Прапор без вежі

«Совок підкрався непомітно», — гірко пожартував один мій знайомий, підсумовуючи те, що відбувається в країні. І заходився демонстративно загинати пальці: «Гречка, що зникає з магазинних полиць, відродження „Зірниці“, спроби реанімувати добровільні народні дружини, повернення терміна „Велика Вітчизняна“ в підручники з історії, масові переспіви радянських пісень, касові римейки радянських фільмів, радянські герби на спортивному одязі, безбожна експлуатація минулого в рекламній продукції. Пам’ятники Сталіну. Плюс численні різнокаліберні «партгоспактиви» й усілякі державні заходи, витримані в монументальній стилістиці незабутнього Леоніда Ілліча — вдячні трудівники, вдячні ветерани, захоплені домогосподарки. І нещасна підневільна дітвора, що годинами, до непритомності нудиться в очікуванні прибуття вождів, знемагаючи на спеці або клякнучи на холоді. Ну як же без «піонерської» масовки? Ну й, звісно, святкові червоні прапори на вежах...».

 

«Чому підкрався? І чому непомітно? — не погодився ваш покірний слуга. — Він і не йшов нікуди...»

 

А хіба ні?

 

Нагадаємо, що березневі дослідження компанії Research &Branding Group продемонстрували: якби референдум про збереження СРСР стався сьогодні, за продовження життя Радянського Союзу висловилися б 47% громадян.

 

Не можу сказати, що ці дані мене потішили. І не можу сказати, що здивували. Відповідні ностальгійні нотки проскакували у висловлюваннях багатьох моїх знайомих різного віку, статі й соціального стану.

 

«От при Союзі була цензура. Ну, перегини там усілякі. Але зате не було стільки бруду, стільки сміття, стільки брехні!» Це — одкровення одного відомого депутата, як заведено говорити, політика демократичної орієнтації. Людини, яка наприкінці 80-х завзято й (як здавалося) щиро боролася за свободу слова. Людини, яка не повинна була б забути, що в пріснопам’ятні радянські часи окремі видання суцільно зі сміття й складалися. Що брехня мала статус не редакційної, а державної політики. Що бруд — він завжди бруд. Сумлінне виконання партійного доручення, а не халтурне відпрацьовування грошового замовлення не робить вироблений бруд чистішим.

 

«У радянські часи я був би шанованою людиною. Мій диплом гарантував би мені становище, повагу, кар’єру, зрештою. Я б не тицявся по редакціях і не вислуховував наставлянь різних шмаркачів-невігласів». Це — плач журналіста зі стажем, який переживає не найлегший період свого життя. Що не може не позначитися на тверезості його суджень. Бог дасть, його життя налагодиться, і він погодиться. Що жоден диплом не може бути гарантією поваги. Що кар’єра журналістові протипоказана, якщо він справді журналіст. Що невігласів, на жаль, у редакціях вистачало й тоді. І що своїм становищем він не був повністю задоволений і 1989-го, коли ми, власне, познайомилися. Бо, до його честі, він і тоді не був підлабузником. А лизоблюдство в пошані в будь-якої влади.

 

«За Радянської влади хіба такий, як Янукович, міг би прийти до влади?» — гнівно питає впливовий опозиціонер. Риторичне запитання. Якщо пригадати, що Радянська влада Януковича й виростила. І фундамент його кар’єри було закладено ще тоді, коли про незалежність мріяли тільки політичні в’язні.

 

«У тій країні нагорі була інтелігенція, аристократія, якщо хочете. А тепер — усуціль хами, жлоби, які раптово розбагатіли». Слова мого ровесника, дипломованого інженера, який не відбувся. Який мав би знати, що історія «тієї країни» починалася з винищення інтелігенції та аристократії хамами. І тепер, на наших очах, нові хами вирощують нову аристократію.

 

«Вигнати цю банду. Забрати награбоване! Повернути народу, як раніше...» Це — гнівний спіч представника нової генерації, незнайомого таксиста. Коли розвалився Союз, йому було років п’ять. І що таке «як раніше», він навряд чи пам’ятає. Але бодай зі шкільної програми повинен знати, що якось уже забирали й повертали. Але на всіх не вистачило. СРСР був збірником заборон, і кожна була солодкою. А тепер заборон немає, але в більшості населення немає й грошей, щоб роздобути все дозволене й недоступне.

 

У мого товариша племінник, вихований на російському глянці й російській же телекартинці, щойно досягши віку працездатності, так і рвонув до геополітичних сусідів. Повернувся майже буржуазним націоналістом. І тому що дійсність виявилася жорсткішою. І тому що там він був «хохлом». Істотою другосортною і ворожою. Попри «східне» походження, незнання української й повагу до Путіна. Питання національної самоідентифікації вирішили за нього.

 

В СРСР не з’їздиш. Молоді, яка піддається моді на радянське, яка склала своє уявлення про той світ за лубочними кінострічками, але яка живе в цьому світі, світі Інтернету, не зрозуміти заборон на вірші, картини, думки, вчинки. Не осягнути тих страхів. Не перейнятися тією тугою.

