§ 1
Можна наводити до кількох десятків метафор, що прагнуть репрезентувати наш час: «ера масового обслуговування», «суспільство постнестачі», «постцивілізація», «постіндустріальне суспільство», «постісторія», «технотронна доба» та інші. Втім, слушним видається зауваження, що чимало конкурентних формулювань («постструктуралізм», «постіндустріальне суспільство», та чи та маклюенівська термінологія) були незадовільними, оскільки вони були занадто жорстко визначеними та позначеними сферою їхнього походження (філософія, економіка і медіа відповідно)1. Навіть в соціології та політекономії глобалізації поряд інколи фігурують як синоніми «доба глобалізації», «глобальний капіталізм», «постліберальна глобалізація», «пізній капіталізм» та низка інших.
Я не прихильник терміна «пізній капіталізм» (хоча й визнаю його влучність), але після «пізнього» – капіталізм тривати і в подальшому, і нові його стадії знову доведеться маркувати. Відтак, початок розмови про глобалізацію доцільно починати з модерного часу, наслідком якого власне глобалізація і постала. Цей підхід переконливо сформулював Ентоні Ґіденс2 і він перегукується з багатьма іншими розуміннями трансформації глобалізації: скажімо, від модерної (вестернізаційної) до інноваційної (постсучасної).
Серйозні розмови про «капіталізм» як політико-економічну модель модерності вже виринають на початку ХІХ століття, а в подальшому передусім у Маркса та похідних теоретичних розгалуженнях марксизму. Історія капіталізму – від модерного часу до глобально-інноваційних трансформацій – це і є історія глобалізації, щоправда остання є значно місткішим явищем, позаяк враховує не тільки виробництво, капітали, працю, ринки, робітників (словом, увесь «джентельменський» набір марксистської політекономії), а й медіа, масові комунікації, екологічну проблематику, техногенні ризики та похідні соціальні процеси.
Втім, капіталізм вимірюється не лише зримою чи реальною специфікою – грошима, ринками, виробництвом, інфраструктурою, працівниками та відповідними соціальними відносинами. В капіталізму та капіталу є зворотна сторона медалі, яку ще до Маркса помітив Жан-Батист Сей: капітал за своєю природою завжди нематеріальний, адже не матерія створює капітал, а вартість, притаманна матерії, а у вартості немає нічого матеріального3.
Відтак використання поняття капіталізм – це не данина марксизму. Слушною видається думка, що капіталізм як явище – знаменує собою «новоєвропейське ринкове господарство» . Йдеться передусім про ранній капіталізм, який згодом пошириться на колонії європейських імперій, де за схожим, європейським, сценарієм відбудеться концентрація виробництва, концентрація робочої сили, переробка ресурсів, формування ринків, накопичення соціального капіталу та виникнення, врешті-решт, політичної свідомості та суспільної самобутності, тобто фундаменту для економічного та політичного націоналізму.
Історія капіталізму – тема надзвичайно цікава, але на це нема часу. Тому зупинюся на найважливішому. Модернізаційна складова специфіки капіталізму – один із найвагоміших аргументів на його захист. Капіталізм здатний «підняти» чи «вирівняти» окремий занепалий регіон (ту ж таки колонію) до рівня свого контексту (політичного центру). Війни за незалежність у колоніях (англо-американська війна, Англо-бурська війна) – це наслідок подібного цивілізаційного вирівнювання, як складний процес трансформації території від ресурсного придатку до повної автономії.
На ранніх етапах такого «вирівнювання» капіталізм, фактично, виконує функцію трапера. Наприклад, це ще зауважив Шумпетер: «Коли підприємець вперше з’являється на ринку з новими продуктами, він не має конкурентів, а тому принципи монопольного ціноутворення цілком або частково визначають ціни на ці продукти. Отже, в капіталістичній економіці підприємницький прибуток містить елемент монопольного прибутку»5. Це означає, що капіталізм задля свого збагачення змушений рухатися на нові території, ніби конкістадор, здійснювати економічну експансію в ті невідомі регіони, де стан справ істотно сприятливіший для бізнесу, як і можливість збагачення.
Як наслідок – капіталізм також здатний модернізувати територію, яка перебуває в орбіті його політичного та економічного впливу чи зацікавлення. Слово «модернізувати» потребує уточнення. Йдеться не про «звужене» його розуміння – на кшталт модерної індустріалізації чи інфраструктурної розбудови, – а, радше, про комплексні процеси, що докорінно переформатовують економіку й політику, соціум й культуру, приватне й державне. Отже, йдеться про формування іншої якості чи стадії розвитку території, суспільства, країни, йдеться про те, що можна назвати новою історичною епохою, ідеологія, стиль і психологія якої істотно різниться від попередньої.
Прикладом може слугувати ситуація з відбудовою повоєнної Німеччини (передусім західної частини, в чому була зацікавлена уся західна демократична спільнота). Модернізація настільки пришвидшена, що має на меті не менш пришвидшену інтеграцію до значно якіснішого цілого. Тому модернізаційні політичні та економічні процеси в таких проблемних регіонах певною мірою прораховувалися та скеровувалися на вагомий результат, на успішність. Це такий різновид капіталізму, який дбає за благополуччя всієї спільноти, а не окремої привілейованої політичної групи.
