З великою увагою слідкую за усіма перипетіями прийняття закону"Про основні засади державної мовної політики". Гадаю, що досить прожити в Україні місяць, щоб зрозуміти – українці постколоніальна нація і держава, і з цього випливає багато неприємних для нас наслідків.
Чому в української мови на практиці такі вузькі сфери застосування? Таке враження, ніби у нас немає мовного законодавства. А скільки нас, етнічних українців, в Україні?
78% від усього населення – це ж абсолютна більшість! І ці 37,5 мільйонів терплять над собою наругу. Чому так відбувається?
Ми завжди порівнюємо себе з найрозвинутішими країнами Європи. У європейських країнах представники національних меншин мотивовані до вивчення державної мови, мови корінного населення, бо це неодмінна умова інтеграції у суспільство, умова психічного і матеріального благополуччя.
У нас навпаки – українську мову витіснено на другий план, вона не потрібна, без неї можна обійтись, але цього декому мало – половину України хочуть зробити зоною без української мови.
У "Другому періодичному звіті щодо виконання в Україні положень європейської хартії регіональних мов або мов меншин", Колєснічєнко пише: "Російськомовні громадяни України – корінний державотворчий етнос країни".
Що на це скажеш? Свідома підміна понять, бо належність до мовної групи і належність до етносу, певної національності – це зовсім різні речі.
Так, ми етнічно різні. Немає нині у світі країн на 100% моноетнічних. Так, ми не всі за походженням українці. Але якось дивно слухати, що Україна – це територія з багатонаціональним складом населення?
Які тоді у нас нації живуть, якщо їх багато? Українська, російська, угорська, румунська, тощо – всього 150 чи більше?
Ні. У нас в Україні є тільки одна нація – українці, а також представники інших націй.
Російська нація самовизначилася, утворивши свою країну – федеральну Росію, польська нація – унітарну Польщу і так далі.
А у нас деякі проросійські політики кажуть, що на українській території російська нація ще раз самовизначилися, відокремилася від своєї країни (Російської імперії - Радянського Союзу - Росії), і утворила на пару з українцями Україну.
Для чого? В Росії етнічні росіяни відчували національний гніт з боку панівної нації – етнічних росіян – і мали потребу у утворенні незалежної від Росії країни?
Гаразд, нація в Україні одна. Але далі нашу країну різні політикани продовжують називати поліетнічною. То що, 78% етнічних українців від усього населення країни – це поліетнічність? Що ж тоді вважати моноетнічністю?
Декларація ООН "Про надання незалежності колоніальним країнам і народам" проголосила необхідність покласти край колоніалізму, підтвердила повне право на повну незалежність і свободу народів колоніальних країн.
В Україні був класичний переселенський колоніалізм, що характеризувався масовим приїздом російських колоністів. Колоніалізм супроводжувався руйнуванням української культури, витісненням української мови, денаціоналізацією українського населення, нав'язуванням офіційної культури і мови метрополії, формуванням ідеології, що виправдує панування російської нації.
Тепер від нас вимагають представникам колишньої панівної нації надати статус "гноблених і переслідуваних", а мові колишньої метрополії надати статус "пригніченої і вимираючої". Кат волає про захист від жертви?
Насправді, у нас вимагають для російської мови статусу державної або регіональної щоб закріпити здобутки політики русифікації і мати можливість далі просуватися по шляху системного нищення всього українського.
Проводячи пропаганду двомовності, нам чомусь весь час приводять приклад Бельгії чи Швейцарії. Приводять приклад одних, а двомовність хочуть запровадити за зразком зовсім інших, постколоніальних країн.
Колоніалізм як в Україні, так і у світі, зруйнував культури багатьох поневолених народів, призвів до встановлення мов колонізаторів – англійської, французької, російської, іспанської у якості офіційних мов в новоутворених державах.
На щастя, нас у 1991 році минула доля Замбії і Нігерії (панівна мова– англійська), Гвіани і Габону (французька), Білорусі і Придністров’я (російська), Болівії і Гондурасу (іспанська).
Нині у нас державна мова одна, але знання однієї тільки державної мови не досить, треба вчити ще й російську. І навпаки, в Україні не обов’язково знати українську, досить знання російської.
Наприклад, що буде, якщо хтось в Україні скаже, що не розуміє російську мову?
Назвуть українським націоналістом, скажуть, що бреше, не може такого бути. Зрештою, скажуть, що вчи, дурню, російську…
Що буде, якщо хтось скаже, що не розуміє українську? Буде шум. Скажуть, що хто до такого допустив, чому не забезпечили перекладу російською, де російськомовний варіант і так далі?
А скільки відсотків населення України вважає українську рідною?
67% від усього населення України. У це мало віриться, але то правда. І знову більшість – дві третини. І права цих людей щоденно утискаються. Та двома третинами Конституцію України можна міняти…
А українці сидять в глухій обороні. Парадокс у тому, що на побутовому рівні люди обурюються, а далі гору бере страх. Враження таке, що люди залякані, соромляться своєї національної належності, бояться самих словосполучень "рідна мова" і "моя національність".
Ось вам ще одна ознака постколоніального синдрому. Це дає підстави різним колєснічєнкам казати, що українцям незалежність впала з неба: "…мы коренной, государствообразующий этнос украинского государства. Украину мы создавали 20 лет назад. Украина – это не результат национально-освободительной борьбы… Мы не диаспора, не эмигранты".
Мало хто знає, що тільки в Україні етнічних українців, які з тих чи інших причин зреклися рідної мови, налічується близько 5,5 мільйонів. Це ракова пухлина на тілі української нації, це аномалія!
У нас є державна програма деколонізації країни, дерусифікації етнічних українців?
Звичайно, ні.
Ми живемо нібито в своїй незалежній країні, а враження таке, що наша країна окупована. Я розумію, наш народ звик жити під час століть окупації, пристосовуватися. Ми, українці, хвора нація, у нас низька якість "особового складу" нації. Ми як звір, якому відкрили двері з клітки, а він чомусь не поспішає виходити на волю...
У багатьох етнічних українців є відчуття, що вони живуть в чужій країні. У багатьох є ностальгія за Україною. Одні люблять читати про минуле, інші чекають щасливої долі в неосяжному майбутньому…
Багато кому сниться Україна, багато хто мріє виїхати з цієї країни і попасти в… Україну. Це прикро, що такі мрії є у багатьох, прикро, що ці сни ніколи не збудуться... Іншої України немає і не буде.
Наша мова занепадає, наша нація на краю прірви, країна на межі розпаду… Нас, українців, заганяють у резервацію... Функціонування нашої мови зводять до мінімуму, вона поступово, але дуже швидко перетворюється на українсько-російську мішанину, суржик.
А інтелігенція, церковні лідери, еліта нації у відповідь на наступ україножерів сидять склавши руки, роблять безглузді заяви, філософствують, граються у демократію, з розумним виглядом слухають про невідворотність конкуренції мов і культур у ринкових умовах…
"Ми за мовну толерантність, – кажуть вони, – подивимося, а яка мова переможе…".
Не говоріть, а щось робіть. Перед тим як закликати на допомогу, виголошувати заклинальні промови з надією, що вас почують і будуть поважати інші нації, – спочатку навчіться поважати себе самі. А найголовніше, перше ніж щось говорити чи кричати, подивіться на себе, витріть з-під носа шмарки і встаньте з колін.
Сергій Стефанко, лікар, Івано-Франківськ, для УП