 

Ностальгія за Союзом — грунт з мільйонами коренів. Приводів для плаксивої претензії на втрачене — міріади. Ницих і високих. Жодного медичного довідника не вистачить, щоб описати всі фантомні радянські болі.

 

Річ же не тільки у спогадах про дешеву ковбасу й гарантовану пенсію. «Маленьку, але хорошу».

 

Люди із загостреним почуттям справедливості нарікають, що тоді хоч крали по чину. І людей на тротуарах не давили. А якщо й давили, то сідали. Окремі українофіли бурчать, що в радянські часи україномовних газет і українських книжок було більше. Поборники духовності твердять, що в атеїстичні часи похід до церкви був учинком часом ризикованим, але від того ще більше богоугодним. А тепер служби перетворилися з таїнства на шоу. А слуги Божі, раніше схожі на радянських чиновників, частенько скидаються (прости Господи) на пострадянських бариг. Учорашні дисиденти тужать за кухонним бесідами, дотепними політичними анекдотами і мріями про незбутнє. Ось, збулося. А мрії не залишилося. І навіть анекдоти пішли якісь пласкі. І радий би хтось згоріти за ідею. Так немає її, ідеї. За два десятиліття не створили. Плач за тією країною, яку побудували до нас і без нас, — визнання своєї неспроможності побудувати власну країну.

 

Ну й, звісно, є туга за горезвісним порядком. Суспільство споживачів сумує без володаря. Воно ладне повірити будь-якому продавцеві розфарбованого повітря. Воно ладне проміняти наявну свободу на майбутній порядок. Як дивно вигадливо розмиваються поняття. Хто сказав, що порядок і свобода — антоніми? Чому не згадують про краї, де вони мирно сусідять? Чому не пам’ятають про місця, де співіснують несвобода й безлад?

 

Невже правда, що на цих землях свободу починають цінувати лише тоді, коли її майже не залишається? У такому разі шанс стати вільними в нас з’явиться тільки тоді, коли почнуть різко закручувати гайки. А сплеск патріотизму припаде на той час, коли національне знову стане забороненим.

 

У хроніках цієї країни чимало прикладів лютої, самозреченої боротьби за свободу й державність тоді, коли шансів на перемогу просто не було. УПА — приклад найяскравіший, хоч би хто і як до цієї сторінки історії ставився. Тисячі людей ішли в ліс, розуміючи, що до здійснення своєї мрії майже напевне не доживуть. Коли розвалився Союз, у партизани не пішов ніхто.

 

Що мають почувати нині люди, які тоді боролися за незалежну Україну, синьо-жовтий прапор і тризуб, якщо їх досі називають поплічниками фашизму з високих трибун?

 

Чи варто святкувати перемогу у війні, коли варто було б святкувати настання миру?

 

Як ставитися до червоного прапора, якщо ті, хто воював під ним, не тільки звільняли, а й розстрілювали?

 

І чи повинна держава, яка все ще подає ознаки життя, вивішувати прапори загиблої держави?

 

Ми всі ще не вільні від радянського минулого. Всі, хто намагався щось зробити в цій країні, найчастіше або копіювали радянський досвід, або сповідували антирадянщину як принцип. Але некрофілія нічим не ліпша за некрофобію.

 

Ми чомусь так і не поховали СРСР. Ані 1991-го, ані 2004-го. Він — не привид, не скелет у шафі, він член нашої сім’ї. Ющенко, який оголосив будівництво національної держави, «реформував» країну, спираючись на радянські правила і радянські органи. Він такий самий «совок», як його попередник, як його наступник. Бо ми дозволяємо їм бути такими. «Совок» виявився незнищенним. Радянське живе в наших ЖЕКах, нашій міліції, в нашій прокуратурі, наших судах, наших в’язницях (так, вони теж наші), в наших школах і, зрозуміло, численних присутствених місцях.

 

Ми так само безпомічні перед радянським хамством, радянським чванством, радянською зашкарублістю, радянською зажерливістю. Ми тужимо за великою країною, яка брала участь в облаштуванні долі світу, але не надто облаштовувала долю своїх громадян.

 

Поховаймо її. Не говорімо про неї нічого поганого. Як про небіжчика. Просто витягнемо з мавзолею і поховаємо — нехай спочине з миром. Щоб почати жити самостійно.

 

Як легко, як приємно мріяти про революцію, «яка змете всіх цих хамів». Не думаючи про те, що їм на зміну прийдуть інші хами. Можливо, ще більш цинічні, підлі й безжальні. Бо інших ми поки що не виплекали. І новий «аристократ» з філософією глибоко радянського вахтера стане для нас джерелом нових розчарувань. І старих мрій про минуле.

 

Навіть модерні віртуальні дні гніву скидаються на старозавітні радянські кухні. Але написати пост з матюками чи пафосний блог простіше, ніж «Гру в бісер», «Короля Ліра» чи «Братів Карамазових». Ще складніше — створити середовище, в якому виростуть нові моральні авторитети. Кричати простіше, ніж думати. Навчитися думати не так легко, як здається. А думати про майбутнє, живучи в минулому, неможливо. Десовєтизація не повинна бути гаслом. Вона повинна стати способом життя.

