До написання цієї короткої замітки спонукало мене одразу кілька причин. Мабуть, головною з них була «одвічна» дискусія про те, чи є піст у неділі Чотиридесятниці, чи нема. Питання, здавалось би, дріб’язкове, але я зіткнувся із тим, що багато хто вкладає хибну інтерпретацію у великопісне святкування недільного дня. Втім, комплексної відповіді на це питання мені так і не вдалось дати – вона набагато ширша від мого коментаря. Радше, це та інші питання, про які я говоритиму, є невеличкими духовними точками застанови над явищем посту як таким і святою Чотиридесятницею зокрема.
Що ж таке піст?
Знаємо чудово, що піст є більше, аніж просто «їсти/не їсти» чи «танцювати/не танцювати». Понад різноманітні фізичні продуктові чи розважальні заборони стоїть заповідь нашого покаяння і навернення до Бога: ми повертаємо зі злочинного нашого шляху і ступаємо на путь Господню. Не менш важливим є і внутрішнє сокрушення серця, усвідомлення того, що з-поміж грішників першим є я. Зрештою, дуже пріоритетними в часі посту мають бути й наші стосунки з ближніми: ми маємо перестати бути «хижаками» одне одного. Однак, така тригранність – Бог, я і ближній – ніяк не має виключає також і мого власного обмеження у їжі чи буденних вдоволеннях: від кожного з нас вимагається готовність до жертви, навіть і малої, для умертвлення гріховних пристрастей. Отакий духовний багатосторонній комплекс мені бачиться ідеальним постом.
Чи є піст у неділю?
Неділя – це є найперше християнське свято юної Церкви, яке вона найбільше шанує і досі. Канони Вселенських соборів та постанови святих отців строго забороняють вірним постити у день Господнього воскресіння, оскільки це день радості, а не смутку. Відгомін цього великоднього недільного духу зберігся і в нашому сучасному богослужінні: кожної неділі ми славимо воскреслого Христа тими ж (або подібними) піснеспівами, що й на саму Пасху. Церковний устав на суботи і неділі взагалі відміняє і поклони, і коліноприклонення, щоб навіть таким чином ми не згадували про упадок людської природи, але веселились у Тому, Котрий нас підводить від тління.
Як видно із цього, про піст у неділю не може йти мова. Однак, дехто це розуміє у ключі «можна все, чого не можна у будні». Хочу коротко приглянутись до монашої постової трапези, щоб на її прикладі дати можливість до роздумів над великопісними неділями. Отже, ченці у буднях знали тільки одну трапезу – вечірню, після завершення вечірнього богослужіння (та прийняття Причастя, якщо звершувалась Літургія Передосвячених Дарів). Під час трапези пропонували інколи неварену їжу, так зване сухоїдіння, а інколи – варене сочиво, зелень та інше. Натомість у неділю відбувались дві трапези – одна після Літургії, інша – після вечірнього богослужіння. Монахи споживали більше розмаїття страв, приготоване з олією, інколи також і пили вино на славу Божу.
На прикладі монаших трапез можна зауважити, що неділя хоч і розв’язувала «абсолютний піст», тобто неядіння до певної години, але зоставляла «аскетичний піст» - ченці не їли того, що не годилось споживати ще від м’ясо- і сиропусної неділі (хоча для монахів м’ясо заміняла риба, яку вони у піст споживали всього кілька разів: на Благовіщення, Вербну неділю…). Отже, неділя у часі Чотиридесятниці не означає автоматичний дозвіл на все, чого не можна у будень, але, зостаючись у загальному великопосному руслі, дозволяє на потіху від споживання тієї ж постової їжі. Зрештою, маємо добре тямити, що Царство Небесне – не їжа і пиття.
Як Церква йде з нами до Великодня?
До свята світлого Христового Воскресіння ми готуємось доволі тривалим постом, що зветься Великим, або Чотиридесятницею. Як вже зрозуміло із назви, він триває сорок днів. Перед його початком існує ряд так званих передпостових неділь, що допомагають нашому входженню до того великого поприща. Йдеться про Неділі про Закхея, митаря і фарисея, блудного сина, про Страшний суд і прощена. Новозавітні читання та богослужбові гімни цих неділь розкривають нам велич Божої любові до нас і глибину нашого віддалення від Нього. Свідома цього розділу, який стався через наш гріх, людина спішить до Господа: лізе на вершки дерев, стоїть на молитві, несміло простує до Отчого дому і намагається сповняти Божі заповіді любові. Зрештою, ще й бере за руку ближнього, не зоставляючи його на півдорозі до мети. Отой шлях до Бога переходить у піст – шлях до себе, інакше знову ми прийдемо до Творця неготові.
Шлях до себе складається із шести тижнів та п’яти неділь Чотиридесятниці. Будні, позбавлені радості євхаристійного жертвоприношення, натомість сповнені глибинних роздумувань священної Постової Тріоді; суботи, які стали днями спомину тих, що вже там, на останньому кроці свого шляху; неділі, сповнені величних діянь Божих над людиною: Торжество Православ’я, Хрестопоклінна, святих Григорія Палами, Йоана і Марії – все це разом із особливим укладом богослужінь, поклонами, скорботними наспівами, і якоюсь м’якою тугою, яка пахне весняними бруньками та сповнена голосами небесного птаства, укладає в свідомості неповторну мозаїку Чотиридесятниці.
