Іван Малкович – поет, видавець, директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», також лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Сьогодні Малкович живе та працює у Києві, але із любов’ю згадує юнацькі роки проведені на Франківщині.
Видавець розповів, як будучи уродженцем села Нижній Березів, що на Косівщині, почав навчатися в музичному училищі та жити в Івано-Франківську.
Іван Малкович згадав, як познайомився з франківським письменником та поетом Тарасом Мельничуком, чому зараз більше себе вважає киянином, та що стимулювало взятись за переклад «Гаррі Поттера».
– Іване Антоновичу, що для вас сьогодні рідна Франківщина?
– Я народився в Нижньому Березові, там провів своє дитинство та навчався до 8 класу. Згодом я вступив до Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, де навчався грати на скрипці. Для мене Франківськ – це такий перехідний момент: відриву від батьків, оскільки з дому я поїхав у 14 років, – та вступу в самостійне життя. Пам’ятаю свої вірші того часу… Всі вони про домашнє, я всім серцем був там. У своїх віршах я називаю Франківськ містом юності. В мені була внутрішня боротьба: потрібно вчитися грі на скрипці, але я хотів писати.
– Далі був Київ…
Вже у Києві я жив у квартирі свого дядька Петра Арсенича, славного краєзнавця, історика, археолога. Саме йому я завдячую багатьма моментами свого життя. Він перший з нашого роду проклав шлях до Києва. Дядько Петро навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Саме у його квартирі я зустрічався з відомими письменниками, наприклад з Тарасом Мельничуком. Я можу сміливо назвати його своїм учителем. Це спілкування неможливо передати словами, для мене це був величезний досвід. Він навчив мене метафори в поезії! Я навіть на таке й не сподівався. Він відкривав мені поетичні двері, відкрив світ, про який я й не підозрював.
– Чи продовжуєте ви грати на скрипці сьогодні?
– Скрипка дала мені дуже багато, це відкриття нового світу. На зустрічі зі студентами я часто розповідаю про моменти якогось музичного катарсису. Це час відкриття потаємних казкових мистецьких творів, про які я й не підозрював. Пригадаю, коли ми вивчали творчість Чайковського, котрий диригував навіть за 10 днів до своєї смерті, тоді моя викладачка розповіла нам, що це немов прощання з життям. Він ніби і не підозрював, але в музиці про все сказав. Тоді у групі нас було 18: 17 дівчат і я – один хлопець. Коли музика почала звучати, я відчув, що вона мене «розриває», що я зараз осоромлюсь перед дівчатами, бо розридаюсь. Тоді я просто підняв руку, я не міг нічого сказати, просто вибіг з класу… Я біг коридором, сховався в гардеробній, там присів і почав ридати. Це був юнацький музичний катарсис.
– Ким більше себе відчуваєте: франківцем, чи киянином?
– Я жив у Франківську до 18-ти років, зараз мені 55. Фактично вже дві третини життя я живу в Києві. Колись читав теорію одного російського вченого, котрий писав про те, що з наступом Батия на Київ, кияни розуміли, що його не спинити, і вони тікали в гори. Цей академік доводив цю теорію. Пригадую, раніше, коли я у Києві розмовляв українською у громадському транспорті, мене часто запитували звідки я, на що я відповідав: «Я давній киянин». Робив так, щоб не починати суперечку.
Київ – це місто де ти при бажанні можеш сховатися, і при великому бажанні – можна зробити так, щоб тебе всі бачили. Воно мені дуже зручне за своїми масштабами. Мої діти вже народилися в Києві. Я більше почуваюся тепер киянином, але з ностальгією та вдячністю згадую свої роки проведені у Франківську, для мене воно залишається рідним.
– «А-ба-ба-га-ла-ма-га» спочатку було виключно дитячим видавництвом, проте згодом почали видавати й дорослу літературу. Що вплинуло на зміну концепції?
