Ні,я не буду розповідати про трагічну зиму минулого року,не буду сипати безкінечно виснажливими фактами чи використовувати усі прикметники з кольором туги,щоб описати свій внутрішній стан. Немає сенсу говорити про біль,що об’єднує усіх нас - у всіх різний й водночас до знемоги однаковий. Таким буває тільки біль нації, єдиного народу,що бореться за спільну ідею.
Як калейдоскоп прокручую свою пам'ять, і все б нічого, коли б картинки не були сірим тлом для жахливих подій. Спогади оживають, звиваються в моїй голові, як підступні змії,що отруюють почуття. Дихати стає важко, горло холодними руками сковує жаль, серце зривається у дикому прагненні вирватися з грудей,щоб стерти з пам’яті страх і відчуття своєї безпорадності.
Я жила Майданом увесь час його існування, як і вся моя родина, як і кожен українець, і досі живу його запалом. Мені не вистачить духу, слів і таланту,щоб влучно описати все,що відбувалося тоді,хоч кожен клаптик тієї зими, як фото, яке неможливо видалити з карти пам’яті в голові. Сьогодні, рік по тому, усім довкола керує слово «інший». Ми змінилися. Тепер «українець» звучить гордо, тепер міста тонуть у синьо-жовтому морі – кожне вікно у обіймах з прапором, що майорить і гомонить із вітром, кожне зап’ястя обплітає стрічка,що у поєднанні з вишиванкою,яку тепер мають всі, створює граційний образ, кожний стовпчик і лавочка тішать око свіжим патріотичним забарвленням. Інше місто, інший одяг, інша музика, інший колір та чи інша людина? Мене ятрить зсередини питання: «Чому українцям потрібно було писати історію кров’ю,щоб усвідомити хто вони є?»
Сильна,нескорена нація, яка ,здається, пройшла всі кола пекла,платить занадто дорогу ціну за усвідомлення своєї сутності. Для більшої частини людей Майдан став квитком на потяг-пробудження. Тільки після того, коли холодна ворожа злоба,що зачаїлась в кулях,роздирала кігтями молоді серця, тільки після вогняних недоспаних ночей та червоних від крові днів,українці почали розуміти свою силу. З кожним сивим волоском на голові, кожною обірваною ниткою життя, кожною покаліченою долею, кожною німою сльозою – щось невідоме народжувалося десь усередині,можливо, біля серця, бо у такі моменти вони стискалося так сильно, ніби хотіло сховатися від самого себе. Зміни торкалися кожнісінького закапелка свідомості, викидаючи звідти непотріб,який збирали роками, гадаючи,що колись обов’язково трапиться нагода скористатися чимось.
Революція Гідності, як землетрус, шкалу якого неможливо виміряти,сколихнула всіх, навіть тих чия «хата скраю». Проте,як же багато людей забули завершити процес завантаження свідомості. Свідомості громадянина своєї Батьківщини. Деякі люди помилково вирішили озброїтись ідеями та словами,забуваючи, що вони ніколи не перетворяться в реальність без дій. Вони кричать на все горло про свою любов до України, готові переплисти безмежне море, перейти найвищі гори, перелічити незліченні зірки,але при першому поклику вигоди не вагаючись стають на її бік. Розігрування такої трагікомедії засмучує ще більше за байдужість. Проте патріотизм - це не незліченна кількість постів у соціальних мереж про те, як сильно ти любиш Україну, не сентиментальні історії про героїчні подвиги і не голосна критика усіх,хто думає інакше.
Ми звикли жалітися на владу, на час, на державу,на тих хто був до нас, та на кого завгодно, лише,щоб втекти від думки,що насправді причини потрібно шукати у самих собі. Це наче своєрідний спосіб виправдати свою бездіяльність. Насправді ж Україна починається з кожного з нас. Неначебто, маленький пагін, котрий потрібно ростити,плекати,доглядати і з нього виросте чудове міцне дерево,напоєне любов’ю мільйонів щирих українців.
Майдан минулого року довів,що ми хочемо змінитися і перезавантаження нації таки відбувається. Якщо ми за скільки століть не втратили свою ментальність, свою нетлінну силу та мужній дух, не дозволяли запрягати себе у ярмо,то зробімо це й зараз,адже майбутнє нашої країни у наших руках.
Можливо, я занадто банальна і говорю про речі, які з яких здмухнули пил уже давно – вирішувати кожному зокрема. Проте чи багато ще тіл має сховати рідна, але почорніла від крові і знемоги, потоптана,уже не вперше, чобітьми кремля земля? Чи багато ще матерів мають пережити своїх дітей? Чи багато ще ми повинні мати героїв? Чи багато ще має бути Майданів…щоб ми перестали тікати від свого життя за океан, щоб ми перестали боятися говорити правду, щоб ми перестали скиглити і взялися до справи. Згадуючи, героїв-ангелів, серця яких зупинилися заради того,щоб наші могли битися, я відчуваю три речі: вдячність,гордість,смуток. Ми не можемо, ми не маємо права спаплюжити пам’ять про людей,котрих зараз прихистили небеса. Вони дивляться на нас і вони впевнені,що нам вистачить терпіння виграти бій, в якому вони полягли.
Історія пишеться для того,щоб на її прикладі навчалися,щоб не повторювали помилок нерозсудливих попередників,щоб не пропустили чогось справді важливого. Історія пишеться кожного дня і кожен з нас її нехай маленька, але невід’ємна частинка. Тож давайте не зраджувати ідей революції,що відбулася в кожному з нас і вчиняти так,щоб нашим внукам не довелося брати до рук зброю і відстоювати своє право на гідне життя у незалежній та сильній країні.
Олеся Парфан
(школа професійної журналістики)
