17 червня виповнилося 84 роки від дня народження одного з найвидатніших футболістів Івано-Франківщини всіх часів Мирослава Думанського. Пік його ігрової кар’єри припав на середину 1950-х. У той час Мирослав був лідером донецького «Шахтаря», гравцем збірної України.
Повернувшись додому, він вивів на нові висоти станіславський «Спартак». Як тренер зібрав кістяк команди, котра двічі поспіль здобувала звання чемпіона України, а потім ще неодноразово рятував колектив у скрутні часи.
М’яч захопив Мирослава з малих літ. Мирослав був другою дитиною в сім’ї. Старший брат Ярослав (1926 р.н.) не повернувся з війни, а от молодший – Євген (1935 р.н.) – також залишив помітний слід у франківському футболі. Всього у Думанських було четверо дітей.
Саме футбол допоміг Мирославу знайти заробіток у важкі повоєнні часи. Здібного юнака зарахували у команду "Медик”, учасника першості України, і влаштували в рентген-лабораторію, та незабаром команда припинила своє існування.
М. Думанський поповнив лави "Спартака”. В 1949 році команда стала призером першості України, здобула кубок республіканської ради свого товариства і була делегована на всесоюзний фінал у Ярославль, де посіла 5 місце. Несподівано у «Спартака» з’явився сильний конкурент – команда Гарнізонного будинку офіцерів. До її лав було рекрутовано і 21-річного Мирослава. Молода амбітна дружина почала конкурувати за першість з львівським ОБО, через що була розформована, а кращі гравці переведені до Львова.
Скинувши армійську амуніцію, М.Думанський перебрався у сталінський (донецький) "Шахтар”. В цьому колективі він провів чотири сезони, причому у 1955-56 рр. зіграв усі матчі без замін. Його включили до складу збірної України, де донеччан було лише четверо (решта – київські динамівці). На І Спартакіаді народів СРСР (1956 р.) українці фінішували третіми, а М.Думанський першим на Прикарпатті отримав звання майстра спорту СРСР з футболу.
За сімейними обставинами М. Думанський повернувся у рідне місто. У 1957-му "Спартак” провів найкращий сезон в історії, зупинившись на порозі вищої союзної ліги (2 місце в класі Б), та дістався чвертьфіналу Кубка СРСР. Мирослав був лідером і за грою, і за духом. Партнери називали його не інакше, як Кайзер (себто Імператор)...
В 1963-му Думанський став граючим тренером долинського «Нафтовика» і за два роки привів його до першої перемоги в обласній першості. За тодішнім регламентом чемпіон області проводив перехідні матчі з «Спартаком» за місце у класі Б. «Нафтовики» несподівано виграли в Івано-Франківську перший з двох матчів – 1:0. У Долині "червоно-білі" реваншувалися, однак М.Думанського запросили очолити провідну команду регіону.
Саме Мирослав Думанський сформував кістяк того колективу, який у 1969 і 1972 рр. двічі здобував звання чемпіона України, виборов путівку у першу союзну лігу. Це під його орудою дебютували у великому футболі Богдан Горичок, Тарас Белей, Степан Рибак, Валерій Голубцов, Ігор Дирів, Ярослав Павліський...
Як тільки «Спартак» вкотре доводили до ручки тренери-варяги, керівники обласного спорту згадували про Мирослава Думанського. І він, забуваючи про всі попередні образи, повертався, рятував команду… Майже два десятки років Думанський очолював футбольну школу "Спартака”.
Мало хто знає, що у 1958 р. під час турне станіславського «Спартака» у Швецію Мирославу Думанському таємно пропонували працевлаштування в західноєвропейському клубі. На його ім’я навіть був придбаний авіаквиток, та він повернувся додому.
До останніх днів життя Мирослав Іванович Думанський не полишав улюблену справу, працював інспектором на матчах чемпіонату України. У ФФУ його часом свідомо призначали на найбільш важкі поєдинки, бо знали, що Мирослав Іванович своєю виваженою позицією здатен залагодити будь-який конфлікт.
Молодший син М.Думанського - Ярослав пішов стопами батька. В складі збірної СРСР став чемпіоном Європи серед юніорів і молоді, віце-чемпіоном світу серед молоді. Виступав за львівські «Карпати», київське «Динамо» (чемпіон СРСР 1981 р., володар Кубка СРСР 1982 р.), харківський «Металіст» і рідне «Прикарпаття».
Футбольне серце Мирослава Івановича перестало битися 1 квітня 1996 року. Він похований у родинному склепі Думанських на цвинтарі у Княгинині.
Миро́слав Іва́нович Дума́нський (17 червня 1929, Станиславів — 1 квітня 1996, Івано-Франківськ).
