Налаштовуючись в дорогу до США, вже в Києві, треба забути про такі слова, як «бомба», «тероризм», «негр». Останніх можна називати тільки афроамериканцями. Ці слова всіма мовами звучать однаково, казали нам, їх розуміють скрізь. І чи ти говориш жартома, чи серйозно, ніхто з’ясовувати не буде.
Також нас попередили: в Америці люди не такі, як у нас. У них свої справи, тому не дивуйтеся, що вранці вони просто підуть на роботу, не подаватимуть вам під ніс сніданок, а запропонують скористатися холодильником – таке собі самообслуговування. І ще: не підходьте до них близько під час спілкування.
В американців є особиста зона – 60 см. Вони – не українці, які обіймаються під час привітання чи прощання. А ще американці практично не п’ють, тому бажано не везти туди алкоголь…
Загалом, перед поїздкою нам дали стільки «корисних» порад, що я думала: нарешті вже знаю все, що мені треба. Головне – не забувати. Звісно, не завжди вдавалося. Особливо зі словом «негр». Попри те, що в мене ніколи не було до них негативного ставлення, я ніколи не називала їх інакше. Тож не могла зрозуміти, чому це звучить зневажливо.
Потім я два тижні ламала всі стереотипи, з якими приїхала. Відкрила собі очі на інший світ. Бо говорили одне, а з’ясувалося інше. І якщо США вражають своєю розкішшю та прагматичністю, то штат Техас, в якому пощастило трохи пожити, вразив сумішшю розкоші та нашої, української, простоти, доступності, простодушності. Навіть незнання мови не завадило нам стати друзями, проводити весь час разом і спілкуватись не стільки мовою, як емоціями. Обійматися на прощання, пускати сльозу, випивати чарку та ніколи не рахувати тих 60 см дистанції.
Так, вони інші, але своєю «іншістю» від нас вони не гірші. Бо ми живемо сьогоднішнім днем, а вони – за планом. Вони знають, що кожні 8-10 років переїжджатимуть у кращий будинок, кожні 4-5 років купуватимуть нове авто, кожен рік-два їхатимуть на відпочинок в інший штат чи країну. Вони не переймаються тим, що завтра якийсь банк збанкрутує, а вони позбудуться заощаджень. Або тим, що втратять роботу…
Жінки не «паряться» на кухні. І навіть якщо американці готують самі, то роблять це подружжям. При тому, що людям далеко не по 20-30 років, а по 40-60, і часи молодої закоханості вже минули. На кухнях є все, аби полегшити їм роботу: зручні кавоварки, тостери, посудомийки. Що казати, рідко в якій хаті є праски – усе роблять автомати.
Спекти рогалик можна за 15 хвилин. Тісто купують у магазині, ковбаски теж, їх треба тільки скрутити і запхати в духовку. Смакота. Так розвіявся ще один міф про те, що американці їдять «пластмасову» несмачну їжу. Крім того, під час сніданку, обіду й вечері на столі завжди є фрукти: полуниці, ананаси, яблука, дині, кавуни, виноград, банани, мандарини, апельсини, груші. У такі моменти, звісно, можна згадати і про нітрати. Втім, хто зі впевненістю скаже, що в нас їх нема?
Але найбільше в американському житті вразив не так полегшений спосіб життя, що вже виглядало казкою, як низькі ціни. Кілограм м’яса – 2,5 долара, джинси – 10-30, майка – 5-10. Поїсти в кафе теж недорого. За 6-8 доларів можна замовити курку чи рибу. Напій, салат, картопля – вже враховані. Усе це теж можна вибирати. Хочеш мінералки, спрайту, чаю – замовляй, скільки хочеш. Оскільки вони заробляють в годину 10-15 доларів, то на такий обід їм треба працювати лише півгодини…
Я мало пам’ятаю СРСР, але асоціації з ним переслідували мене щодня. Ціни низькі, зарплати високі. Є, правда, головна позитивна відмінність – нема дефіциту, в магазинах є все.
В якийсь момент мені навіть стало соромно за себе. Бо єдина причина, через яку я хотіла повернутись додому, – донька. Я за лічені дні забула про державу, яку люблю, свій націоналізм і вперте переконання, що мені буде добре лише в Україні. І нема на цьому світі нічого, через що я б її залишила. Саме так я говорю, відколи себе пам’ятаю. А там…
Холодним душем остудили мене слова одного мого знайомого: «Нє, би в Україні зробити свій Техас, а вона мріє там лишитись». Він правий, подумала я. І хоч одна я цей світ не переверну, але тепер знаю, яким має бути якісний рівень обслуговування, ставлення до платників податків і до людей, які вибирають політиків.
Українська делегація. Жінка в центрі – скарбник штату Техас. Одним із своїх здобутків вона вважає те, що вона зменшила порції у їдальнях шкіл
Сесія палати представників Техасу
У Техасі заведено свого старого бика здавати в сток’ярд. Для ковбоя це вважається почесно. Кожного дня бики проходять певною вулицею у супроводі ковбоїв. На це завжди сходяться дивитися люди
Родео. Ковбой повинен зв’язати бичка за лічені секунди. Найменше, що ми бачили 14 секунд
Мешканців Техасу ображає те, що їх асоціюють тільки з ковбоями та биками. Кажуть, їхня бейсбольна команда «Техаські рейнджери» славиться на весь світ
Вболівати за свою команду – обовязок кожного мешканця. Сюди ходять всі: від малих дітей до старих бабусь
Сесія палати представників Техасу. Чим ближче представники сидять до президії, тим вони досвідченіші
У Вашингтоні ми теж побачили стихійний продаж
Тут білки ходять пішки
Пам’ятник жебракам. Черга за хлібом. Вашингтон
Виробництво щоденної газети міста Форт-Ворт. Її наклад – 250 тисяч, а населення Форт-Ворту 750 тисяч. Тобто газету читають в кожному помешканні
У газеті мінімальна кількість сторінок – 60, а максимальну кількість сторінок має підсумковий номер – 200
Капітолій штату Техас, м. Остін.
Він збулований за аналогом Вашингтонського капітолію. Правда, на 7 м вищий
Тетяна Соболик
* Поїздка до США стала можливою завдяки участі в програмі «Відкритий світ»