Останні дні перед Великоднем вже, фактично, випадають із великопісної тематики: ми вже не трудимось самі, але стаємо немов учасниками Божественного священнодіяння, яке для нашого спасіння вершить Господь Ісус Христос: Він воскрешає Лазаря, входить до Святого Граду, який не впізнав Його, проповідує, чудотворить, збирає апостолів на Тайну Вечерю, де вчить їх досконалої любові. Христос добровільно йде на страсті і смерть, умирає між злочинцями на хресній шибениці і дається на квапливе погребення у гробі. На цьому видиме Його діяння завершується. Знаємо, що Він в цей час нищить адове царство, забирає у полон праведних в’язнів, а вже в неділю ранком здивована Марія Магдалина не знайде пречисте тіло у гробі… Але все це буде потім.
Наша участь у великопосній містерії
З настанням посту уклад нашого життя має, зобов’язаний, навіть мусить мінятися. Нам слід з повною свідомістю приступити до Чотиридесятниці, щоб не просто відбути той вимушений період перед світлою пасхальною ніччю, але прожити кожен його день разом з Господом і у Господі. Головною молитвою цього часу для нас має стати чудова і незрівняння покаянна молитва святого Єфрема Сиріна. Ставши творцем багатьох цінних молитов та духовних роздумів, Єфрем, певно, й подумати не міг, що одна його невеличка молитва щодня буде мовлена кілька разів денно і духоносними старцями, і малими дітьми. Але направду – вона варта того, щоб ми її добре знали, розуміли і зі щирим серцем щоденно мовили. Як жодна інша, покаянна Єфремова молитва відкриває нам наші пристрасті, які заполонили нас, зосереджує нас на Бозі, який може дати нам визволення від них, і навчає нас завжди тямити про ближнього, якому маємо допомогти, а не осудити і принизити. Саме ця молитва мусить бути нашою великопісною конституцією.
Іншим важливим подвигом для нас має стати посильне обмеження у чомусь, будь-це улюблена їжа, музика, перегляд телевізора тощо. Ми маємо принести Богові щось у жертву, замістивши оцю пустоту Ним самим. Наші клопоти про останню моду, упадання за мультимедійними засобами, звичні буденні задоволення, від яких ми відмовляємось, мають бути замінені пошуком Бога у нашому житті, бодай лише в часі посному – це вже багато. Сучасній людині буває дуже важко піднести голову над тим усім, що заполонило її, і подивитись д’горі. Чотиридесятниця стає чудовою нагодою до цього. Звісно, наша постна жертва має бути добровільною – насильне і відірване не буде ані милим Богові, ані корисним для нас. Щодо «їсти/не їсти» - маємо вибиратись із комплексу заборон і дозволів, шукаючи за цим усім чогось набагато глибшого, душеспасенного.
У піст присвятімо себе молитві. Чотиридесятниця має багато чудових і незрівнянних богослужінь – знайдімо час для відвідин храму у ці дні. Утрені, вечірні, канон Андрея Критського і, особливо, літургія Передосвячених Дарів – ці відправи мають «красти» нас від будення протягом усього Великого посту. Не переймаймось: чим більше віднімемо від нашої буденщини – тим більше додамо для нашої вічності. Окрім спільних храмових молитов навчімось також і щоденної приватної молитви. Часто повторюймо Ісусову молитву, благаючи Христа про помилування. Творімо посильне число щоденних поклонів з митаревою поканною молитвою – така «духовна гімнастика» не буває безкорисною.
Обов’язково пильнуймо чистоту своєї душі. Не відкладаймо нашу сповідь лише на Чотиридесятницю, а у пості – лише на останні дні. Як правило, тоді вона нам не приносить ніякої користі. Покаяння має бути нашим постійним процесом, а сповідь – можливістю до аналізу нашого життя на будь-якому етапі нашого каяття. Приступаймо до сповіді щиро, з належною підготовкою, з бажанням почати нове, краще життя у гідності богосинівства, яку ми носимо. Ставаймо щораз то більше христоносними, оновлюючи образ Божий у собі та ближніх.
Згадаймо в піст про Біблію, читаймо Боже Слово як самі, так і в родині чи між знайомими – пожертвуймо час посту глибшому пізнанню нашого Творця і Спасителя. Зараз видають також багато чудової християнської літератури – потрудімось знайти собі щось до читання, особливо з-поміж повчань святих отців. Знайдімо час також для духовних розмов – чи то зі своїм духівником, чи навіть зі щирим другом.
* * *
Такі мої невеличкі великопісні роздуми на різні теми зібрались разом у цю коротеньку статтю. Їх поява цілком практична і спонукана радше потребою вилити із серця свої думки, аніж стати комусь вчителем або наставником. Можливо, комусь вони будуть корисними для душі – тоді за мене прошу помолитись коротку молитву.
Іван Дутка