Приміром, повоєнна розруха Німеччини, окупованої союзними військами, вимагала вироблення стратегічного плану «вирівнювання» країни, що невдовзі й відбулося у ФРН. Фрайбурзька економічна школа (Вальтер Ойкен та Людвіґ Ерхард)6, яка відійшла від «історичного» розуміння капіталізму Маркса, запропонувавши розуміння «типологічне», додала чимало інших аспектів для його дослідження. Це передусім врахування вагомого значення соціальних і політичних процесів, зокрема соціальних інституцій і моделі політичної влади та стилів адміністрування. Власне, завдяки їхнім ордоліберальним теоріям впорядкування (вироблення механізмів взаємодії і стримування між державним регулюванням і вільним ринком) капіталізм перетворився в соціальну ринкову економіку, що було втілено і блискуче продемонстровано в ФРН. Поряд зі «швецькою моделлю» – це стало взірцем побудови оптимального капіталістичного суспільства – капіталізму з «людським обличчям».
§ 2
Капіталізм (зрештою, й критика капіталізму Маркса) цікавий також і під кутом зору «глобалізаційного» прочитання. Його можна розглядати як певну модель, яка розвивається, опираючись на свою внутрішню динаміку: це безперервне фінансове збагачення, розширення ринків, невпинна інфраструктурна та науково-технічна модернізація, і, як похідна, – процеси «вирівнювання» інтегрованих у модель капіталізму суспільств із різним рівнем соціально-економічного розвитку. Звісно ж, такі трансформації навряд чи є однорідними чи синхронними: іншими словами капіталізм не є панацеєю від усіх хвороб для відсталих суспільств. Під таким кутом зору слушною є і його критика – адже капіталізм чомусь «відбувся» в конкретних регіонах зі своїми специфічно історичними, ментальними, культурними, економічними особливостями, натомість в інших – він «не спрацьовує»7. Слід додати, що капіталізм не лише відбувся в регіонах «золотого мільярду», а й спричинив до різкого зубожіння «інших» територій, які не входили до його історичного осердя: про використання, скажімо, дешевої робочої сили з країн третього світу написано безліч літератури. Природа капіталізму, фактично, поглиблює соціальну нерівність і робить неможливим рівноправний доступ до благ.
Тому закономірно, що процеси «капіталізації» суспільств супроводжуватимуться різними ризиками – політичними, не кажучи вже про фінансові кризи. Словом, усе це й отримало одну більш-менш прийнятну назву «капіталізм» і ми не знаємо, яка суспільна форма буде спадкоємцем капіталізму – адже ми не знаємо, чи матиме він спадкоємців взагалі8. Цю думку можна ще більше посилити міркуванням Сола Ландау, що в історії капіталізму ще ніколи не було такого періоду, коли б капіталізм мав більше можливостей і простору для маневру: всі загрозливі сили, яким він протистояв у минулому – робітничі рухи і повстання, масові соціалістичні партії і навіть соціалістичні країни, – нині перебувають у цілковитому безладі, якщо так чи так не є ефективно нейтралізованим. Тепер світовий капітал здатен іти за власною природою і власними схильностями без традиційних застережень9.
Заслуга капіталізму як інтелектуального дискурсу належить не лише марксизму. Згадати бодай дві базові роботи, що розглядали формування капіталізму не лише під кутом зору становлення вартості, накопичення капіталу та відчуження праці, передусім – «Розкіш і капіталізм» (1912) Зомбарта та «Протестантську етику і дух капіталізму» (1904) Вебера, які обґрунтовували капіталістичне господарство як наслідок складної етико-ділової системи економічної раціональності. Особливо цікава інтерпретація появи капіталізму Вебера, згідно з якою капіталізм – це наслідок процесу «раціоналізації»: симбіозу релігійної аскетичності та комерційної підприємливості та діловитості.
Звісно, що капіталізм передбачили ще далеко до Маркса та Вебера. Наприклад, у «Дусі законів» Монтеск’є відгукується про англійців, що вони будуть першими у побожності, торгівлі і свободі. Англія – від промислової революції до часів Маркса – була найбільш «капіталістичнішою». «Протестантсько-ділове» обґрунтування Вебера логічності виникнення капіталізму, фактично, і робить його органічною складовою всієї європейської історії, та навіть вагомою рисою західного світу. Аскетично настроєні пуритані відчувають однакову відразу як до аристократичної недбалості знаті, так і до чванливості вискочок. Натомість тверезий буржуа – selfmademar* – викликає у них повне етичне схвалення10.
Вебер чітко показав внутрішні мотиви людини економічної, як вона зароджувалася, як боролася з бідністю і як вдосконалювалася та збагачувалася. Словом, це очевидні істини і на їх переповідання нема часу. Втім. Хочу зробити дотепний відступ. У контексті розмови про релігійну опору капіталізму я ще з дитинства згадую галас у комуністичній пресі СРСР навколо виступу Рейгана в 1983 році перед Євангелістським товариством (члени якого дуже ділові, побожні та заможні), в якому президент США справедливо обізвав комунізм «імперією зла», протиставивши йому здорову альтернативу – капіталістичну політико-економічну модель. Ось вони – нащадки буржуа минулих віків, славні учні Макса Вебера! Це так дотепно виглядає, що такі духовно-аскетичні, багаті чувачки, які перед кожною вечерею беруться зі своїми рідними за руки задля подяки Господу за хліб насущний та їжу, скеровують гелікоптери «Apache» та ракетні комплекси «Tomahawk» торбити вибрані цілі. Все має бути в гармонії – духовне та раціональне.
