Знов Україну схопив параліч висновків. Поодинокі тверезі голоси губляться у потоках беззмістовної (зрозуміло не просто беззмістовної, а тонко змантаченої технологічно-беззмістовної) інформаційної патоки.
Трошки обмовився Томенко, дивлячись в очі Кошкіної, тієї що Соня: «Головна проблема – тотальна бідність людей. У тотально бідному суспільстві неможливі демократичні відповідальні вибори (виділення моє, - В.Є.). Якщо на даному етапі людей хвилює: як вижити, як завтра опалити, як післязавтра купити продукти, логічно – виграють гроші та адмінресурс. А не ті, хто розповідає про ліберальні цінності».
Ну й Семен Глузман з боку тих, кому немає що втрачати у світі переможного чиновницького бидла, чітко діагностує смердючий мейнстримчик листопаду дві тисячі п’ятнадцятого року: «Застигла у власному ледарстві та млявості Україна. Країна, приречена на нові революції, на нові майдани. Приречена на кров вуличних протестів та прихід до влади чергової політизованої піни, не здатної, та й не бажаючої створювати ефективну українську державність (виділення знову моє, - В.Є.). Здатну та бажаючу лише безглуздо брехати та красти, не більше того».
Решта з речників українського суспільства знов, як і два роки тому, як і десять років тому, як і століття тому, не бажають визнати очевидності: битву знову програно, вони перемогли. Хто «вони», запитуєте? А навіщо питати, «їх» всі знають – сірі люди з зачісками боксерів і стрибучими очима, з невиразним мовленням імбецилів, у дорогих костюмах, швейцарських годинниках та аурі вічної зайнятості, що насправді тотожна аурі вічної неприсутності. Діти, племінники, куми, свояки та родичі. Нащадки радянських партапаратників, а, може, й гетьманських писарчуків. Ця порода коренями чи не в Трипіллі. Певно й там це сіре пацюччя сиділо при коморах, займалось обліком худоби та підрахунками втрат при зборі збіжжя.
І не треба лякати майбутньою контрреволюцією. Вона вже тут, підраховує отримані на місцевих виборах бонуси. А за великим рахунком, святкує перемогу. Треба це визнати, а не ставати у позу страуса й мимрити про «різновекторні тенденції». Й справа не в Запоріжжі, де Опозиційний блок виграв все що можна, і не в Одесі, де Міхо опинився врешті-решт біля розбитого корита. Й навіть не в Харкові, який вже хоч завтра можна здавати у подарунковій обгортці і з чорно-помаранчевим бантиком під проект чергової пацаватої «республіки».
Справа у тому, що на місцевих виборах електорату було запропоновано обирати не між минулим і майбутнім (як пасувало би після подій останніх двох років), а лише поміж шести різновидів контрреволюції та чотирма «котами в мішку». І що йому було робити, тому електоратові? Він почухався, почухався, спробував зіпсувати бюлетень, не зміг через невідбуту совковість та халявну гречку, тяжко зітхнув і поставив галочку. А піфії з національних і місцевих ЗМІ тепер роблять «фігуру умолчанія» там, де вже час загортатись у простирадла. Навіть не смішно…
Й припиніть, нарешті, клеїти на спожитий політтехнологічний продукт ярлик зі словом «гідність». Послухайте хоча б того ж Томенка (не найдурнішого, до речі, дядька). Якщо продовжити його думку, то очевидно: в тотально бідному суспільстві, котре зорієнтоване дожити до завтрашнього дня, в принципі не може бути не лише відповідальних виборів. Не може бути й гідності як форми суспільного позиціонування.
Що й довели, між іншим, минулі вибори, пропагандистські чітко заточені на жебраків та суспільно невстигаючих. Як було задумано, ті почули, прийшли і вибрали. Притомніша решта вже вивчає виборче законодавство тих країн, куди планує виїжджати на ПМЖ. Там, зрозуміло, не так прикольно, але й не треба щоденно доводити віслюкам, що ти не з їхньої зграї і не сповідуєш кодекс будівника віслючизму.
