Дивишся стрічку українських новин – нудьга смертельна. Уся закордонна стрічка - суцільна Лівія. Повстанці йдуть на Тріполі. Не тільки відбивають атаки, але й самі атакують прихильників Каддафи. З розповідей знайомої медсестри, яка колись кілька років працювала в Лівії, винесла враження, що він - таки тиран. Він - тиран, повстанці - за свободу. Звичайно, душею я з повстанцями. Але побачила виступ Каддафі по ТБ - прониклася до нього щирим захопленням. Ні слова про політику. Тільки про Бога, Велику Лівію, життя і смерть. Тобто - сугубо по справі. Наші так не те що не вміють - просто фізично, здається, не зможуть так сказати. Президент України - чиновник. Президент Лівії - герой. З того ж ряду, що Че Гевара, Фідель Кастро, та іже з ними... "Я - простий бедуїнський воїн, який зробив Лівію великою" - так, здається, він говорив у своєму виступі. Нафтові капітали? Ну то й що. Че теж любив добре одягтися й викурити не просто що трапиться, а гарну сигару. Це не заважає його любити. Принаймні, поважати.
Говорять, за Каддафі воюють білоруські найманці добровольці. Прикро. Раніше скрізь, де тільки можна, "воювали" українські. Тепер наше самолюбство підтримується тільки розважанням про те, чи була українська медсестра коханкою Муаммара. І якщо була, то чи сильно на нього впливала. А ще злі язики подейкують, що Україна озброювала Лівію. Все-таки хочеться нам бути в центрі світових подій. І це – гарна ознака. Виходить, і в нас ще не все втрачено.
Каддафі заявив, що учасники збройних протестів заслуговують на смертну кару. Це так і слід розуміти: пощади не буде. Тому лівійським повстанцям відступати нема куди. Дивно. Я пишу ці рядки у своїй затишній квартирі, а у світі є місце, де все поставлене на карту. Не побутовий комфорт, не робота, не навчання, навіть не свобода – а життя. І ризикують ним, звичайно, не за те, щоб президентська республіка перетворилася в парламентську. Напевно, повстанці теж думають про Господа й Велику Лівію. Інакше нічого б не вийшло. У них був вибір ще 15-го числа. Тепер його немає.
Самому Каддафі пророкують долю Саддама Хусейна. Ну то й що. Саддам увійшов в історію. Муаммар теж увійшов в історію, уже. Зі своєю революцією і Зеленою книгою. Тепер питання, наскільки ефектним буде закінчення його особистої історії. Здасться чи ні. Умре безвісним старим у вигнанні – або буде повішений розгніваними співвітчизниками. Або засуджений Міжнародним судом ООН – і теж повішений. Або придушений у в'язниці, як Мілошевич. Другий варіант, звичайно, найкращий. Втеча – для чиновників, яких цікавить тільки власна шкура. А не відсторонені ідеали, якими б вони не були. Про наявність ідеалів у президента Лівії свідчить те, що він дотепер у країні. Виїхав би замість того, щоб розстрілювати повстанців – зберіг би і своє життя, і капітали. Напевно, Каддафі все-таки не втече. Муаммар теж ризикує всім, усе ставить на карту. Він, може, й ворог свободи і всього прогресивного людства. Але не поважати таких людей – не можна.
…А може, усе насправді зовсім не так. А так видається тому, що я дивлюся на Лівію з інтернет-віконця, прорубаного в затишній київській квартирці. Одне точно: у порівнянні з іншим світом, Україна – тоскний цвинтар. Або, принаймні, палата коматозников. І це надихає. Якщо ми мертві, або майже мертві – виходить, гірше вже не буде. А буде тільки воскресіння. Для тих, хто в нього вірить, звичайно.
P.S. Поки я це писала, американці й британці сконцентрували війська навколо Лівії. І заявили, що готові захищати мирних демонстрантів. Усе буде, як в Іраку. Каддафі таки будуть судити й повісять. Якщо свої не лінчують раніше. Залишатися в країні при таких розкладах – відверте самогубство. Але він залишається. Чому? Може, він дійсно вірить у свою місію відносно своєї країни і свого народу? Дай Боже нам усім поводитися так само гідно, як ці арабські тирани, яких ненавидить вільний світ.
Надія Моклюк