Цей погляд на капіталізм (включно з теоретичними рецептами) може бути корисним і для перехідних суспільств, зокрема тих, у яких лише відбувається накопичення соціального капіталу і які потерпають від влади політико-економічних монополій олігархів. Іншими словами – це один зі шляхів у битві за політичну, економічну та громадянську свободи.
§ 3
Очевидно, що сучасна стадія капіталізму відмінна від модерної чи навіть «палеокапіталізму» перших промислових революцій. Тим не менше, вживаючи його щодо теперішнього періоду, я матиму на увазі, передусім, глобальний капіталізм – капіталізм не лише в умовах глобалізації, а в умовах інноваційної глобалізації, яку – через ключову рису прискорення – Едвард Лутвак із Університету Джона Гопкінса влучно називає «турбо-капіталізмом»11.
«Вирівнювання» територій, які здійснює капіталізм, супроводжується затиранням рис локальних ідентичностей (етнокультурних, політичних, релігійних). Природа капіталізму несе принципово новий формат майбутнього (відмінний від візій майбутнього у локальних чи замкнених спільнотах, базованому на традиційному циклічному плині часу). Це перегукується ще з передбаченням Ніцше щодо утворення транснаціонального суспільства. Попри розгалуження, строкатість, багаторівневість теперішнє суспільство видається таким, що вкрите численними рубцями від соціальних, етнічних, культурних, мовних, релігійних політичних, ціннісно-смислових «зламів». Злам – не лише зустріч несумісного чи неоднорідного, – це радше територія інтерсуб’єктивного досвіду, точка бінарного зіткнення, в якому протилежні полюси буквально «стираються» одне об одного, втрачаючи свою динаміку або піддаючись розщепленню чи взаємопроникненню. Під час такого стику вони також втрачають свою територію, ідентичність. Фізична картина, до якої я вдаюся, ясна річ, украй збіднена, але коли давати культурологічні штрихи, то це співіснування різних мікрорухів, мікротріщин, мікрополітик, що виникають на стику різних ліній потоків і що й відтворює відчуття «розмитих» ідентичностей.
Чи настільки подібний світ плюралістичний чи децентрований, як нам здається? Проілюструю це на прикладі соціальної нерівності, на стрімке поглиблення якої все більше звертають увагу аналітики, – і це далеко не одиничний приклад суспільної поляризації. Про її суть можна сказати ще гостріше – і вона полягає в подвійній динаміці концентрації засобів примусу та концентрації економічних засобів12. Звісно ж, таку тезу доцільно розглядати не в координатах модерної політики та економіки, особливо притаманної авторитарним та тоталітарним режимам, а радше в рамках формування таких умов соціальної участі людини, в яких вона, якщо і «долучається», то винятково в чітких межах, чітких коридорах. Власне про апорії соціальної свободи в подальшому і йтиметься.
§ 4
З ніцшеанськими прогнозами щодо нової форми тиранії певною мірою солідаризується і концепція колективної дії Алена Турена, який – на перший погляд у лівому ключі – ще в 70-х минулого століття зазначав, що в постіндустріальному суспільстві, де культурні послуги замінили матеріальні блага в якості серцевини виробництва, саме захист суб’єкта, в його особистості та в його культурі, проти логіки апаратів і ринків, замінює ідею класової боротьби. Цікавий аспект – розуміння Туреном соціального руху, який у теперішніх умовах проголошується найефективнішою колективною формою дії і навіть заслуговує на заміну статичного та застарілого терміну «суспільство». Він стверджує, що соціальний рух є соціальним конфліктом, і культурним проектом, його завжди спрямовано на реалізацію культурних цінностей і, водночас, на перемогу над соціальним супротивником.
Утім, соціолог дуже чітко встановлює вододіл між власним підходом і марксистським: «Якщо про робітничий рух, про соціальний рух я висловлююся частіше, ніж про класову свідомість, то лише з однією метою – аби мою думку не плутали з марксистською. Моєю референцією є колективний дієвець, визначальною орієнтацією якого є захист суб’єкта, боротьба за права і гідність робітників. Ось чому революційна думка стільки говорила про пролетаріат, іншими словами – визначала робітників через те, чого вони не мають: через власність, тоді як історики й соціологи відкритої дії, як от я, довели, що носіями робітничого руху були кваліфіковані робітники, захисники праці й робітничої автономії, і що діяльність їхня була швидше позитивною, ніж негативною, оскільки спрямовувалась на винайдення нового суспільства, а не задовольнялась лише критикою капіталізму й організації праці»13.
Ще один важливий момент – чому профспілковий рух витіснив власне робітничий (у марксистському розумінні). Профспілковий рух виграв вирішальну битву, яка стосувалася покращення соціального поля найманої робочої сили: він став інституційно легітимним. Тоді як робітничий рух – в комуністично-партійних моделях диктатури пролетаріату – призвів до тоталітаризму. Наприклад, в міру того, як американські профспілки набували все більшого впливу, відповідно еволюціонував і їх правовий статус: якщо на початку ХІХ століття, в епоху вільного ринку, колективні акції найманих працівників таврувалися як «заколот злочинців» (criminal conspiracy), то в подальшому профспілки поступово набули визнання з боку закону14.
