Події. Які сталися 9 років тому для мене особливі. І не тому, що хтось прийшов до влади, не тому, що відбулися вибори (вкотре), а я тому, що там я відчула себе і відчула людей. Як би не гучно не звучало. Це була жінка із сіамським котом на руках і в шалику, це був грубий дядько у військовій формі, які роздавав згрубілими руками гречку в наметовому містечку, це був Славко Вакарчук, який на той час носив ще червону шапку і по ній його впізнавали у натовпі, це зрештою була моя мама, яка відчувала історію, ту саму, про яку їй так давно забороняли говорити. Тепер було до кого промовляти!
Добре пам’ятаю, що в нашій родині ми обговорювали чи йти на Майдан, наскільки ми там можемо бути потрібні. І ми пішли. З того часу змінилося все—оточення, сприйняття світу і своєї країни, це була перша серйозна консервація в моєму житті. Поясню чому консервація. В свої 14 я тоді чітко вирішила, що не дам цій події стертися в моєму серці, пам’яті. Я тоді не впізнавала українців, це ж ті самі люди, з якими я жила 14 років, але вони були інакші, оновлені.
Ми завжди стояли ближче до Будинку профспілок і це виявився дуже цікавий пункт спостереження, бо саме з цієї точки музиканти, політики, підіймалися на сцену і я бачила їхні обличчя. Вже тоді в ті секунди мікровиразів можна було зрозуміти, що далі. Хто рветься перший на сцену, але змушений пропустити даму, як співачка Руслана тоді бігала у помаранчевому светрі, а її чоловік переживав, що вона застудиться, як жінка і яскраво помаранчевої іграшкою ведмедя завжди майоріла., мов орієнтир всередині площі. І це лишиться законсервованим. Бо ми тоді нікому не зрадили і нас ніхто не зрадив. А все, що звемо «розчаруванням», хіба це не розчарування в собі? Що недостатньо контролювали, що боялись, що лінувались, що не були критичними і дружними? Це наша історія, ми її творили і творимо, тому нам виправляти помилки і нам ставати мудрішими.
Бернард Шоу колись сказав цікаву фразу : «Узагалі говорячи, влада не псує людей, зате дурні, коли вони у владі, псують владу». Власне, тут три крапки.
В ті дні я здавала академконцерт в музичній школі, але частина наших занять перетворювалося у хронічку новин з Майдану, я і досі не розумію. Як мені вдалося відіграти три великі твори напам’ять на фортепіано і досі загадка.
Я пригадую, як ми ставили із мамою відеомагнітофон( ще тоді касетний) на запис і йшли на цілий день на Майдан, а він собі записував-записував. Ці касети і досі є в мене, усі ці прямі включення з 5 каналу, ролики, музика.
Ми тоді не боялись. Підтвердженням тому став ще один випадок. Коли в один з днів хода рушила до Адміністрації на Банкову, повідомили про загрозу того, що можуть стріляти. Пригадую, як стояла біля танка, дивилася на обличчя молодих хлопців, на кілька років старших за себе і не вірила, що вони можуть вистрілити. Отак просто, дивлячись в очі. Видно якийсь жах промайнув в моїх очах і відчувся ( тоді взагалі всі відчуття та імпульси були загострені) і сивочолий чоловік, який стояв поруч і тримав великого прапора раптом вигукнув: «Вони не стрілятимуть, міліція з народом!», а потім постукав мені по плечу і додав: «Правда, мала?» Мені стало спокійно. Я не боялася бути собою і здається не боялася будь-якого розвитку подій.
Один з плакатів, який був у наметовому містечку тоді мені особливо запам’ятався «Українці роблять євроремонт держави», тільки зараз я розумію. Якими пророчими є ці слова. До неймовірності! Наразі я живу у Львові, довчаюся тут на магістратурі, вчора ми організували акцію на підтримку київського Євромайдану тут, з 12 перших людей це все розрослося у десятки, сьогодні вже тисячі студентів , молодих людей висловили своє невдоволення . Київ так само, як і у 2004 стає точкою відліку.
Може нам нарешті слід провести наш євроремонт??