 

 

Ми застрягли в Радянському Союзі. Ми повинні змінюватися. Самі. Ми повинні змушувати себе жити інакше. Інакше все, що відбуватиметься за вікном, виявиться чужим весіллям на цвинтарі наших надій.

 

 

 

 

 

 

 

Znuasmall

Адреса матеріалу: http://www.dt.ua/articles/80350


29.04.2011 Сергій Рахманін 1847 2
Коментарі (2)

Я 2011.05.01, 16:03
Розумна, правдива стаття. Дякую.
Дід 2011.05.04, 20:43
Сергійко, вперед у світле майбутне!
26.05.2023
Уляна Мокринчук

Як протидіяти домашньому насильству, які є різновиди насильства, куди звертатись жертві, як розпізнати кривдника та як допомогти пережити нелегкий час тому, хто постраждав, журналістка Фіртки дізналась у психологині Валерії Худзіцької.

154
16.05.2023
Тіна Любчик

Василь Стефурак, голова «Асоціації вівчарів» розповів Фіртці, чи легко сьогодні відновлювати промисли, що були популярні в горах ще пів століття тому та як на розвиток сільського господарства повпливала повномасштабна війна на території України. 

5024 5
03.05.2023
Тетяна Дармограй

На початку 2023 року у Міністерстві оборони України зазначали, що у масовій мобілізації немає потреби. Щоправда, із застереженням, що ситуація може змінитися.  

2276 1
19.04.2023
Тіна Любчик

В рамках відзначення Дня першої пластової присяги та програми «Івано-Франківськ — місто Героїв» відкрили та освятили анотаційну дошку Назарію Лугарєву, очільнику пластової станиці міста, який загинув у боях за незалежність України. 

1713
11.04.2023
Тетяна Дармограй

Про пережите внаслідок російського вторгнення та втрату сина на війні, журналістці Фіртки розповіла мешканка Енергодару — Любов Чабанюк. Жінка разом із дітьми евакуювалась на Прикарпаття 11 серпня 2022 року.

2202
05.04.2023
Тетяна Дармограй

Востаннє воєнний стан та мобілізацію продовжили щонайменше до 20 травня 2023 року. Внаслідок цього військовозобов'язаним чоловікам заборонено виїжджати за кордон, та є винятки.

4099

До Путіна явився Голова конституційного суду РФ Валерій Зорькін, який приніс копію «сенсаційної» мапи Європи, на якій нібито нема України. Проаналізуємо, чи це так. 

221

Рання історія Білгороду, як поселення Київської Русі: думки, навіяні останніми подіями у Бєлгородській області РФ. 

311

Гастрономічне різноманіття м’ясних страв  українців надзвичайно велике. Серед усіх цих страв є одна особлива – ставлення до якої завжди неоднозначне з різноманітних причин.

394

Коротка історія російської державності та походження росіян на основі фактів і досліджень російських істориків. 

777
27.05.2023

Багато хто вважає, що перед варінням гречку промивати не треба, тому що ця процедура є "необов'язковою".  

133
23.05.2023

Здоровий кишківник запорука не лише хорошого самопочуття, але й зовнішнього вигляду. Існують продукти, які допомагають очистити кишківник і схуднути.  

268
17.05.2023

Коза все одно недооцінена тварина в Україні, хоча її ефективність вища в два з половиною рази, ніж у корови. Основа – молоко. Бо м’ясних кіз на цілу Україну, мабуть, є два-три господарства, ділиться прикарпатський фермер.  

445
27.05.2023

Священник – посередник і духовний провідник, що відіграє важливу роль у сповіді. Його присутність і служіння сприяють відкриттю, покаянню та духовному відновленню. Втім, нерідко запитання про збереження таємниці сповіді викликає роздуми.

141
23.05.2023

Серед молодих людей нерідко побутує думка, що можна вірити в Бога, проте не ходити до храму.  

299 1
17.05.2023

Досить часто люди соромляться ставити відверті питання священнику.  

614
12.05.2023

Віра, молитва, Слово Боже, одновірці та добрі приятелі – ті ліки, які дійсно допомагають.

913
27.05.2023

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

5462
26.05.2023

Президент Володимир Зеленський, коментуючи продовження "економічного безвізу" з ЄС, заявив, що у процесі просування України у Євросоюз таку лібералізацію потрібно буде зробити постійною.  

187
23.05.2023

Тема з контрнаступом була настільки обговорювана останніми місяцями на всіх рівнях, що в Україні почали побоюватися того, що його результат не виправдає очікувань.   

222
19.05.2023

Президент назвав пріоритети України на найближчий час.    

336
16.05.2023

Повідомлено про підозру голові Верховного Суду Всеволоду Князєву та його спільникові – адвокату у справі щодо отримання хабаря.  

513