Теперішній вплив американських і європейських профспілок – він не просто вирішальний, він є референцією соціальної влади, а принагідно – й інструментом політичного впливу. Далеко йти не буду. Весною 2010 року в мене гостювала двоюрідна сестра зі своїм другом із Нотінґема, де вони обоє працюють у місцевому аеропорті. В цей час якраз «пчихнув» вулкан в Ісландії, від чого небо північної Європи затягнуло хмарами пилюки та попелу. Мої гості дуже занервували через закриття низки аеропортів Великобританії, оскільки мали прибути на роботу в чітко встановлений термін: профспілка їхньої авіакомпанії назначила загальний страйк персоналу, прибути на який – обов’язок кожного працівника. Я був вражений такою суспільною вагою та владою профспілки, адже це не наші пострадянські маніпулятивні «опудала», які використовує влада у своїх політтехнологічних цілях. Неприбуття європейського працівника на профспілковий страйк – рівнозначне його самогубству.
Звісно ж, на покращенні соціального поля і навіть на соціальній незалежності працівників наполягав і марксизм (але не більшовицький і взагалі не «скомунізований»). До теми можна згадати й Грамші та його зауваги, що в політичній економії об’єднавчим центром є вартість, іншими словами, відносини між працівниками та промисловими виробничими силами (опоненти теорії вартості впадають у грубий вульгарний матеріалізм, розглядаючи машини самі по собі – як постійний чи технічний капітал – і розглядаючи їх як виробників вартості без зв’язків із людиною, яка ними керує)15.
Цей момент безпосередньо пов’язаний з соціальною напругою, яка може стати основою серйозних політичних відрухів. Зроблю цікавий відхід від головної думки. Карл Шміт до кінця своїх днів вбачав у цьому основну загрозу західному світові – навіть ліберально-демократичному, який він заперечував через відсутність «стрункості» та «безперебійності» в стилі його управління. Він реально побоювався, що нові й нові покоління «лівих» (у його термінології – комуністи), озброївшись принципами парламентської боротьби, представницької демократії та інструментами інституційного впливу на владу, все ж таки, можуть реалізувати загрозу у вигляді легальної світової революції для сучасної держави16. Зваживши на те, що глобальні процеси лише посилюють соціальні конфлікти та різкі злами, а відтак буквально «розмивають» функції держави, можливо саме в цьому аспекті його підозри мали слушність, адже як послідовник Гобса він лише в апараті держави вбачав запоруку суспільного та правового порядку, того, що здатне «втримати» територію від її транснаціонального дрейфу та, як похідна, розмивання політико-економічної автономії та культурної ідентичності.
Звісно ж, соціальні реалії Європи 60–70-х минулого століття ще мали риси того, що ринок праці та захист прав працівників був не настільки диференційованим (через відсутність різноманіття професій і ієрархії вакансій, не кажучи вже про адміністративні чи правові процедури), як тепер, коли можна було – з дещо ризикованою аналітичною натяжкою – припускати, що бінарність «капіталізм – працівники» (а не марксистський пролетаріат) залишається впливовою ідеологічною реальністю, тобто самим осердям референції соціальної боротьби, яку новий впливовий політичний суб’єкт післявоєнного періоду – профспілки – розглядали вже не в категоріях революційної риторики, а в межах консенсусного дискурсу та права.
§ 5
Ще соціологи-постструктуралісти відмовилися розглядати робітничий клас як вирішальний рушій суспільства, вбачаючи в теорії класової боротьби пережитки політичної модерності. Власне основний акцент було зміщено з генеральної тези марксизму, що стосувалася класової боротьби, – у соціальну площину – класової нерівності (однак за межами кола неомарксистів навіть цей термін виглядав підозрілим, який замінили власне «соціальною нерівністю»), що актуалізувалася з масовим зростанням безробіття у 70-х (і не лише серед працівників заводів чи фабрик, які за модерного капіталізму презентували клас «пролетаріату»). Тай справді, пролетаріат – як носій комуністичної свідомості – «накрився мідним тазом», бо відмерла модерна промислова інфраструктура («пекло» знедолених і джерело несправедливості у ХІХ столітті), наймана робоча сила втратила свою модерну однорідність (і подібні політичні ідентичності), вона стала – з точки зору кваліфікації – диференційованою (і ці процеси лише поглиблюються та розширюються), а капіталізм трансформувався в глобальну та інноваційну техніко-економічну парадигму, істотно відмінну від попередніх стадій.
Щодо самого марксизму, то зі згортанням молодіжного та лівого руху на початку 70-х ХХ століття він, як впливовий суспільно-політичний рушій, маргіналізується, натомість трансформуючись у наукове середовище як складова передусім гуманітарних і культурологічних постмодерних студій, а також слугує підґрунтям для антикапіталістичного руху17. На перший погляд, його ідеї про єднання людей усієї планети та подолання кордонів держав і суспільств активно «живуть» серед хіпі та контркультурної молоді: бодай згадати видатну пісню «Imagine» Джона Леннона («уяви собі, що більше нема країн... нема за що більше вмирати чи вбивати, і релігій також більше нема»). Але за бажання в їхніх ідеологіях можна побачити й ідеологію християнських неофітів. Щодо останньої тези, то сьогодні, передусім, він дає поштовх для антиглобалістських практик, ноги яких ростуть із середовища «нових лівих» 60–70-х років. В «антиглобалісти» затесалися неонацики і панки, марксисти і грінпіс, студенти та екологи, аграрії та домогосподарки, письменники та індіанці Бразилії, релігійні ізоляціоністи та адепти екзотики відсталих країн, економічні протекціоністи та захисники прав тварин. Цей перелік можна робити нескінченним і залучати усіх-усіх, кого не задовольняє чинний стан речей, який уявляється у вигляді форм гегемонії чи пригнічення, у вигляді тиску загального на одиничне.
