Прапор без вежі

«Совок підкрався непомітно», — гірко пожартував один мій знайомий, підсумовуючи те, що відбувається в країні. І заходився демонстративно загинати пальці: «Гречка, що зникає з магазинних полиць, відродження „Зірниці“, спроби реанімувати добровільні народні дружини, повернення терміна „Велика Вітчизняна“ в підручники з історії, масові переспіви радянських пісень, касові римейки радянських фільмів, радянські герби на спортивному одязі, безбожна експлуатація минулого в рекламній продукції. Пам’ятники Сталіну. Плюс численні різнокаліберні «партгоспактиви» й усілякі державні заходи, витримані в монументальній стилістиці незабутнього Леоніда Ілліча — вдячні трудівники, вдячні ветерани, захоплені домогосподарки. І нещасна підневільна дітвора, що годинами, до непритомності нудиться в очікуванні прибуття вождів, знемагаючи на спеці або клякнучи на холоді. Ну як же без «піонерської» масовки? Ну й, звісно, святкові червоні прапори на вежах...».

 

«Чому підкрався? І чому непомітно? — не погодився ваш покірний слуга. — Він і не йшов нікуди...»

 

А хіба ні?

 

Нагадаємо, що березневі дослідження компанії Research &Branding Group продемонстрували: якби референдум про збереження СРСР стався сьогодні, за продовження життя Радянського Союзу висловилися б 47% громадян.

 

Не можу сказати, що ці дані мене потішили. І не можу сказати, що здивували. Відповідні ностальгійні нотки проскакували у висловлюваннях багатьох моїх знайомих різного віку, статі й соціального стану.

 

«От при Союзі була цензура. Ну, перегини там усілякі. Але зате не було стільки бруду, стільки сміття, стільки брехні!» Це — одкровення одного відомого депутата, як заведено говорити, політика демократичної орієнтації. Людини, яка наприкінці 80-х завзято й (як здавалося) щиро боролася за свободу слова. Людини, яка не повинна була б забути, що в пріснопам’ятні радянські часи окремі видання суцільно зі сміття й складалися. Що брехня мала статус не редакційної, а державної політики. Що бруд — він завжди бруд. Сумлінне виконання партійного доручення, а не халтурне відпрацьовування грошового замовлення не робить вироблений бруд чистішим.

 

«У радянські часи я був би шанованою людиною. Мій диплом гарантував би мені становище, повагу, кар’єру, зрештою. Я б не тицявся по редакціях і не вислуховував наставлянь різних шмаркачів-невігласів». Це — плач журналіста зі стажем, який переживає не найлегший період свого життя. Що не може не позначитися на тверезості його суджень. Бог дасть, його життя налагодиться, і він погодиться. Що жоден диплом не може бути гарантією поваги. Що кар’єра журналістові протипоказана, якщо він справді журналіст. Що невігласів, на жаль, у редакціях вистачало й тоді. І що своїм становищем він не був повністю задоволений і 1989-го, коли ми, власне, познайомилися. Бо, до його честі, він і тоді не був підлабузником. А лизоблюдство в пошані в будь-якої влади.

 

«За Радянської влади хіба такий, як Янукович, міг би прийти до влади?» — гнівно питає впливовий опозиціонер. Риторичне запитання. Якщо пригадати, що Радянська влада Януковича й виростила. І фундамент його кар’єри було закладено ще тоді, коли про незалежність мріяли тільки політичні в’язні.

 

«У тій країні нагорі була інтелігенція, аристократія, якщо хочете. А тепер — усуціль хами, жлоби, які раптово розбагатіли». Слова мого ровесника, дипломованого інженера, який не відбувся. Який мав би знати, що історія «тієї країни» починалася з винищення інтелігенції та аристократії хамами. І тепер, на наших очах, нові хами вирощують нову аристократію.

 

«Вигнати цю банду. Забрати награбоване! Повернути народу, як раніше...» Це — гнівний спіч представника нової генерації, незнайомого таксиста. Коли розвалився Союз, йому було років п’ять. І що таке «як раніше», він навряд чи пам’ятає. Але бодай зі шкільної програми повинен знати, що якось уже забирали й повертали. Але на всіх не вистачило. СРСР був збірником заборон, і кожна була солодкою. А тепер заборон немає, але в більшості населення немає й грошей, щоб роздобути все дозволене й недоступне.

 

У мого товариша племінник, вихований на російському глянці й російській же телекартинці, щойно досягши віку працездатності, так і рвонув до геополітичних сусідів. Повернувся майже буржуазним націоналістом. І тому що дійсність виявилася жорсткішою. І тому що там він був «хохлом». Істотою другосортною і ворожою. Попри «східне» походження, незнання української й повагу до Путіна. Питання національної самоідентифікації вирішили за нього.

 

В СРСР не з’їздиш. Молоді, яка піддається моді на радянське, яка склала своє уявлення про той світ за лубочними кінострічками, але яка живе в цьому світі, світі Інтернету, не зрозуміти заборон на вірші, картини, думки, вчинки. Не осягнути тих страхів. Не перейнятися тією тугою.

