Франківськ практично ніколи не претендував на статус столиці Галичини. За винятком літературного феномену у 90-их та «рейтингу комфортності» місто у межиріччі Бистриць не наважувалось змагатися з містом Лева.
Здається, мешканці Івано-Франківська внутрішньо примирились з думкою, що саме у Львові виникають певні ТЕМИ, а ми тут лише надаємо тим темам певного «покутсько-гуцульського» колориту. Звідки взялася ця приреченість на ієрархічну вторинність? Певно, з минулих часів, коли Станіслав програвав у «центральності» навіть Коломиї.
Тим більше у політичному відношенні франківці завжди зачудовано дивилися на «старших братів» і з ревністю заповзятливих провінціалів намагалися копіювати львівський «політес».
Ще на початку української незалежності політично стурбовані франківчани чекали приїзду «львівських хлопців». Ці «львівські хлопці» стали таким собі міфом-сподіванням. «От приїдуть зі Львова хлопці з автоматами і постріляють совітів!» - казали вуйки, що тусувалися в ті часи біля Почтамту. Й одного разу вони таки приїхали. Щоправда, без автоматів. Це було 18 червня 1989 року, коли львівський «революційний десант» прорвав міліцейський кордон на вокзалі і влаштував у центрі Івано-Франківська перший мітинг під синьо-жовтими прапорами.
З того часу й до призначення головою ІФ ОДА Вишиванюка, місцева політика направлялася тими ідеями і концепціями, які виникали в політичних колах Леополіса.
Скажімо, перший демократичний голова обласної ради Микола Яковина ніколи не відхилявся від «львівської політичної лінії». Ані в часи Галицької асамблеї, ані пізніше. Він навіть одягався і говорив як «правдивий львівець». Тоді це здавалося неабияким шармом, ознакою «інтелігентності».
Вишиванюк переламав цю традицію. Він орієнтувався на кучмівський Київ і міського псевдо-шарму в нього не було. В його часи і Львів вже не виглядав П’ємонтом. Обшарпаний і збіднілий, Леополіс тоді міг бути лише взірцем прискореного руйнування міської інфраструктури. Але гонор Львів зберіг, а Франківськ гонору так і не набув. Він ставав все простішим і бикуватішим.
У Львові люди без грошей робили такі-сякі мистецькі фестивалі та імпрези, а у нас Богдан Карлович (другий мер) перманентно ремонтував і перемонтовував каналізаційний колектор. Політика у Франківську формувалася лише в одному кабінеті, а політичні партії були настільки заробітчанськими, що навіть небридливі люди намагалися відійти від них якнайдалі.
Почав формуватися образ «міста-плацкарти», заробітчанського напівсела, мешканці якого знищили історичний центр заради сумнівних торгових преференцій.
Коли на початку нового тисячоліття у Львові зародилися нові політичні рухи (такі як «Пора» та ребрендингована «Свобода»), у Франківську займалися прискореним будуванням «будинків-коробок» для «тих, кому дали кредит». Ідейно-концептуальний рівень обмежувався істеричними газетними статтями і плітками в кав’ярнях. На лідерство ніхто не претендував. «Як там у Львові?» - запитували професійні пліткарі у приїжджих.
Прикарпатський університет так і не став місцем, де продукують ідеї. Тамтешні гуманітарії займалися нікому не потрібною «чистою наукою» і шукали древні карпатські мегаліти.
Домо-зрощені політики з червоними від морозу носами сиділи у наметах біля адміністративної будівлі і давали місцевим ЗМІ безграмотно-агресивні інтерв’ю.
Саме в таке місто прийшли події і зрушення 2004 року. На вулицях з’явилися неохайно одягнуті підлітки з помаранчевими стрічками у найнесподіваніших місцях. Вони казали, що приїхали зі Львова і отримали там «інструкції». Вуйки з-під Почтамту дивилися на них, як на пророків. А пророки провіщали прихід Месії. «А шо, у Львові ЙОГО люблять?» - питали вуйки і отримували ствердну відповідь. За кілька днів Франківськ полюбив Месію весь. До останньої базарної продавщиці.
А потім Месія виявився не-месією, а Львів поступово зневірився в євроінтеграції та став радикально-націоналістичним. Франківськ також змінив орієнтацію з націонал-ліберальної на соціал-націоналістичну. Це далося легко, тому що, на відміну від міста Лева, у нас не було ані справжніх націонал-лібералів ані правдивих соціал-націоналістів. Якби у Львові втнули моду на ліво-право-центропрогресистів, то у Франківську всі б також стали ліво-право-центропрогресистами. Політична вулиця як хамелеон. «Що там у Львові кажуть?»
Тому, за винятком кількох «оригіналів» типу того ж Вишиванюка, всі франківські політики нагадують відповідно «масштабовані» копії львівських. Сич копія Панькевича, Анушкевичус – Садового, Марцинків – Михальчишина і так далі.
Резолюції обласних і міських рад, прийняті у Львові за тиждень-два приймаються місцевими радами на Прикарпатті. Єдине, що їх відрізняє – більша кількість стилістичних неоковирностей в документах місцевого розливу. Вже не кажемо про те, що політичне серце теперішнього Івано-Франківська б’ється у львівському офісі Тягнибока.
Аналітична група «Фіртка-магус»