Споконвіку головною галуззю господарства у гірських карпатських місцевостях було тваринництво. Зумовлювалось це в першу чергу природними умовами, малопридатними для розвитку землеробства.
Скотарство прийшло у Карпати разом із дако-фракійськими племенами. І зараз в матеріальній культурі пастухів залишились риси, принесені валахами з півдня та сходу.
Майже у всіх регіонах карпатці пасуть худобу за правилами, що встановлені багато століть тому. Цивілізація мало вплинула на спосіб життя та побут пастухів.
Як і раніше, в колибах немає електроенергії; як і раніше, єдині продукти, що завозяться на полонину із долин - хліб та спиртне (добавились лише цигарки); як і раніше, готують тут бринзу та вурду; як і раніше, джерелом енергії є ватра. Як і століття тому, похмурі колиби зачаровують відчуттям безмірної свободи та єднання з величчю природи.
У Карпатах здавна колибами називались тимчасові житла лісорубів та пастухів. Лісорубські колиби в процесі розвитку цивілізації практично зникли, а ось колиби пастухів активно функціонують і зараз. Розміщені вони переважно на полонинах або недалеко від них. Довгий час (до середини ХХ століття) колиби були основою карпатського господарства. Маржинка (худоба) виганялася для випасу на полонину, віддавалася у руки пастухам. Над пастухами головним був ватаг - саме він керував життям колиби. Вигін худоби на полонину був справжнім святом у селі. Таким само святом було і повернення отари (або стада). Більшість традицій збереглося і зараз - сотні років цивілізації слабо вплинули на карпатське тваринництво.
Місцеві жителі часто називають колибу стаєю. Типова стая є звичайним зрубом. Стелі на ньому немає, просто на стінах лежать козли (крокви), а на них дах із драниць (тип дерев'яної покрівлі, де кожна дошка перекриває іншу). Димаря зазвичай немає, лише дві діри під дахом (у причілках) для виходу диму. Вікон немає, а якщо і є, то це не вікно в нормальному розумінні - прямокутний отвір без рам та скла, що зачиняється щільними ставнями. Ділиться стая на три частини. Перша - це так зване піддашшя (своєрідний ганок), воно без стін, але має стелю. В піддашші, зазвичай, сушаться будзи (будз - овечий сир зі свіжого молока у формі кулі, або просто великий шмат сиру). Більша частина стаї - житло пастухів, воно має назву ватарник (через розміщену у ньому ватру). Раніше вогонь у ватарнику горів цілодобово, був навіть чоловік, що займався його підтриманням - спузар (ще одна назва - вакар). Вважалося, що у випадку затухання ватри ватагу пастухів ждуть великі нещастя. Над ватрою висить котел. Третя частина стаї - це комора.
Котел на колибі має бути гнучким і слухняним знаряддям праці, адже він потребує частого переміщення для регуляції температури. Тому конструкція котла незвичайна: біля середньої стіни стоїть веклюг (стовб на петлях), він може крутитись. Від веклюга іде роздвоєне коліно, в якому ходить витесана з дерева дошка з дірками - берфела. На кінці дошки - гак, щоб вішати котел. За допомогою такого незатійливого механізму пастухи керують котлом: потрібно прибрати з вогню - повертають веклюг, потрібно змінити силу полум'я - берфела посувається між двома вершками у продовбаній частині плеча, потрібно на тривалий час дати вищу чи нижчу температуру - берфелу підтягують або спускають на дірках.
Під бічними стінами ватарника стоять широкі лави. Вони слугують ліжками. Хоча зараз на багатьох колибах встановлюють ліжка справжні (тапчани і т.п.). Над лавами прибито полиці - тут стоїть посуд та інструмент. Біля входу по кутках розміщені ємності з молоком, гуслянкою, жентицею та іншими видами молочних продуктів. На стінах багато чого висить: сита, цідила, пастуше лудіння. Готові продукти - бринзу, будзи тощо зберігають у коморі.
