Владика Софрон був світлою, духовно наснаженою людиною, правдивим отцем. Його світло міг відчути кожен.
Моє знайомство з Владикою Софроном Мудрим відбулося 20 років тому. Пригадую, як прийшов у приміщення колишньої бібліотеки, нині Католицької школи на Василіянок. Владика мешкав у великій кімнаті на другому поверсі. Напевно, там зараз один зі шкільних класів.
Хто пригадує 90-ті, то знає, наскільки це були бідні роки в буквальному розумінні цього слова. Я в той час лише вступив до аспірантури і грошей не мав узагалі. Дружина була вагітна нашою першою дитиною, а я перебивався випадковими підробітками. Медики порекомендували, для того щоб вдало проходила вагітність, пити таблетки з великим вмістом заліза. У наших аптеках таких на той час не було. Мої старші друзі з радіо «Свобода», де я пізніше працював, купили пігулки в Мюнхені й передали Владикою Софроном.
Дуже добре пам’ятаю цю першу нашу зустріч: невисокий сивий чоловік у сутані, надзвичайно привітний і жвавий, навіть більше – меткий, наче юнак. Владика рухався надзвичайно швидко. І це часами навіть викликало усмішку. Він не лише передав мені ті таблетки, але й запросив до себе. Розпитав, хто я, звідки, чим займаюся. Пізніше виявилося, що мого колегу по радіо «Свобода» Івана Гвадя, лемка зі Словаччини, Владика свого часу прихистив у Ватикані.
Іван у сімнадцять років виїхав до Рима, вступив до семінарії і провчився там повний курс. Коли справа дійшла до висвячення, Владика, який опікувався ним, як сином, порадив хлопцеві не приймати священичого сану, а податися на працю журналістом на радіо «Свобода-Вільна Європа» до Німеччини. Як пізніше зізнавався пан Гвадь, це було одне з численних мудрих рішень Владики Софрона Мудрого. Хлопець дуже швидко зрозумів, що його духовний наставник побачив, що в ньому є талант до слова, але не релігійного, а світського. Варто зауважити, Владика таким чином скерував на правильну життєву дорогу не одного українського юнака з тих, хто приїжджав з усього світу здобувати знання в Колегії святого Йосафата, яку він тривалий час очолював.
Пізніше Владика став найближчою для мене людиною з числа духовних осіб. Багато років я з дружиною допомагав йому здійснювати різні видавничі проекти. І, зізнаюся, дотепер глибоко йому вдячний за цей надзвичайний досвід співпраці та спілкування.
Владика завжди знаходив можливість запросити мене на сніданок, обід або вечерю, де ми могли поговорити про все на світі. Окрім того, що він був світлою, духовно наснаженою людиною, правдивим отцем, він дивним чином умів впливати на всіх довкола. Його світло міг відчути кожен.
Це був справжній український патріот. Незважаючи на те що церква в нашій країні відокремлена від держави, Владика інколи робив заяви, які підтверджували, що Українська греко-католицька церква – це плоть від плоті рідного народу. Він не боявся викликів, які ставив перед ним та церквою час. Був рівним і з селянами, і з президентами. Його нерідко відвідували найвищі українські урядовці, знаючи, який авторитет має ця людина.
Зчаста, ідучи до каплиці молитися, Владика повертався і з усмішкою говорив, що йде сваритися з Богом, бо молитви не допомагають Україні так, як би він цього усім серцем хотів.
Завдяки Владиці я мав щастя упродовж години спілкуватися з архієпископом Любомиром Гузаром. Незабутня зустріч.
Владика вчив мене разом із донькою, як правильно їсти італійську пасту. Ми ніяк не могли збагнути, на його радість, що її треба намотувати на виделку, а зверху притискати ложкою. Він любив жартувати і вмів оцінити почуття гумору в співрозмовника.
Замолоду був невтомним мандрівником, об’їздив десятки країн світу, знав чимало мов, мав друзів і прихильників на всіх континентах. Розповідали, що в молоді роки любив на шаленій швидкості мчати за кермом посеред не менш шаленого потоку авто в божевільно насиченому автотранспортом Римі. На закиди, що варто бути обачнішим, відповідав, що все в руках Божих. Хворів на діабет і щодня мусив приймати визначену кількість ліків, не робив із жодної болячки трагедії і вмів розрадити в сумі, болях та стражданнях інших.
Про те, скільки написав книг, як багато збудував, примножив, скільки років працював на радіо «Ватикан», можна довідатись у численних статтях та книгах. Але для мене, як і для багатьох людей, які щиро любили його та поважали, він перш за все був духовним батьком, який розумів, прощав і підтримував.
Іван Костюк, КУРС