– Я завжди прагнув видавати ще і дорослу літературу. Коли мої діти почали підростати, я вирішив таки видати дорогу літературу. Першою дорослою книгою став «Гамлет» Шекспіра, в чудовому перекладі Юрія Андруховича та з ілюстраціями Владислава Єрка. Ця книжка відразу здобула Гран-прі та ще інші премії. Вона дуже голосно прозвучала. З того часу я почав більше видавати дорослих книжок, а потім втілив в життя свою заповітну мрію – видав поетичну серію, з обкладинками обтягнутими у різноколірну тканину. Як гадаєте, чия книжка була першою? Це був Тарас Мельничук, а далі – Ліна Костенко. Це люди, яким я завдячую багато чим у своєму поетичному житті.
– Чи є книга яку ви не видали, але зараз шкодуєте про це?
– Ні, я не так багато книжок видаю. Я дуже довго думаю перш ніж видати книгу. До мене приходить багато грошових людей, котрі пропонують кошти за те, щоб на їхній книжці було написано «А-ба-ба-га-ла-ма-га», але жодної такої книжки ви у мене не побачите.
– Ви один з небагатьох, хто спілкується з Ліною Костенко. Чи співпрацюєте зараз?
– Ліна Василівна зараз закінчує працю над прозовою книжкою. Це зовсім не продовження «Записки сумасшедшего», це інша тема, вона здивує читачів. Це глибока і цікава книга, така культурологічна із елементами роману, дослідження, жвавого сучасного есею. Це дуже сучасна книжка. Я не маю права розповідати більше, але сподіваюсь, що ось-ось Костенко здасть її до друку. Рукопис я вже мав нагоду прочитати.
– «Гаррі Поттер». Як зробити щиру книжку та попасти в маркетинг?
– Я ніколи не робив книжки заради грошей, у мене завжди були гроші заради книжок. Коли я роблю книжку, я не думаю про те, що хочу заробити. Перше – це книжка. Спочатку я просто хотів видати абетку. Так було і з «Гаррі Поттером»: ми хотіли, щоб був гарний переклад цієї книги, щоб діти могли читати українською, а не російською. «Гаррі Поттер» став більше, аніж просто книгою, – це світ в українське читання. В Інтернеті можна знайти декілька статей із заголовками на кшталт: «Гаррі Поттер» – це великий українізатор. Українською цю книгу читали й діти з російськомовних сімей.
– Чи часто звертаються до вашого видавництва, і до вас особисто, із благодійними проханнями? Всім допомогти неможливо. Чи вмієте відмовляти?
– Я просто на всі прохання намагаюся не відмовляти. Нехай я дам три-чотири книжки, але не відмовлю. Звісно, багато книжок давати ми не можемо, у нас загалом невеличке видавництво, не так багато людей працює, але ми робимо все на якість. Я віддаю тільки те, що можу пропустити через себе. У нас великий наклад, але літератури не так багато. До нас пишуть з бібліотек всієї України, оскільки держава не надто дарує сьогодні книги. Ми намагаємося кожному трішки виділити, щоб не відмовити.
– Інтелігенція, еліта, перші особи, – ці люди по-різному реагують на питання декомунізації. Існують дискусійні запитання. Ваше рідне село, Нижній Березів, також постраждало від енкаведистських нападів, там було підпілля, зокрема ваш родич Микола Арсенич був учасником цих процесів. Як ви реагуєте на документацію?
– Одна людина може спричинити багато видозмін, але якщо багато і різко змінювати, то згодом виявляється, що можна було це зробити краще. 25 років незалежності… Що з українською мовою? Яка українізація? Мовляв, потрібно все зробити м’яко… Що означає для мене «м’яко» – ніяк! Тепер ми можемо прямо казати хто наш ворог, що ми пам’ятаємо… Я вважаю, що декомунізація має бути швидка і тотальна.
Тарас ЗЕНЬ
Сніжана САМАНЧУК
Фото: Олександр ЛИТВИНЕНКО
