Музей і музика неперевершеного гуцульського митця-віртуоза Романа Кумлика продовжують жити у втіленні дочки Наталії.
У бабусиному фартусі та капцях, прабабусиній попружці, яка передається у спадок від матері до дочки, з батьковими рисами та сонячним серцем зустрічає туристів новий екскурсовод музею етнографії, побуту та народних інструментів Романа Кумлика, пишуть ВВ.
У тринадцять років вона сказала, що більше не візьме до рук скрипку, а зараз наполегливо розучує все нові і нові мелодії на скрипці, цимбалах, дримбі, сопілці, волинці, телинці, лірі, на зозулі (кукарині).
Наталія Гузак – лікар за фахом, повернувшись до музики, довершує творчість тата, не даючи перерватися отій витонченій мистецькій ниточці.
Побувавши на екскурсії-спогаді, екскурсії безмежної доньчиної любові та невидимого зв’язку найрідніших сердець, зрозуміла: ніхто інший не зміг би цього зробити – не дати вмерти музеєві, що є візитівкою Гуцульщини.
Тут, як і раніше, розповіді про побут гуцулів, які мережить гра на різних інструментах, співанки – і все подається із тонким гумором Кумлика. Вона, коли жартує, навіть усміхається, як тато.
От тільки екскурсія починається по-іншому – Наталія розповідає про батька, котрий відійшов у інші світи, а перед тим виклав у музеї усі свої нагороди, чого досі не робив.
"Так, аби ти потім не шукала", – відповів дочці, наче передчуваючи, що покине цей світ і що саме Наталя продовжить його справу.
"У наших хлопців сила в руці, а в жінок – у язиці", – каже екскурсовод, розповідаючи туристам про важку роботу гуцулів у лісі. Далі – вишивки, гуцульські кожухи, хустки і те, як їх намотувати, а потім – мелодія: перша – до співання, на квадратній скрипці, далі – на інших, що є в музеї.
"У шість років тато навчив мене басувати, потім – на цимбалі. Знала першу, другу, третю до співання", – згадує Наталія про перші доторки до музичного мистецтва. А потім була музична школа і відчуття, що музики забагато, і був протест та розлука зі скрипкою, яку знову взяла до рук після татової смерті. Спочатку інструмент не піддавався. Плакала, але поступово згадувала вивчене в музшколі, допомагав і допомагає друг тата і музикант Іван Іванович Семенюк: учить нових мелодій на скрипці, гри на сопілці, яка одразу не піддавалася. На очах Наталі з’явилися сльози, вона підійшла до портрету тата й мовила: "Невже, тату, я така бездарна?", – а потім узяла до рук сопілку і їй підкорилася ота капризна нота "ля".
Тепер вона вже награє чотири мелодії на сопілці. З кожним днем Наталя вдосконалюється у грі на різних інструментах і відчуває – у всьому допомагає тато.
"Сумнівів, що музей має жити, не було. Коли почали приходити туристи, приснився сон, де тато мовив: "Я – живий". Як минуло сорок днів його смерті зателефонував чоловік, котрий хотів завітати до музею. На тій першій екскурсії Наталю душили сльози. Тепер, коли біль ледь-ледь утамувався, трохи легше. Робота в музеї для неї – то спілкування із татом: "Він завжди зі мною". "Які би люди не прийшли, треба бути завжди в гуморі, уміти зарядити їх позитивною енергетикою. Бо, інколи, туристи, обійшовши всі музеї, приходять стомлені, наче йдуть на каторгу, а не на відпочинок, і треба підняти їм настрій, здивувати", – ділиться набутим досвідом молодий екскурсовод. Відвідувачі музею кажуть, що Наталі це вдається. Не буду голослівною, а наведу слова Ганни Паньків, котра днями привела на екскурсію до музею групу туристів із Берліну.
"З усмішкою в очах, гарному гуцульському одязі, на порозі нас зустрічала Наталія. Півторагодинна екскурсія в музеї та розповідь дочки про батька, експонати, її гра на музичних інструментах уразили групу. Під кінець відвідувачі змогли побачити на великому екрані та почути гуцульські музичні твори у виконанні капели "Черемош", запис був зроблений незадовго до відходу маестро в інші світи. Згас екран, довга мовчанка глядачів та сум у серці від почуття великої втрати… Та тільки вологі очі Наталії, її велике бажання продовжити справу батька, дають зрозуміти, що Роман Петрович поруч, ніби своєю рукою підтримує її і, водночас, задоволено усміхається, що 30 років праці не пропали даремно".
Вона торкається до кожного інструмента ніжно, так, ніби пестить маленьку дитину. Татові сорочки, перша в житті сопілка, яку колись при народженні дарували кожному хлопчикові, зозуля, виготовлена ще за Австрії, яку виорали в городі опікунів Романа Петровича, а він її знову оживив, цікаві й пізнавальні історії з життя родини, давніх звичаїв, про які навіть я, гуцулка, не знала, картини – усе це, немов пелюстки, складає єдине цвітіння Наталчиної праці в музеї.
"Тепер я маю улюблену справу, крім роботи. Завжди мріяла мати хобі", – каже молода жінка. А мені здається, що народжується щось більше, ніж хобі, що Наталчина праця в музеї, яка інколи триває і цілий день – нова віха не тільки в її житті, а й у сьогоденні Гуцульщини.
Вона мріє зіграти з "татовими хлопцями" – музикантами капели "Черемош", видати книжку його співанок і щоб маленький синочок Олежик, який щораз більше нагадує дідуся, теж торкнувся музичного мистецтва. Для мене то була не лише неперевершена екскурсія, яка не йде у порівняння з іншими, то був духовний катарсис – очищення доччиною і татовою любов’ю, невидимим, але таким міцним зв’язком мистецьких душ. Сюди варто йти відкривати не лише етнографічно-музичний світ Гуцульщини, а й іти назустріч сокровенному, такому, що не передаси словами, бо це тільки можна відчути серцем.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
