На превеликий жаль, добровольців, на відміну від професійних військових і поліцейських, які брали чи беруть участь в АТО, не визнано державою на офіційному рівні, бо не мають ні зарплат, ні пільг, ні соціальних преференцій, пише Галичина. Але вони свідомі того, що мають священний обов’язок захищати територіальну цілісність, національну незалежність України та інші життєво важливі інтереси українського народу. Як це прописано у статті 65-й Конституції України.
Ми попросили легендарних добровольців славної боротьби українського народу проти московського загарбника як минулого, так і сьогодення: сотенного УПА «Кривоноса» — Мирослава Симчича, січового стрільця дивізії «Галичина» Михайла Мулика й командира 1-ї окремої штурмової роти добровольчого українського корпусу «Правий сектор» друга «Да Вінчі» поділитися думками з цього приводу.
Сотенному УПА «Кривоносу» — Мирославу Симчичу йде 95-й рік. Найвідоміша перемога «Кривоноса» над російським окупантом відбулася в січні 1945 року під Космачем, коли під його командуванням вояки УПА знищили 400 солдатів та офіцерів разом з командиром дивізії генерал-майором Дергачовим. Останній 9-годинний бій як вояк УПА Мирослав Симчич тримав 4 грудня 1948-го. Непритомний потрапив у полон. Наступні 32 роки 6 місяців і 3 дні карався в комуністичних концтаборах. 2008 року в Коломиї йому встановлено прижиттєвий пам’ятник. А нещодавно громада святкувала 20-ліття його керівництва Братством вояків ОУН—УПА в Коломиї.
«У час війни колишня більшовицька номенклатура вкупі з олігархами грабує, продає і нищить наш край не гірше окупанта, а владоможці нашої держави сьогодні сповідують московські інтереси й ідеологію. Але маємо боротися і змінити існуючий стан справ, бо нам просто так ніхто нічого не дасть. На війні маємо боротися за кожну п’ядь української землі і вигнати москалів зі сходу України і з Криму. І не можна навіть думати, що все втрясеться само собою — за все у цьому житті треба боротись... До підступного і підлого ворога не може бути жалю як на фронті, так і всередині країни. Посіпаки і холуї, які би продалися за шмат гнилої ковбаси, в нас ще не перевелися. Нам усім загалом потрібно виступити проти антиукраїнського фронту.
Я пишаюся молодими українськими добровольцями, які самовіддано, до загину, зі зброєю в руках захищають нашу Україну. Се цвіт української нації. Вони перейняли естафету від минулих поколінь борців за Україну, взяли в свої руки прапор боротьби за Українську самостійну соборну державу і гідно його несуть. Нехай усі національно свідомі громадяни й низові ланки суспільства спільно працюють на перемогу, а не чекають що хтось за них це зробить. Нехай Господь дарує нам усім перемогу над відвічним ворогом — Московією».
Михайло Мулик. Народився 1920 року в сім’ї січового стрільця. Комбатант дивізії «Галичина». Відбув десять років концтаборів на Півночі. Автор історичних п’єс та книги спогадів «Дух, що тіло рве до бою».
«Хочу ще побачити, щоб і народ, і влада дали собі відповіді на прості запитання: ким є для мене людина, яка віддала за мене своє життя, і хто є той, що прийшов до мене загарбати моє добро і зробити з моїх братів і сестер холуїв? Маємо всі пам’ятати і віддавати належні почесті тим, хто віддав і віддає своє життя за волю України й добро свого народу. Вони збили пиху з російських військ і завдяки їм ми маємо мирне небо над головою. Саме тому влада має відповідно подбати про сучасних добровольців, а не так, як поставилася до нас, упівців і дивізійників, — чекає, щоб ми повмирали. Бо народ, який правдиво шанує своїх героїв, має майбутнє, а хто не шанує — не має. Я гордий, що дожив до того часу, коли бачу гідну зміну моїх побратимів — молодих добровольців. Їх не зламати і не здолати, тож я впевнений у нашій перемозі над кремлівським окупантом!».
Командир 1-ї окремої штурмової роти добровольчого українського корпусу «Правий сектор» друг «Да Вінчі» — Дмитро Коцюбайло. (В числі перших добровольців пішов на фронт з київського Майдану. В 2014-му сім місяців провів на бойових позиціях в обороні Донецького аеропорту й прилеглого селища Пісків. У боях отримав дві контузії й поранення. На його особистому бойовому рахунку — підбитий танк. Із березня минулого року і до сьогодні його рота перебуває на передовій лінії фронту в районі Авдіївки):
«Як в минулому, так і тепер українські добровольці — воїни завжди йдуть в авангарді боротьби з ворогом. Ми воюємо за українську землю і український народ, бо коли на твою землю прийшов московський окупант, немає часу на довгі роздуми, — потрібно виганяти його геть. Наші хлопці не отримували повісток — вони самі прийшли. З самого початку АТО добровольці стали сильно мотивуючим фактором для Збройних сил України. і прийшли за покликом серця, а не за зарплатнею чи нагородами, статусом чи пільгами. Особисто я вважаю, що захищати Вітчизну не можна за гроші. Так само як матір. «Правосекторівцям» випало воювати на важких ділянках фронту тому, що інакше вони не можуть. Одні називають побратимів ідеалістами, інші — героями, але я знаю, що вони просто сильні духом воїни, в котрих їх командир впевнений на двісті відсотків. Мої побратими живуть Україною і готові кожної хвилини за неї померти. Тому марні сподівання Кремля і олігархів, що ми схилимо голови і складемо зброю, погодимося на легалізацію терористів та змиримося з російською окупацією частини наших земель. Вперед — до нашої спільної перемоги! А тих патріотів, які поділяють наші погляди, ми завжди раді бачити в рядах добровольчого українського корпусу «Правий сектор».
