Казка про Щасливих
Колись давно і віддалік од всіх Була країна. Там жилѝ Щасливі. Багато зустрічалось горя й лих, Але там вміли помічати диво.
Стояли ха̀ти посеред степів, Які чомусь пообминали бурі. Булѝ поети, схожі на птахів. Й свої закони, звісно, також бу̀ли.
Наприклад, усміхнутись смутному, Хоча би раз, а то і два на день. Якщо ж проллєш хоча би краплю крові - Ніколи не співатимеш пісень.
У школах там учили не ньюто̀нів, А те, як полюбити білий світ І хмарну, і безвітряну погоду, Як розрізняти фальш і щирий сміх.
Отож, в країні, де жили Щасливі, З'явився раптом підозрілий тип. А що не було зроду нечестивих- Його прийняли радо, як усіх.
І ось одної, темної, як ворон, Затьмареної ночі без проблем Негідник цей, як виявилось потім, Схопив того, хто був тут королем.
Його, старого дідуся, в піжамі, У вежі прикував він ланцюгом. І всім Щасливим (це уже на ранок) Оголосив, що він тепер король.
Постав на площі у новій короні І наказав, щоб люди пали ниць. А ті, хто різко виказали спротив, Потрапили одразу до в'язниць.
Здавалося, що можна б і повстати. Бо що один миршавий чоловік, Як проти нього - виступає натовп? Та справа в тім, що то був чарівник.
Він володів і злим, і тихим словом. Й багато вже народів підкорив. І , як би там не було, а на подив, Великими скарбами володів.
Із того дня почались переміни, Звичайно, не хороші, навіть злі. Сльозами віддавалася данѝна. Щасливі люди стали геть сумні. «Пригріли змія»- потай говорили Вже й усміх з лиць їх трохи та й поник. Отож, вони все день у день терпіли (Хоч задля правди - вибір невелик).
Накази вже посипались жорстокі: Смієшся- штраф, розсмішиш- ешафот. Отак і жили люди аж допоки Він заявив: «Забороняю дощ!»
А дощ, до речі, це велика втіха, Єдина, що залишилась у них. Без нього діти б не росли так швидко, Без нього й сонце було не таким. То й, врешті-решт, зібралася нарада, Опівночі, таємна й мовчазна. Одноголосно рішення прийняли Знайти іще одного чаклуна. І розіслали цілим світом звістку: «Хто допоможе- тому честь й хвала. Допоможіть, колись Щасливим - гірко. Допоможіть, бо тлієм за життя.»
Десь через місяць, може навіть швидше, Прийшов у край хлопчина молодий. З'явився й каже: «Хочу кинуть виклик. Опівночі на площі при усіх.»
Згодився злодій, хоч й боявся дико. Такі «герої» завжди боязкі. Але коли прийшов на поле битви, То розсміявся: Чи жартуєш ти?
Хіба ти-каже- гідний супротивник? Хіба це- каже- не одвертий сміх? У натовпі же загули сердито, Усім їм сумнів у серця проник.
«Вклонися»- шепіт пролунав єхидно. Але - нічого. Перша, друга мить. Негідник крикнув: «Падай на коліна!» А хлопець все всміхається й стоїть.
«Програв ти, злобо, здайся, та й по всьому. Не діють сили твої більше тут. Залиш народ Щасливий у споко̀ї. Іди собі. Бо не уникнеш мук.»
Тож той утік надламано й сердито. І ринув дощ, і змилась каламуть. Усі зажѝли, як і мали жити, Звільнивши свого короля від пут.
Юнак в любові, звісно, що зостався, З принцесою він одружився тут. А потім керував Щасливим царством, Аж поки сам од старості заснув.
Щоправда, сумно: після його смерті Настав занепад краю і тоді Закинули свій сміх собі на плечі І розбрелись Щасливі по Землі.
***
Ну, якось так. І вибачте, будь ласка, Що стільки ча̀су в вас на це пішло. Я лиш хотіла, щоб ви знали з казки: Там, де Щасливі - там безсиле зло.
Ольга Щирба
учениця школи професійної журналістики