 

Ностальгія за Союзом — грунт з мільйонами коренів. Приводів для плаксивої претензії на втрачене — міріади. Ницих і високих. Жодного медичного довідника не вистачить, щоб описати всі фантомні радянські болі.

 

Річ же не тільки у спогадах про дешеву ковбасу й гарантовану пенсію. «Маленьку, але хорошу».

 

Люди із загостреним почуттям справедливості нарікають, що тоді хоч крали по чину. І людей на тротуарах не давили. А якщо й давили, то сідали. Окремі українофіли бурчать, що в радянські часи україномовних газет і українських книжок було більше. Поборники духовності твердять, що в атеїстичні часи похід до церкви був учинком часом ризикованим, але від того ще більше богоугодним. А тепер служби перетворилися з таїнства на шоу. А слуги Божі, раніше схожі на радянських чиновників, частенько скидаються (прости Господи) на пострадянських бариг. Учорашні дисиденти тужать за кухонним бесідами, дотепними політичними анекдотами і мріями про незбутнє. Ось, збулося. А мрії не залишилося. І навіть анекдоти пішли якісь пласкі. І радий би хтось згоріти за ідею. Так немає її, ідеї. За два десятиліття не створили. Плач за тією країною, яку побудували до нас і без нас, — визнання своєї неспроможності побудувати власну країну.

 

Ну й, звісно, є туга за горезвісним порядком. Суспільство споживачів сумує без володаря. Воно ладне повірити будь-якому продавцеві розфарбованого повітря. Воно ладне проміняти наявну свободу на майбутній порядок. Як дивно вигадливо розмиваються поняття. Хто сказав, що порядок і свобода — антоніми? Чому не згадують про краї, де вони мирно сусідять? Чому не пам’ятають про місця, де співіснують несвобода й безлад?

 

Невже правда, що на цих землях свободу починають цінувати лише тоді, коли її майже не залишається? У такому разі шанс стати вільними в нас з’явиться тільки тоді, коли почнуть різко закручувати гайки. А сплеск патріотизму припаде на той час, коли національне знову стане забороненим.

 

У хроніках цієї країни чимало прикладів лютої, самозреченої боротьби за свободу й державність тоді, коли шансів на перемогу просто не було. УПА — приклад найяскравіший, хоч би хто і як до цієї сторінки історії ставився. Тисячі людей ішли в ліс, розуміючи, що до здійснення своєї мрії майже напевне не доживуть. Коли розвалився Союз, у партизани не пішов ніхто.

 

Що мають почувати нині люди, які тоді боролися за незалежну Україну, синьо-жовтий прапор і тризуб, якщо їх досі називають поплічниками фашизму з високих трибун?

 

Чи варто святкувати перемогу у війні, коли варто було б святкувати настання миру?

 

Як ставитися до червоного прапора, якщо ті, хто воював під ним, не тільки звільняли, а й розстрілювали?

 

І чи повинна держава, яка все ще подає ознаки життя, вивішувати прапори загиблої держави?

 

Ми всі ще не вільні від радянського минулого. Всі, хто намагався щось зробити в цій країні, найчастіше або копіювали радянський досвід, або сповідували антирадянщину як принцип. Але некрофілія нічим не ліпша за некрофобію.

 

Ми чомусь так і не поховали СРСР. Ані 1991-го, ані 2004-го. Він — не привид, не скелет у шафі, він член нашої сім’ї. Ющенко, який оголосив будівництво національної держави, «реформував» країну, спираючись на радянські правила і радянські органи. Він такий самий «совок», як його попередник, як його наступник. Бо ми дозволяємо їм бути такими. «Совок» виявився незнищенним. Радянське живе в наших ЖЕКах, нашій міліції, в нашій прокуратурі, наших судах, наших в’язницях (так, вони теж наші), в наших школах і, зрозуміло, численних присутствених місцях.

 

Ми так само безпомічні перед радянським хамством, радянським чванством, радянською зашкарублістю, радянською зажерливістю. Ми тужимо за великою країною, яка брала участь в облаштуванні долі світу, але не надто облаштовувала долю своїх громадян.

 

Поховаймо її. Не говорімо про неї нічого поганого. Як про небіжчика. Просто витягнемо з мавзолею і поховаємо — нехай спочине з миром. Щоб почати жити самостійно.

 

Як легко, як приємно мріяти про революцію, «яка змете всіх цих хамів». Не думаючи про те, що їм на зміну прийдуть інші хами. Можливо, ще більш цинічні, підлі й безжальні. Бо інших ми поки що не виплекали. І новий «аристократ» з філософією глибоко радянського вахтера стане для нас джерелом нових розчарувань. І старих мрій про минуле.

 

Навіть модерні віртуальні дні гніву скидаються на старозавітні радянські кухні. Але написати пост з матюками чи пафосний блог простіше, ніж «Гру в бісер», «Короля Ліра» чи «Братів Карамазових». Ще складніше — створити середовище, в якому виростуть нові моральні авторитети. Кричати простіше, ніж думати. Навчитися думати не так легко, як здається. А думати про майбутнє, живучи в минулому, неможливо. Десовєтизація не повинна бути гаслом. Вона повинна стати способом життя.

