Незабутній популяризатор мексиканської магії Карлос Кастанеда першим оспівав позитив, що йде від тих дрібних тиранів, які переслідують людину не у масштабі держави чи краю, а на тому побутовому рівні, де пересічні люди звикли реалізовувати свої нездійснені мрії. Мільйони нереалізованих наполеончиків і адольфиків влаштовують тюрми і концтабори за місцем мешкання, а на ув’язнених перетворюють своїх рідних і решту нещасних, котрі потрапляють до них у залежність.
Кастанеда запропонував розрізняти «простих дрібних тиранів», іспанською - «пінчес тиранос», крихітних тиранчиків – «пінчес тиранітос чікититос» й решту тиранисьок – «репінчес тиранітос». Останні лише набридають і роззлощують, у той час, коли прості дрібні тирани можуть загрожувати життю людини, що потрапила під домашню, родинну або ж службову владу такого представника деспотійної фауни.
Від ранку до вечора дрібний тиран не втомлюється переслідувати свою жертву, доводячи її до нервового зриву, істерики і самогубства. Техніка тиранства відома кожному: спочатку залякування, потім зомбування на негатив (мовляв, нікуди ти від мене не дінешся, с падводной лодкі свала нєт), потім «добивання» жертви, яка, до сліз жаліючи себе, чіпляє до гака мотузку, залазить на стілець і додає роботи правоохоронцям, котрим доводиться виймати небораку з зашморгу, заправляти розпухлого язика назад до рота і тому подібне.
Мексиканські маги, за свідченням Кастанеди, вважали дрібних тиранів надзвичайно корисними для виховання справжніх воїнів. Адже перша вимога до воїна – досконале володіння своїми емоціями. Перебуваючи під психологічним тиском дрібного тирана, людина-воїн навчається не жаліти себе, плачучи в подушку, а з холодною рішучістю готувати тираниськові несподіваний карачун. Адже дрібні тирани швидко нахабніють, переконують себе у повній безпорадності жертви і втрачають пильність. Тут воїнові відкривається можливість для нанесення удару у відповідь. Історики Мезоамерикивважають, що за цим принципом несподіваної помсти були підготовлені й здійснені усі індіанські повстання проти іспанців і французів у вісімнадцятому і дев’ятнадцятому століттях.
Тактика «холодного очікування» стала тепер актуальною для борців з політичним тиранством ХХІ століття. Адже технічна перевага правлячих груп епохиглобалізму робить тиранію присутньою на найдрібніших життєвих рівнях. Владу олігархів ми зустрічаємо не на площах, а в магазині і ресторані, де неспляче око відеокамери охороняє право власності тих кількох тисяч уродів, що за копійки приватизували Україну в першій половині дев’яностих років. З того часу дрібні (за способом перечікування світу) тирани України вже достатньо обросли тупою впевненістю і являють собою зручну здобич для людей-воїнів, які очікують у темряві часу «Х».
А цей час наближається. Деградація правлячого класу досягла вражаючих показників. Міністри-хулігани, судді-колядники, верескливі радикали з бандитськими пиками, офіційні бордель ні моралісти, бридкі гібриди з політики і бізнесу та їм подібні покручі вже дозріли до жнив. І ніхто не здивується, якщо з надр країни, просякнутої всіма видами дрібного тиранства, вийде верства воїнів-жерців, метою котрих стане не черговий переділ власності, а здійснення помсти як мистецтва. З під пресу дрібного тиранства може з’явитися неочікувана форма спротиву, невразлива для теперішніх систем суспільної безпеки. Адже той, хто звик кожного дня дурити всюдисущого домашнього тирана, легко обійде технопсів і просто собацюр, котрих поставлено стерегти майно та спокій українських «крутеликів».
В Галичині дрібне тиранство буйно квітне з часів незапам’ятних. Кожна друга сільська родин, за свідченнями соціологічних досліджень, що проводились у 2002-2003 роках, має свого домашнього тирана. Не виключено, що тут криється одне із потужних джерел того специфічного «непрямого» спротиву владі (як окупаційній, так і рідній), яким так славиться наш край. «Дуля в кишені» є ефективною зброєю проти домашніх тиранів. Та ж зброя діє і в атмосфері суспільної тиранократії, особливо там, де електорату хочеться і «кульочок з гречкою» на халяву отримати і «прокатати» на виборах того, хто йому цю гречку дає. У 2004 році виборці в Галичині охоче брали все, що давала влада, але вперто голосували за опозицію. Ця «дуля в кишені», судячи з усього вже скручена виборцями на Прикарпатті і 28 жовтня ми побачимо Велику Різніцю. Але не ту, яку ведуть узомбоящику Цекало з Ургантом, а ту, яка раз-у-раз пускає котові під хвіст дані передвиборних рейтингових опитувань.
Адже навіть побіжний погляд на обличчя, які погрожують нам з біл-бордів, породжує у людей давні дитячі фобії про грізного домашнього тирана з ременем. Не треба бути Ломброзо, щоби зрозуміти, хто йде до влади. З одного боку, як постійно гундосять політологи, народ хоче «грізного батька», який буцімто може навести у країні порядок. На «високому рівні» ці бажання вже знайшли свою реалізацію навесні 2010 року. З іншого боку, кожному другому сняться нічні кошмари з перекошеним обличчям п’яногодомашнього тиранчика. Якщо в дистанційному форматі асоціація з «міцною батьківською рукою» ще породжує якусь надію на стабільність, то на рівні місцевих кадрів ця рука ні з чим іншим, окрім синців на задньому місці не асоціюється.
Зрозуміло, що на жодному біл-борді ми не побачимо передвиборного гасла «Тирани повертаються!», або «Тирани завжди з нами!». Проте,нагадування зайві. Електоральна більшість про це знає не з реклами, а міцним «заднім знанням». І внутрішньо готова до спротиву. Звичного, тихого, буркотливого, з відведеними від обличчя тирана очима. Не брюси вілліси, само собою. Але іншого електорату, здатного плечем підпирати засохлий на мумію труп вольності, в нас не спостерігається.
Кажуть, що передбачливі американці вже створили спеціальний підрозділ для дослідження такого явища, як «мікротерористична ризома». Подейкують, що ця «ризома» вже існує, непомітно сточуючи підпорки несправедливого світу. Не виключено, що ера її розквіту не за горами, а значно ближче. Тому варто заводити біля себе дрібного тирана. Для тренування. Й про всяк випадок.
Володимир ЄШКІЛЄВ