Словесні баталії навколо застиглого та абстрактного ярлика «пролетаріат», що тривали впродовж ХХ століття, нагадують іронію дослідника феноменології Ернста Туґендгата щодо істини, з використанням якої – як окремого поняття – проблема істини зникає взагалі. Як би там не було, але розведення понять пролетаріату та робітників (працівників) стало вагомим здобутком у соціологічній науці щодо подолання статичних ідеологем модерного марксизму і щодо розуміння суспільних процесів у другій половині ХХ століття.
Зміщення фокусу з революційної риторики в площину захисту прав людини та, як похідна, покращення умов життя і праці наділили клас працівників рисами індивідуальності, а не колективістської абстракції. Це справді можна вважати найбільшим досягненням соціальних мислителів та аналітиків, які зробили клас спершу робітників (а згодом працівників) не об’єктом ідеологічних маніпуляцій, а суб’єктом соціальної дії та вагомим учасником соціуму, який може на рівних вести переговори з апаратом держави чи соціальною владою, впливаючи не лише на адміністративні рішення, а й на політико-правове поле загалом.
§ 6
Залежність соціальної сфери (якщо можна вжити такий термін до ситуації в домодерних суспільствах) та споживчих цін від торгівлі та виробництва, звісно, була підмічена ще за часів великих географічних відкриттів, а об’єктом серйозних студій стала вже у ХVIII столітті. Ось як про таку собі палеотеорію інфляції підозріло-знайомо-по-сучасному пише Вандерлінт, якого в подальшому студіюватимуть Юм, Сміт і Маркс: «ціни товарів кожної нації повинні, звісно, зростати, в міру того, як збільшується кількість золота і срібла, що користується попитом серед народу; відповідно, якщо золото й срібло, яким володіє дана нація, зменшується, то ціни повинні падати пропорційному такому зменшенню кількості грошей… Жодних незручностей не може виникнути від необмеженої торгівлі, а лише – великі переваги, адже якщо грошова готівка будь-якої нації буде під впливом свободи торгівлі знижуватися, що мається на увазі упередити шляхом заборон, то в тих націй, до яких відливають гроші, неминуче повинні зростати всі ціни, оскільки збільшується маса грошей»18.
Адам Сміт, якого подібні процеси надихнули на розробку теорії внутрішньої економіки, наполягав на автономії ринку від політики: суспільством повинна керувати не політика (держава), а винятково ринкові відносини, які ґрунтуються на таких колективних інтересах, що здатні поділятися, або ж до яких можуть бути причетними, представники різних соціальних прошарків, різних політичних чи культурних світоглядів. Іншими словами, якщо політика – це жорстка вертикаль, жорсткий централізм, інтереси окремої привілейованої групи чи криптопартії, а відтак обмеження свободи іншої (переважно більшої) частини суспільства, то ринок – це навпаки – рівні можливості для горизонталі (регіональні еліти, самоврядування, місцеві ініціативи), тобто – подолання ієрархізму, централізму та модерного політичного егоїзму окремої купки людей, що намагається власну волю нав’язати соціуму.
Втім ідея абсолютно вільного ринку, як показують аналітики, з другої половини ХХ століття також дала тріщину, адже виникла ситуація, коли невідомо хто ким керує і хто на що впливає. Це слушно навіть до теперішнього стану глобалізації, і варто погодитися з тезою Ульриха Бека, що глобалізація насправді не є вибором. Це панування, що не здійснюється ніким, ніхто її не починав, нікому не під силу її зупинити, ніхто за неї не відповідальний. Слово «глобалізація» означає організовану безвідповідальність. На його думку, це є і основною ознакою сучасної метавлади – саме через те, що вона не має власної легітимності, а тому віра в легітимність світової економічної метавлади з боку «підвладних» – держав, країн, культур, суспільств – продовжує залишатися сумнівною. Більше того, чим сильнішою, екстенсивнішою, більш дифузною є і відповідно здається влада світових економічних акторів, тим очевиднішою є її нестача в легітимності19. Слід згадати також дещо утопічну тезу Маркса, що капіталізм можливо подолати лише шляхом загострення його внутрішніх протиріч. Однак, упродовж останніх 200 років ці протиріччя щоразу загострюються і знову «розгострюються», і перетворюються в певну циклічність (про це слушно говорити, скажімо, в контексті «хвиль Кондратьєва»).