В стоїщах (своєрідних полонинських молочно-м'ясних господарствах) може бути різна кількість будівель, відповідно вони мають різні розміри. Наприклад, на полонині Левковець (Братківський хребет, Горгани), де тримають корів, одна стая (власне колиба) і три-чотири кошари. Є стоїща, де всього дві будівлі. Але є і величезні. На полонині Татул ми натрапили на справжнє поселення-ранчо.
Тип місцевості визначає і тип тваринницького господарства, яке ми називаємо узагальнюючою назвою - колиба, адже різній худобі потрібні різні типи пасовищ.
Овець доводиться щодня вигонити на полонину, тому колиби, де тримають овець, розташовані на полонинах або поряд з ними. Поряд з стаєю тут розміщується велика кошара (загорода або приміщення для худоби), або навіть декілька кошар. Кошара для овець складається з трьох частин різних розмірів. Перша виконує функцію "сіней", сюди відразу заганяють овець. Більша частина - основне місце перебування овець, відгороджене від "сіней" вузьким прямокутним приміщенням - стрункою. Струнка - найголовніше місце кошари - тут доять овець. В струнку іде стільки проходів - скільки є доярів на колибі.
Корови можуть пастись і на полонинах, і на луках, і, навіть, у рідкому лісі. Але полонини найчастіше віддаються на випас овець, тому колиби, де тримають корів, розташовані переважно на узліссях. Кажуть, що робота з великою рогатою худобою найлегша серед усіх видів випасання. Корова - худоба поважна, не метушлива, доїти її найлегше. Тому робити бовгарем (або бовчарем) - коров'ячим пастухом - найбажаніша пастуша спеціальність.
Крім овець та корів тримають на колибах і кіз, і коней. Кіз пастухи не люблять. Це найскладніша у випасі тварина - дуже перебірлива до їжі, швидка і метушлива. Зараз кіз на полонину женуть рідко. Коней теж небагато, але, наприклад, на Свидовці вже у 2005 році ми бачили величезний (до сотні голів) табун коней. У конярів робота найцікавіша. Конярі - то "аристократи полонини".
Стай, на яких тримають корів у Карпатах більше, але вони мають менші розміри, порівняно з овечими. На полонині Левковець, що на Братківському хребті, колиба стоїть з давніх-давен. Колись тут вирубали ліс, і з тих пір не дають рости деревній рослинності - тому полонина має антропогенне походження. Вона невелика, та і колиба невелика. Тримають тут корів. Випасають худобу переважно в чегірях (чагарниках) та в рідколіссі. В 2003 році на цій колибі працювала пара пастухів - чоловік і дружина. З ними був велетенський білий вовкодав. Вже у 2005 на Левківці худобу пасли двоє молодих чоловіків. Ми познайомилися з одним із пастухів (іншого в цей час у стаї не було). Це був привітний чоловік років тридцяти із майже стандартним для Карпат іменем - Іван.
Іван розповів нам, що у них на хазяйстві 27 корів. За кожну корову платять 100 гривень за сезон. Сезон триває 120-130 днів - отже, зарплатня становить близько 300 гривень на місяць. Плюс харчі. Іван каже, що такі умови їх задовольняють. Молоко здоюють кожен день - за ним періодично приїздять із долини. Сиру Іван не виготовляє, каже, що нема часу, адже два чоловіка - малувато для трьох десятків корів. Каже, що нудьгувати теж бракує часу - дуже багато роботи. На колибі харчів вдосталь, а ось з цигарками проблема. Вовки до стаї не підходять, а от злодіїв слід остерігатись. Є в череді кілька биків - один, за словами Івана, досить агресивний і навіть якось намагався Івана побити, але... Загалом життя на колибі дуже важке, і йдуть на таку роботу лише сильні, витривалі, загартовані люди.
Полонина Левковець розташована на відрогах Братківського хребта (Горгани). Тут розташовані колиби, які знавці називають шталови (хліви), в яких тримають корів.
Колиба під урочище Ворожеська (Ворожецьке, Ворожьиска і т.д.) на хребті Свидовець. Це вже справжня колиба, адже тут живуть пастухи, які випасають овець.
Пастухи і туристи
Вівці
Поселення пастухів на полонині Татул (хребет Свидовець)
Текст: ЗП
Фото: УН