 

 

Ми застрягли в Радянському Союзі. Ми повинні змінюватися. Самі. Ми повинні змушувати себе жити інакше. Інакше все, що відбуватиметься за вікном, виявиться чужим весіллям на цвинтарі наших надій.

 

 

 

 

 

 

 

Znuasmall

Адреса матеріалу: http://www.dt.ua/articles/80350


29.04.2011 Сергій Рахманін 2026 2
Коментарі (2)

Я 2011.05.01, 16:03
Розумна, правдива стаття. Дякую.
Дід 2011.05.04, 20:43
Сергійко, вперед у світле майбутне!
08.06.2024
Вікторія Косович

Робота рятувальників займає одну з ключових ролей у забезпеченні добробуту суспільства, адже від їхньої оперативної реакції залежить найцінніше — людське життя. Про виклики героїчної професії у час повномасштабної російсько-української війни, журналістка Фіртки поспілкувалася з речницею Головного управління ДСНС в Івано-Франківській області Христиною Перцович.

1799 1
31.05.2024
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки поїхала до Погінського монастиря Успіння Матері Божої, де поспілкувалася з отцем Антонієм Яремчуком, ЧСВВ (Чин святого Василія Великого) — вислуженим ігуменом монастиря.  

1197
17.05.2024
Тетяна Дармограй

На Івано-Франківщині з вівторка, 14 травня 2024 року, довелось знову вдаватись до відключень світла. Причиною є наслідки системних російських обстрілів енергетичної інфраструктури України, а також холодна погода у травні.   

4977
10.05.2024
Тетяна Дармограй

Хто з військовозобов'язаних може перетинати кордон під час воєнного стану, чи вплине новий закон про мобілізацію на правила перетину, як військовозобов'язані гинуть при спробі нелегально перетнути кордон та як карають порушників кордону, розповідає Фіртка.

14218 4
30.04.2024

Будівельна компанія «ND Group Development» запрошує вас стати майбутніми власниками унікального комплексу преміумкласу. Водночас власний будинок мрії стає ще доступнішим. Адже при покупці з 30 квітня 2024 року до 15 травня 2024 року можна отримати знижку 3%. 

3364 1
29.04.2024
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки поспілкувалася з серцево-судинним лікарем-хірургом Андрієм Судусом про причини раптової серцевої смерті, операції на серці, як війна вплинула на кількість захворювань, чи "молодіють" хвороби серця та як запобігти їхньому розвитку загалом.

3185

Війна росії проти України зірвала всі маски, і нарешті весь світ побачив жорстокість росіян, які використовують всі методи задля поневолення українського народу. Одним із цих інструментів є російське православ’я — а саме РПЦ з їх філією в Україні УПЦ МП.  

987

Війна росії проти України змінила наше життя до невпізнаваності, а звірства росіян над українцями змусила багатьох хлопців і дівчат, серед яких чимало християн, взяти до рук зброю і захищати свій народ.  

2349

Доволі часто можна зустріти згадку про так званого «пасхального зайця» в сучасній масовій культурі (фільми серіали, листівки, гіфки). Отож, яке відношення має кролик/заєць до Пасхи?

2326

Спорт — це не просто змагання, це мова, яку розуміють усі. І Україна використовує її, щоб розповісти світові про свою силу та прагнення до перемоги.

2880
14.06.2024

Причин швидкого набору ваги може бути багато. Це може бути спричинене зміною способу життя або ж вказувати на серйозні проблеми зі здоровʼям.

135
08.06.2024

У Богородчанах на Івано-Франківщині з вересня 2024 року відновить роботу місцеве тепличне господарство, що простоювало вісім років.

1305
04.06.2024

Перекуси повинні бути корисними, поживними та здоровими. Це своєю чергою допоможе залишатися в тонусі та бути продуктивними.  

1091
13.06.2024

Монастир Успіння Матері Божої — чинний чоловічий греко-католицький монастир Чину Св. Василія Великого у селі Погоня.   

546
09.06.2024

Війна змусила багатьох замислитись, чому Бог допускає таку страшну ситуацію в Україні?  

477
04.06.2024

Нерідко молодь стверджує, що можна вірити в Бога, втім не ходити до храму.  

822
01.06.2024

Журналістка Фіртки поїхала до Погінського монастиря Успіння Матері Божої, де поспілкувалася з отцем Антонієм Яремчуком. Так, священник розповів про ставлення Церкви до дошлюбних статевих стосунків. 

779
13.06.2024

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

21757
12.06.2024

Більшість українців — 63% — вважають, що критика окремих дій влади має бути або бути в конструктивних рамках, які б не розхитували ситуацію в країні (50%).  

297 1
08.06.2024

Більшість українців віддають перевагу демократичній системі, аніж сильному лідерству.

770 1
04.06.2024

Питання розбудови демократичних інституцій залишається одним із пріоритетів для українців. Адже понад 90% громадян віддають перевагу демократичній системі, аніж сильному лідерству.

579
29.05.2024

"Українська правда" дослідила, як Офіс президента України впливає на інформаційну політику медіа, зокрема через інформаційне агентство "Укрінформ".  

1038