Смітова «невидима рука» реального ринку, яка завжди була умовою конкурентних перегонів, пройшла докорінну трансформацію – адже вона не діє в замкненому колі національної економіки, як це було в добу зародження економічного націоналізму та індустріалізації. Хто і ким керує? Хіба ці питання, кочуючи з книги до книги, зі статті до статті, з дослідження до дослідження, не продовжують лунати з пересторогою в авторів праць із глобальної економіки, глобалізації чи глобального маркетингу? Ясна річ, що теперішня ситуація не така, як у часи Сміта чи Маркса. Процеси не лише породжують інші процеси, а й стають залежними від низки супутніх процесів, обростаючи ними, наче корабельне дно – ракушками. Ще один момент – не так процеси, як уявлення про них, особливо в постінформаційну епоху. Можна й сказати по-іншому. Невидима рука невидимої руки чи керований стиль невидимої руки? Між цими загалом конкурентними полюсами намітилася альтернатива, яку успішно можна проілюструвати «швецькою моделлю». Спектр підходів до питання про відповідальність за економічну та фінансову політику починається від повної стриманості радикального економічного лібералізму і сягає, через багато проміжних ланок, того радикального соціалізму, який передає всі повноваження державі. Принаймні, у політичній радикальності екстремальні позиції втратили переконливість, тож зразком тривалий час слугував «середній шлях» – соціальна ринкова економіка20.
§ 7
Слушним доповненням до цього може бути теза, що в постінформаційних умовах уже неможлива реалізація чи дотримання в політиці приписів модерних ідеологій. Власне навряд чи можливо прискіпливо говорити про межі, скажімо, між неолібералізмом і неоконсерватизмом, або ж коли вони обидва сповзають у соціал-демократію чи в різновид постмарксизму. Що таке сучасна політична риторика? Це сукупність гнучких фразеологічних «пристосувань» до середовища, на яке здійснюється комунікаційний вплив. Парадоксальним чином у такій постмодерній риториці однорідним може стати все: радикальний соціальний популізм, націоналізм, мультикультуралізм, економічний лібералізм, протекціонізм, екофашизм, ізоляціонізм, ксенофобія, космополітизм, захист тварин, авторитаризм, жорсткий нейтралітет, прискорена євроатлантична інтеграція, антикризова істерика, реформаторська демагогія, гендерна рівність. Лише час і місце визначають першу ноту. На початку ХХІ століття, коли політики тих чи тих урядів усе більше стикаються з непрогнозованими раніше процесами та їх наслідками (наприклад: пригнічення та соціальне відчуження «чужих» як зворотний бік медалі оптимістичної політики мультикультуралізму 60–70-х минулого століття), про ідеологічну «стерильність» та «послідовність» говорити, щонайменше, вже несерйозно.
За таких умов зростає переконання в «хаотичності» самої логіки цивілізаційного процесу. Гобсбаум це показує на прикладі Великої Депресії, яка утвердила інтелектуалів, активістів і простих громадян у переконанні, нібито в самій глибині того світу, де їм випало жити, закладено якийсь фундаментальний негаразд21.
Це відчуття один в один, звісно ж – ретельно підігріте медіа, повторилося в 2009 році, з першим витком так званої світової фінансово-економічної кризи, коли низка державних і недержавних аналітичних підрозділів у різних куточках світу кинулися моніторити найменші «пчихання» національних економік, чи це бува не вірус глобальної кризи, та холерично підбивати підсумки можливих наслідків. Їхні перші, дуже гарячі, пропозиції та висновки були позначені печаттю апокаліптичного мислення, яким перейнялася громадськість, політики, експерти і державні апарати, нагнітаючи відповідну риторику. Ця риторика, що базована на стилістиці «прозорого реалізму» (сильна рука, міцне затягування ремінця, різке скорочення видатків) моторошно нагадала часи фашизму.
Я особисто цілком побоювався того, що криза-2008 була здатна породити політичне явище, еквівалентне модерному фашизму, еквівалентне зокрема його соціально-економічній риториці.
§ 8
Утім, в умовах глобальних процесів, зростання соціальної нерівності відбувається по-різному, залежно і від рівня економічного розвитку країн, і від їхньої політичної системи зокрема. У постколоніальних та перехідних країнах соціальна нерівність й досі не здатна звільнитися від спадщини колоніалізму, тобто вона потерпає – в буквальному значенні – від таких економічних взаємин у минулому, що йшли на користь політичному центру. В інших реґіонах – зокрема, в більшій частині Центральної Америки, Мексиці, Перу, Новій Каледонії, колишньому Радянському Союзі та частинах Індонезії – триває громадянська розруха або партизанська війна через те, що досі численне корінне населення протистоїть урядам, в яких домінують нащадки колишніх завойовників22. Термін «партизанська війна» мені особливо привабливий, бо, щоб соціально більш-менш почуватися людиною, левова частка соціуму виживає «в тіхаря», наче модерні партизани в лісі, яких не бачать ворожі літаки-розвідники. Сучасні партизани надають перевагу виживанню в тіньовій економіці – контрабандним продуктам і товарам, безкоштовним піратським фільмам і музиці, звичаєвій корупції, яка, як це не парадоксально, є інколи значно ефективнішою у вирішенні низки «поточних проблем», аніж приписи законодавства, яке ніхто не виконує.
З іншого боку, вагомий цивілізаційний «стрибок» у розвитку низки євроатлантичних країн після Другої світової війни (наприклад, США в період «американської мрії» 50-х) також породжує нові лінії соціальних зламів між людьми, країнами, континентами. Такі конфлікти формуються не стільки між трансконтинентальними політичними «домініонами» (якими за модерності були передусім країни), скільки між світовими центрами виробництва (скажімо, Азіатсько-тихоокеанський регіон, США, ЄС).
