Підведення політичного року стало традицією. Зазвичай аналітики обирають номінації «політик року», «політичний сюрприз року», «політичний дебют року», «політичне фіаско року». Ми в аналітичній групі «Фіртка-Магус» вирішили урізноманітнити номінації. 2010 рік був настільки багатим політичними подіями, що люб’язно надав нам таку можливість.
Хамелеон року
В цій номінації переміг електорат Галичини. Ще в лютому виборці нашого краю одностайно підтримали ліву популістку Тимошенко, віддавши «українській Евіті Перон» свої сповнені патріотичних прагнень серця і, на додачу, від 85 до 93 відсотків голосів на президентських виборах 7 лютого.
А вже 31 жовтня половина (за іншими даними – більшість) того самого електорату самовіддано проголосувала вже за право-радикальну «Свободу». Цим політично-цирковим «кульбітом» виборці колишнього «українського П’ємонту» продемонстрували собі і світові як повну відсутність в Галичині традиційної для Європи політичної культури, яка передбачає більш-менш чіткий поділ на «лівих» і «правих», так і загрозливо високу релятивність елекрорального поля.
Простіше кажучи, в умовах соціального або ідеологічного стресу наші шановані виборці здатні проголосувати за кого завгодно. Зрозуміло, при умові, що цей «хто завгодно» за бідних і проти Путіна. Це дозволяє зпрогнозувати, що у майбутньому цією релятивністю користуватимуться різноманітні пройдисвіти від політики, як місцеві, так і заїжджі гастролери.
У іноземних аналітиків (особливо тих, що живуть на берегах Вісли) все це викликало спазми глибокого загостреного песимізму. Вони зрозуміли, що їхні найчорніші підозри справдилися: гроші, які були потрачені на гранти і тренінги для «перспективної еліти Галичини» пішли під хвіст котові. Чи то пак кроликові.
Коматозник року
В цій номінації переміг українській лібералізм. Він і в 2009 році був недалеким від коми, але у дві тисячі десятому укрлібералізм подивився на світ сумними очима й тихо-тихо проминув межу між самоусвідомленням і самозаглибленням.
Причиною такої трансформації стала повна відсутність в українському суспільстві широкої підтримки ліберальної ідеології. Раптом виявилось (а розумні знали про це вже давно), що у нас під свободою розуміють зовсім не те, про що говорили Гердер у вісімнадцятому і Поппер у двадцятому століттях.
Більше того, проповідники ліберальної ідеї так і не змогли подолати інерції патерналізму азійського типу, який глибоко укорінений в українському суспільстві. Народ не взяв в свої руки своєї долі, а продовжив шукати «доброго царя». Коли Ющенко виявився профнепридатним для такої ролі, народ обрав собі іншого, більш «царистого».
При цьому у другому президентському турі не було жодного представника лібералів. Навіть представника націонал-лібералів. Ліва популістка Тимошенко змагалась тоді з представником соціал-реставраційної ідеології Януковичем. Пізніше ліберальні сили ще й програли місцеві вибори тим таки соціал-реставраторам плюс соціал-націоналістам.
Останні «динозаври старої ліберальної гвардії» на кшталт Гриценка чи Катеринчука виглядають практично безнадійними політичними лузерами. Яценюк, який намагається грати на ліберальному полі, також космічно (й одночасно – комічно) далекий від іміджу «успішного хлопця». Купка прозахідних інтелектуалів так налякана, що навіть забуває час від часу боротись за права українських геїв і лесбійок. Останнім можна тільки поспівчувати.
«Тєрпіла» року
Ним став Ющенко, на якого тепер звалюють усю недолугість і непрактичність команди, що втопила «помаранчеві цінності», виплекані в далеких від польових умов України політтехнологічних лабораторіях й урочисто проголошених на Майдані-2004.
«Я не шкодую, що був на майдані, я шкодую, що там був Ющенко», - вирок Віктору Андрійовичу від журналіста Сергія Рахманіна, під яким підпишуться сотні тисяч «помаранчевих революціонерів».
Найголосніше звинувачують екс-президента якраз ті, хто найактивніше проголошував його месією. Тепер за все відповідає Ющенко. Він, мовляв, був і лінивим і нерозбірливим, і не тих призначив, і не туди ходив, і тому подібне.
Йому мстять за власну недолугість такі ж як і він «вічні невстигаючі». Вірними Ющенкові залишається лише група людей, які й далі отримують гроші від структур і людей пов’язаних з «Нашою Україною». Але персоніфікація наших поразок від часів гетьманів (тоді «тєрпілами» були Виговський і Дорошенко) нікого ще не врятувала.
Навпаки, причини поразок так і залишились затуленими від світла портретами «тєрпіл». Народові ж завжди казали, що він правий. Народ у це й досі щиро вірить. Тому так підтримує популістів, які йому лестять. Що добре видно під час голосувань на ток-шоу.
Фуфло року
В цій номінації переміг «антиподатковий Майдан-2010» з його намаганнями поставити на коліна уряд Азарова. Наші професійні «борці із владою» вже розкатали губи до колін, розповідаючи на кухнях один одному, що «революція почалась», що натовп верескливих бариг біля «колони з бабою» от-от піде на штурм Банкової, що Оксана Продан ледь не «валькірія свободи» і тому подібні хвантазії.
Все це фуфло надто свіже, щоби про нього довго балакати. Найкумеднішою була картинка з президентом, якого в наметі оточили «революціонери» з холопсько-підданськими запопадливими пиками і просили «батюшку царя» покарати поганих «бояр» - авторів Податкового кодексу. «Батюшка-цар» милостиво погодився. Навіть звільнив якусь пенсіонерку, яка і сама б вже планово пішла на пенсію.
Кровосіся року
Спеціальна номінація для тих, хто найбільше збагатив українську мову в звітному році. Тут ніхто не сумнівався в перемозі Миколи Азарова. Старіючий, але твердий у своїх переконаннях в перемозі бабла…, перепрошуємо, – добра над злом, Микола Янович хотів щось сказати про кровососів (вампірів, вурдалаків, тощо?), але сказав він це на своїй азаровсько-українській мові, якою, окрім нього, вміють балакати лише актори з «95 кварталу» і продавці матрьошок на Андріївському узвозі.
Тому українській словник збагатився словом «кровосісі», яке має безліч гіпертекстуальних конотацій та аперцептальних смислових трансгресій. Майбутні філологи ще оцінять внесок Азарова у справу примноження і збагачення українського лексикону.
Аналітична група «Фіртка-Магус»
