Ксенія Фукс — молода українська письменниця, громадська діячка, графічна дизайнерка.
Вона авторка роману «По той бік сонця. Історія однієї самотності», який отримав відзнаку літературного конкурсу «Смолоскип-2018» та увійшов у короткий список «Книга року BBC-2019», а роман в новелах «12 сезонів жінки» – у довгий список «Книга року BBC-2020».
Фіртка поспілкувалася із Ксенією про творчість, життя в Німеччині та плани на новий 2021 рік.
Привіт, Ксеніє! Нарешті у нас з’явилась можливість поспілкуватись публічно в новому році. І це привід для радощів. Для початку, спробуємо зробити з тобою підсумки минулого року, я б сказав навіть якоюсь мірою, апокаліптичного. Як пройшов твій 2020-ий? Які злети й падіння тебе спіткали?
Привіти! Так, 2020-й - це був дійсно рік не для слабких нервів. Впродовж першої хвилі коронавірусу та пов’язаних з нею карантинних обмежень довелося зіткнутися з абсолютно новою для мене реальністю. До карантину в мене був розпланований весь рік, майже кожен тиждень, багато заходів, поїздок, подорожей. А тут довелося все скасувати та навчитися жити з самою собою. Весною мене дуже „крило“, я постійно оновлювала стрічку новин, сподіваючись кожного разу, що от зараз знову відкриють кордони. Але допомагала творчість та звісно сучасні методи комунікації. „Посідєлки“ у відеочатах з бокальчиком вина стали новою традицією. Народилося багато творчих ідей, які зараз вже в етапі планування та реалізації. Також цей рік став таким собі лакмусовим папірцем щодо адекватності оточення. І не всі це випробування пройшли. На жаль. Але я вирішила для себе, що усі токсичні стосунки будуть безжалісно розірвані, бо нічого окрім розчарувань вони в собі не несуть.
Що найважливіше ти винесла з цього всього?
Тут скоріше не винесла, а ще раз упевнилася, що творчість - це цілюще джерело для будь-яких важких емоційних життєвих ситуацій; що концентрувати увагу треба на людей, які тебе щиро люблять та завжди готові підтримати; що справжні друзі - ті, хто щиро радіють твоїм успіхам; ну і так, що ніякі зуми чи чати ніколи не замінять живого спілкування з щирою теплотою від людей навпроти.
В тебе за спиною вже дві видані книжки, я знаю, що ти окрім писання займаєшся й іншими видами мистецтва. Скажи, якби ти не писала, ким ти себе бачиш в такому випадку, чим би ти займалась?
Тоді б більше часу присвятила саме образотворчому мистецтву, пішла б вчитися в Академію мистецтв, здобула б додаткову кваліфікацію арт терапевта - для того, щоб не тільки створювати об’єкти мистецтва, а вчити інших насолоджуватися процесом та знаходити в ньому силу та гармонію з самим собою.
Нещодавно в мене у гостях на інтерв'ю була Оксана Лозинська. Вона емігрантка як і ти, але вже багато років проживає у Нідерландах. А розкажи мені й нашим читачам, як відрізняється життя, на твою думку (і спостереження) в Німеччині й Україні? Які головні відмінності? В чому схожості?
Головна відмінність - це рівень соціальної відповідальності суспільства загалом та кожного окремо. В Україні взагалі з цим прям журбинка. В нас всі думають, що „отам зверху“ мають за все дбати, хоча насправді починати треба завжди з себе. Це стосується як навколишнього середовища чи толерантності, так і бізнес-стосунків. Кожен раз, коли стикаюсь з цим славнозвісним „бізнесом по-українськи“, мене починає аж трясти від злості. Про відмінності, насправді, можна написати окрему статтю. Мабуть, тому я живу в Німеччині, оскільки саме тут мені комфортно, тут я почуваю себе в безпеці, хоча і сумую за нашою атмосферою.
Схожості? Мабуть, тільки в тому, що українська діаспора тут - це теж така собі міні-Україна з постійними сварками та хохлосрачем з одного боку, й нереально сильним волонтерським рухом та прекрасними великими серцями - з іншого. Саме останні створюють для мене тут власну „мою“ Україну, яку я так люблю.
Повернемося до твого письменницького життя. Розкажи, чому ти обрала саме теми дестигматизації психічного здоров’я?
По-перше, психічному здоров’ю присвячена лише перша книга „По той бік сонця". Друга „12 сезонів жінки“ підіймає багато різних соціально гострих проблем. І ось тут я намацала „своє“. Мабуть, це наслідки волонтерства. Це вже перетворилося в один із сенсів життя. Вкладати в усе, що роблю певну соціальну складову. Проводити інформаційну роботу, звертати увагу на те, що непокоїть не лише мене, але й десятки тисяч інших. Щодо психічного здоров’я - це окрема велика частина моєї роботи та життя. Як людина з діагностованим психіатричним розладом я хочу показати своїм прикладом, що психіатричний діагноз - це не вирок, а особливості, з якими можна прекрасно функціонувати, якщо мати відповідну інформацію та навички.
Спостерігаючи за настроями друзів та знайомих у нашій фесйбук-бульбашці, я помітив, що багатьом людям не вистачало у важкому 2020-му році підтримки й любові. Кожен по-різному сприймав виклики, в які нас (усе людство) загнала пандемія. Що для тебе є підтримка й любов?
Без них нікуди. Це те, що мотивує, наповнює, але тільки коли ти здатен не тільки отримувати, але й давати у відповідь. Тільки так можна бути по-справжньому щасливим.
Як гадаєш, яким буде світ після того, як людство переможе (якщо переможе) пандемію?
Тут не хочу давати ніяких прогнозів, нехай це роблять футурологи та аналітики. Просто хочеться вірити, що люди навчились більше цінувати одне одного, навчились цінувати кожен момент живого спілкування. Також дуже хочеться сподіватися, що епоха марного споживацтва трохи піде на спад. Бо ми ж прекрасно бачимо, що перед вірусом усі рівні - неважливо у що ти одягнута, чи яка автівка стоїть в гаражі.
Розкажи трошки про свої творчі плани на новий 2021 рік.
Тут я наворотила вже стільки, що вже починаю боятися, як це реалізувати. Боюся говорити про те, що ще не здійснилося.
Скажу тільки, що активно працюю над новими творчими форматами - в усіх сенсах.
Активно пишемо заявки на гранти разом з командами. Готуємось до скасування карантинних обмежень. Щоб потім міцно вдарити живою культурою, за якою всі вже так скучили.
Що побажаєш нашим читачам?
Хочу побажати нам усім найскоріше зустрітися з найдорожчими людьми та затиснути одне одного в здорові обійми.
Фото:Ірина Матес