Ясна річ, що розгортання цих конфліктів відбувається не «фронтально», а, радше, у вигляді короткочасних «хвиль» чи «спалахів» у секторах економіки чи у світовій фінансовій системі загалом. Принцип «доміно», який спрацьовує у світових масштабах під час низки фінансових криз – вказує на «поліфонічний», а не «центрований» характер глобальних процесів, і, зрештою, не лише раціональних, проектованих, а й спонтанних, інерційних, некерованих. Наприклад, геополітична однобічність глобалізації у формах вестернізації викликає зворотну їй хвилю щодо тиску західних впливів. Їм починають протистояти вікові цінності східних цивілізацій. Серйозний виклик вестернізації кидає так званий конфуціанський капіталізм з його позитивами патерналізму, партнерства, державної підтримки економіки, колективізму23.
Є такі бородаті анекдоти про недалеке майбутнє: «Із новин 2050 року: на китайсько-фінському кордоні все спокійно» або «Скільки буде коштувати пляшка горілки в 2050-му? П’ять юанів». Аналітики уже прогнозують, що Китай, який став найбільшим нетто-експортером, вочевидь, виграє в Японії звання найбільшого кредитора у найближчому майбутньому, так само як і раніше чи пізніше зрівняється зі Сполученими Штатами за запасами фізичного капіталу; також країна активніше братиме участь у реформуванні міжнародних фінансових систем. Це при тому, що значна частина резервів та портфеля активів Китаю, деномінованих в іноземній валюті, пасивна, зокрема 70% перебувають у резервах центробанку24.
Показовим прикладом може бути новий виток світової «валютної» війни, де боксерами-важковаговиками виступають американський долар, китайський юань, а також євро. Від їхніх сутичок і безперервних раундів найбільше потерпають так звані «малі» національні валюти, «малі» національні економіки, що опинилися в зоні конфлікту, якою стала, без перебільшення, вся планета.
Парадоксально, однак – бодай навіть на такому незначному прикладі – видно, як похитнулася ще одна універсалістська ідея – ідея глобального адміністрування, до якого упродовж другої половини ХХ століття неодноразово вдавалася ідеологія економічного неолібералізму. Як показує історія, спроби впровадження «глобальних» ідей – від великої імперії Фрідріха Барбаросса до «світової революції» пролетаріату модерного марксизму – всі вони зазнали краху.
Докорінна та еклектична трансформація соціального ландшафту інформаційної доби спровокована прискореними виробничими, науково-технічними, комунікаційними, економічними процесами є реальною картиною розвалу «держави всезагального благополуччя» (welfare state) як політичної стратегеми і врешті-решт суспільної віри. Її гіпотетична гармонійність – особливо перед спогляданням картини світу як дискретних і неоднорідних кадрів – тепер сприймається як соціальна утопія. Відчуття втрати впорядкованості світу та асоціації останнього з «великим хаосом» – ось перший подих нового тотального мислення, що з’являється у вигляді проектів завтрашнього дня як доби нестачі, перенасичення, краху.
§ 9
Переживання хаосу чи апокаліптичності – це лише ірраціональне вираження цього мислення. Воно отримує нове обличчя й у повсякденному, зокрема через одноманітні потоки дискретних, неієрархізованих і не завжди сумісних речей. Такий тип тотальності обережно та непомітно «організовує» розгортання і плюралістичної багатоманітності, і співіснування «інших». Попри те, що все це має право на існування та саморозвиток, однак здатне розгортатися насправді у чітких координатах, репрезентаціях, формах. Зокрема, це функціонально й точно розвинуто в неписаній, але всім зрозумілій ідеології сучасного – мобільній, креативній, динамічній, незацикленій на статичній соціалізації чи консервативному ставленні до свого оточення та середовища.
Бути сучасним – означає знаходитися в оточенні, що обіцяє пригоди, владу, гру, ріст, зміни самого себе й світу. І водночас – це загроза руйнування всього, що ми маємо, що ми знаємо, всього, що ми є. Сучасний життєвий досвід не знає географічних і етнічних кордонів, класових, національних, релігійних і ідеологічних розрізнень; у даному випадку можна стверджувати, що сучасність об’єднає все людство. Але ця єдність має парадоксальний характер, це єдність розрізнення25. Щодо розрізнення, то можна зробити цікавий пасаж: воно стає одним з найвагоміших учасників творення нових типів соціокультурної ідентичності; це може бути привнесення «інших» складових у попередню личину.
Соціальні наслідки цих процесів – також вражаючі, бо вони ніби структурують населення різних країн за однаковими доходами, звичками, стилями життя й мислення, смаками чи рівнем соціалізації. В країнах третього світу все більше людей потерпає від бідності. Лише станом на кінець ХХ століття число таких людей зросло майже на 100 мільйонів, і це при тому, що світовий дохід щороку зростає в середньому на 2,5%26. Тому в інших країнах ми також бачимо людей, які одягаються в переважно такий же одяг і взуття, як і ми, курять цигарки тих же самих марок, вживають такі ж бюджетні алкогольні напої або ж їздять на однакових авто популярних у всьому світі виробників.
