, хто намагався щось зробити в цій країні, найчастіше або копіювали радянський досвід, або сповідували антирадянщину як принцип. Але некрофілія нічим не ліпша за некрофобію.
Ми чомусь так і не поховали СРСР. Ані 1991-го, ані 2004-го. Він — не привид, не скелет у шафі, він член нашої сім’ї. Ющенко, який оголосив будівництво національної держави, «реформував» країну, спираючись на радянські правила і радянські органи. Він такий самий «совок», як його попередник, як його наступник. Бо ми дозволяємо їм бути такими. «Совок» виявився незнищенним. Радянське живе в наших ЖЕКах, нашій міліції, в нашій прокуратурі, наших судах, наших в’язницях (так, вони теж наші), в наших школах і, зрозуміло, численних присутствених місцях.
Ми так само безпомічні перед радянським хамством, радянським чванством, радянською зашкарублістю, радянською зажерливістю. Ми тужимо за великою країною, яка брала участь в облаштуванні долі світу, але не надто облаштовувала долю своїх громадян.
Поховаймо її. Не говорімо про неї нічого поганого. Як про небіжчика. Просто витягнемо з мавзолею і поховаємо — нехай спочине з миром. Щоб почати жити самостійно.
Як легко, як приємно мріяти про революцію, «яка змете всіх цих хамів». Не думаючи про те, що їм на зміну прийдуть інші хами. Можливо, ще більш цинічні, підлі й безжальні. Бо інших ми поки що не виплекали. І новий «аристократ» з філософією глибоко радянського вахтера стане для нас джерелом нових розчарувань. І старих мрій про минуле.
Навіть модерні віртуальні дні гніву скидаються на старозавітні радянські кухні. Але написати пост з матюками чи пафосний блог простіше, ніж «Гру в бісер», «Короля Ліра» чи «Братів Карамазових». Ще складніше — створити середовище, в якому виростуть нові моральні авторитети. Кричати простіше, ніж думати. Навчитися думати не так легко, як здається. А думати про майбутнє, живучи в минулому, неможливо. Десовєтизація не повинна бути гаслом. Вона повинна стати способом життя.
Ми застрягли в Радянському Союзі. Ми повинні змінюватися. Самі. Ми повинні змушувати себе жити інакше. Інакше все, що відбуватиметься за вікном, виявиться чужим весіллям на цвинтарі наших надій.
Адреса матеріалу: http://www.dt.ua/articles/80350