А президент тим часом розповідає нам про здобутки й неминучість входження України до Євросоюзу. Пороблено йому чи що? Ситуація підбігає до руйнування останніх конструкцій суспільної довіри, держапарат на межі розвалу, у гривні в обмінниках прогресує анорексія, рейтинги на дефолтному рівні, тисячі тон дорожезних озброєнь роблять «пуфф!» у підірваних складах, а в нас постійні приступи невмотивованого оптимізму? Виглядає на таке: якщо нас колись і занесуть до того союзу, то радше не на ношах, а в пластикових контейнерах.
Тим більше, що сподівання певного сорту громадян на технократичну диктатуру так само безпідставні, як і сподівання на українську демократію без гендерної дискримінації, що луснули зі світовим відлунням. Навіть найпрямолінійніша та найпримітивніша з диктатур (не кажучи вже про технократичну чи там меритократичну) вимагає хоча б дещиці, хоча б крихти компетентності. Себто тієї рідкісної серед тубільців штуки, яку в Україні довго шукали іноземні співчувальники, не знайшли і запросили грузинських вчительок. Себто технократок. Чи все ж таки вчительок? Чи, може… Добре, не будемо.
Питаємо хто ж будуватиме в нас технократичну диктатуру? Ті неуки з правоохоронних органів, що зганьбилися при арештах Корбана і Лукаш? Чи, може, ті куратори владних штабів і проплачених партійних брендів, які навіть між собою домовитись не годні? А може це будуть великі політичні стратеги, котрі збуджують невігласів дурнуватими теревенями про повну ротацію суддівського корпусу? Збудована такими «фахівцями» диктатура не матиме нічого спільного з авторитарними правліннями реформаторів з «азійських тигрів». У найкращому варіанті це буде громіздка та погано змащена грошима політична машина для розправи з давніми бізнесовими конкурентами, яка ганебно розвалиться при спробі атакувати першу-ліпшу добре сконсолідовану регіональну еліту.
На цьому безпросвітному тлі подав у відставку Ярош. Навіть в ідейних «разброд і шатанія», що зайвий раз підкреслює стан суспільства. У «неідейних» вже не шатанія, а повний п…ць.
Війна ще так-сяк списувала чиновницький ідіотизм та клептократичні судоми на рахунок надзвичайних подій та підступів ворога. Але ледь змовкли «гради» і розсіявся дим, як стали видні масштаби всеукраїнського управлінського смітника. На ньому все ще співають пісні децентралізації, хоча не зовсім зрозуміло, як ділення смітника на самоврядні смітнички зменшить загальний сморід та площу засмічення.
На чоло громад нині прийшли всі ті самі персонажі. Якщо десь і змінився склад місцевих рад, то апаратна номенклатура зберегла всі без винятку принципові позиції. Навіть дещо їх зміцнила. Контра у чистому вигляді. Вона, зрозуміло, нині при кожному слупі присягає «ідеалам революції», але ж всім відомо, що криється за присягами.
Переконаним революціонерам пропонується сідати на дивани і грати в постапокаліптичні «стрілялки». Слоган на зиму: «Все, чого ви так боялися, вже відбулось!» Включно з малим ужитковим апокаліпсисом на окремо збудженому смітнику. Десь на обрії маячить Третій Майдан, але люди ж й досі, як тепер зрозуміло, до кінця не второпали заради чого махали прапорами на Першому і проливали кров на Другому. Якщо вони й вийдуть на Третій, то знову зроблять все через с…ку. Чому? – питаєте. Бо так: нема ручок, нема печенька.
Як казав один практикуючий містик: скільки не розкидуй на цю державу карти Таро, все одно випадуть «дурень» і «вісімка мечів».
Добре, що не «десятка», кажу я.
Володимир Єшкілєв