Реґіональні інтеграції пришвидшуються, економіки як раніше «самостійні фрагменти планети» поволі втрачають свої контури – приблизно так розгортається міжнародна однорідність. Але це однорідність особливого штибу, вона вже чітко не поділена на лише «дуже багатих» і «дуже бідних», як це було за модерного капіталізму та його олігопонної промисловості (гігантизму). В добу прискореної глобалізації, турбо-капіталізму, між цими крайніми полюсами існує, за різними підрахунками вже близько двадцяти чітких соціальних «ніш» за статками, витратами, доходами та стилем життя, що відображають, скажімо індекси якості людського життя та низка інших міжнародних критеріїв оцінювань. Усі вони, сучасні поляки, англійці, американці, французи, хорвати чи єгиптяни, вже так не кидаються в вічі своїм «етнічним екзотизмом», як це було, наприклад, в епоху середньовіччя чи нового часу. Всі вони, будучи розрізненими, все далі втрачають її контури, зливаючись в єдине – в чіткі соціальні сегменти, залежно від рівня своїх доходів.
--------------------------------------------------------------------------------
* Людина, що всім зобов’язана самій собі (англ..).
1.Фредрик Джеймісон. Постмодернізм, або логіка культури пізнього капіталізму/ Пер. з англ. П.Дениска. – Київ: Курс, 2008, с. 12.
2.Див.: Giddens A. The Consequences of Modernity. – Cambridge: Polity Press, 1990.
3.Цит. за: Ернандо де Сото. Загадка капіталізму: Чому капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше/ Пер. з анг. М.Климчука. – Київ: Ніка-Центр, 2009, с. 47. Джерело цитати: Jean Baptiste Say. Traite d’economie politique. – Paris: Deterville, 1819, Vol.II, p. 429.
4.Вітторіо Гьосле. «Спроба етичної оцінки капіталізму». Вітторіо Гьосле. Практична філософія в сучасному світі / Пер. з нім. А.Єрмоленка. – Київ: Лібра, 2003, с. 123.
5.Йозеф А. Шумпетер. Теорія економічного розвитку: Долідження прибутків, капіталу, кредиту, відсотка та економічного циклу / Пер. з анг. В.Старка. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011, с. 150.
6.Детальніше див.: Walter Eucken. Grundsatze der Wirtschaftspolitik. – Reinbek: Rowohlt, 1965; і ще одна оглядова робота щодо ідей ордолібералізму: Ralf Ptak. Vom Ordoliberalismus zur Sozialen Marktwirtschaft. – VS-Verlag, 2003.
7.Детальніше див.: John Gray. False Dawn: The Delusion of Global Capitalism. – London: Granta Books, 1998.
8.Вітторіо Гьосле. Там само, с. 124.
9.Цит. за: Фредрик Джеймісон. Там само, с. 464.
10.Див.: Макс Вебер. Протестантська етика і дух капіталізму / Пер. з нім. О.Погорілого. – Київ: Основи, 1994, с. 167.
11.Див.: Luttwak E. Turbo-Capitalism. Winners and Losers in the Global Economy. – London: Weidenfeld & Nicolson, 1998.
12.Див.: Мартен Д., Мецжер Ж.-Л., П’єр Ф. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації. – Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2005, с.14.
13.Ален Турен. «Критика модерності». Ален Турен. Повернення дієвця / Пер. з фр. О.Гуджен, О.Полемченко, Т.Шваб. – Київ: Альтерпрес, 2003, с.127–128.
14.Див.: Blumrose A.W. Legal Process and Labor Law. Law and Sociology. – New York: The Free Press of Glencoe, 1962, p.185–225.
15.Антонио Грамши. «Исторический материализм и философия Бенедетто Кроче». Антонио Грамши. Тюремные тетради. Часть первая. – Москва: Издательство политической литературы, 1991, с. 120.
16.Див.: Schmitt C. «Die legale Weltrevolution: Politischer Mehrwert als Pramie auf juristische Legalitat und Superlegalitat». Der Staat. 1978. Bd. 21.
17.Див.: Перри Андерсон. Размышления о западном марксизме. – Москва, 1991, с. 65.
18.Цит. за: Карл Маркс. «Капитал. Том 1». Карл Маркс, Фридрих Энгельс. Сочинения (2-е издание). Т. 23. – Москва: Государственное издательство политической литературы, 1960, с. 134. Джерело цитати: Jacob Vanderlint. Money answers all Things. – London, 1734, p. 5.
19.Ульрих Бек. Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія / Пер. з нім. О.Юдіна. – Київ: Ніка-Центр, 2011, с.101, 103.
20.Отфрід Гьофе. Демократія в епоху глобалізації. – Київ: ППС-2002, 2007, с. 370.
21.Ерік Гобсбаум. Вік екстремізму: Коротка історія ХХ віку / Пер. з анг. О.Мокровольського. – Київ: Альтернативи, 2001, с.99.
22.Джаред Даймонд. Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами. – Київ: Ніка-Центр/ Пер. з анг. Т.Цимбала, 2009, с.14.
23.Сергій Кримський. Під сигнатурою Софії. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008, с.286.
24.Ґуо Шукінґ. «Стовп рівноваги: Китай». Світ у 2011. 25 випуск (спільний проект The Economist – Український тиждень), с. 107.
25.Martin Bermann. All that is solid mets info air. – New York, 1982, p.15.
26.Див.: Джозеф Стіґліц. Глобалізація та її тягар /пер. з анг. Андрія Іщенка. – Київ: Вид. Дім «КМ Академія», 2003, с. 29.
Анатолій ДНІСТРОВИЙ
