2 грудня 2010 року під час сесії Львівської міської ради секретар ради "свободівець" Василь Павлюк звернувся до правоохоронців з вимогою посилити охорону пам’ятників борцям за волю України:
"В першу чергу, просимо посилити охорону біля пам’ятника Степанові Бандері. Особливо у новорічні і різдвяні свята, оскільки першого січня – річниця дня народження Бандери", - наголосив Павлюк і додав: "Саме його ідеї зараз, у такий важкий і нестабільний час, є важливі для нас».
Міський голова Львова Андрій Садовий здивувався від такої вимоги, але згодом подібні заяви прозвучали від депутатів-націоналістів Івано-Франківська та Тернополя.
28 грудня невідомі зловмисники пошкодили погруддя Сталіна у Запоріжжі, відрізавши статуї голову. Цього виявилося недостатньо і 31 грудня, в новорічну ніч, пам’ятник Сталіну, що знаходився на території запорізького обласного комітету Комуністичної партії України, підірвали.
5 січня 2011 прокуратура офіційно кваліфікувала цей злочин як «акт тероризму».
8 січня 2011 року в Рогатині (Івано-Франківська область) правоохоронці здійснили перші арешти активістів націоанілістичної організації ВО «Тризуб». В їх автомобілі виявили автомат АКМСУ без номера та124 патрони до нього, навчальну гранату та іншу вогнепальну зброю з набоями й саморобні ножі. В Україні заговорили про тероризм.
Перша хвиля галицького тероризму
В Галичині в 20-30-тих роках минулого сторіччя існувало близько п’яти десятків політичних партій, які відстоювали інтереси українців-галичан. Причому серед них були праві, ліві, центристи. Про їх діяльність, про їхні політичні ідеї сьогодні майже нічого не відомо. В Інтернеті тяжко відшукати навіть назви тих партій, не кажучи вже про імена лідерів та активістів: про них не пишуть, їх не досліджують, вони нікому сьогодні не потрібні. Можна дізнатися тільки хіба що про КПЗУ (Комуністичну партію Західної України) і звичайно про ОУН. Тут інформаційне поле просто переповнене. І ось виникає просте запитання: невже всі ті десятки політичних партій, а ще сотні громадських, релігійних, спортивних, благодійних, кооперативних українських організацій нічого не зробили для України? Невже всі вони були зрадниками, «хрунями», пацифістами? Та тільки познайомившись з одним тільки галицьким «лівим» з його «не пора, не пора москалеві й ляхові служить», можна було б тільки уявити за що боролися інші. Зрештою, за нашого «лівого» ми повинні дякувати радянській владі – Івана Франка вони зберегли для нащадків. Всі інші галицькі політики канули в лету безвісти.
Всі їх заслуги й здобутки відтак були приписані виключно одній політичній силі ОУН. І це при тому, що ця організація ніколи de-facto не існувала як єдина, цілісна спільність. ОУН формально почала існувати після об’єднання декількох невеликих українських націоналістичних організацій. Однак терористичні акти, здійснені юними радикалами (Бандері та Шухевичу було трохи більше 20 років) затьмарили всю діяльність всіх поколінь галицьких політиків, інтелектуалів, бізнесменів, спортовців, священників.
ОУН сприймало терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального анти польського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння.
За даними сучасних українських істориків ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств.
Хто виступав замовником цих актів поки що невідомо. Історики все ще сперечаються між собою: хтось звинувачує Гітлера, хтось - Сталіна. Існують також докази того, що політичні вбивства були вигідні політичним опонентам Пілсудсього і навіть самому Пілсудському, який намагався закріпитися свою владу і стати повноцінним диктатором. Зрештою, всі, щойно перечисленні, виграли – хтось більше, хтось менше. Програли тільки … українці, галицькі українці. У відповідь на «тероризм» владою Польщі було проведено кампанію так званої пацифікації - «умиротворення» галичан, внаслідок чого було з особливою жорстокістю «умиротворено» близько 450 сіл з 3500. Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й всім українським установам - школам, осередкам громадських, спортивних та релігійних організацій, кооперативам. Більшість українських організацій та політичних партій були ліквідовані та розпущені, їх провідників (1739 чоловік) було заарештовано й відправлено в концентраційний табір Береза Картузька. В той же час кількість україномовних шкіл в Галичині була скорочена з 3662 до 144, з яких тільки 4 (!) були державними.
Цікаво, що під час пацифікації із селян силою вибивали зобов'язання голосувати за про владний «Безпартійний Блок». Таким чином, під час виборів у листопаді 1930 року за нього проголосувало більше половини виборців краю, внаслідок чого кількість українських депутатів у сеймі зменшилася вдвоє: з 46 до 20.
Друга хвиля галицького тероризму
Провідники ОУН були свідомі того, що повстанська активність неминуче призводила до посилення каральних дій. Тому завершення війни ОУН-УПА зустріли під гаслом Р.Шухевича “Домагатися, щоб ні одно село не визнавало радянської влади. Діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Не залякувати, а фізично знищувати. Хай із 40 млн. українського населення залишиться половина – нічого страшного в цьому нема”.
Боротьба в 1945-1953 роках точилася жорстока. Вона ставала дедалі запеклішою, що вело до великих жертв цивільного населення. Тим часом під приводом боротьби з УПА радянська влада систематично винищувала генофонд української нації.
За найменшою підозрою у співробітництві з ОУН-УПА цілі села ставали жертвами каральних операцій з боку радянських підрозділів. За офіційними даними, у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. осіб, які підозрювалися у зв’язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено майже 66 тисяч сімей. За різного роду “антирадянські політичні злочини” було заарештовано 36340 осіб віком до 25 років.
Загалом Галичина протягом 13 років не дорахувалася 150 тисячами убитими та майже 320 тисяч депортованими у віддалені райони СРСР, більшість з яких назад вже ніколи не повернулася.
Радянський режим і його каральні органи МДБ-КДБ отримали гарну й, головне, не вигадану причину розправлятися із інтелігенцією Західної України. Час від часу до того чи іншого галицького професора, адвоката, лікаря чи інженера, які були на підозрінні у влади, навідувалися на нічліг то зв’язковий з лісу, то капелан УПА, і кожного разу результат був одинаковий: тривалі роки заслання за співпрацю з банд формуваннями українських буржуазних націоналістів.
На порозі третьої хвилі галицького тероризму
До тріумфу радикалів українського націоналізму на останніх виборах до місцевих рад в Галичині доклалися чи не всі політики. Хтось роздавав портрети Шухевича в школи, хтось фінансував друк творів Донцова та Міхновського, хтось заплатив гроші на зйомки напіваматорського телесеріалу про бандерівського журналіста Марка «Боєслава». До речі, більшість міжнародних грантів, виданих галичанам в цілях «демократизації» та зближення з ЄС, так чи інакше пішли на восхваляння ОУН та націоналістичного радикалізму. Все це в підсумку спрацювало на користь ВО «Свободи» і її сателітів. Все це можна хіба порівняти з видача наркотика наркоману. Причому на цю наркотичну ідею галичан підсадили ще за часів «бабці» Австрії з метою протистояння Російській імперії. З того часу галичан так і не вилікували від божевільних (в умовах сьогоднішнього світу) ідей «Drang nach Osten». Чого варта тільки засаднича ідея галицької Греко-Католицької церкви стати містком між заходом та Сходом і підтягнути до папського престолу, а заодно й в лоно Католицької церкви не тільки православних українців, але навіть росіян, причому всієї (!) Російської Федерації. В час, коли екуменічні принципи змінили стосунки у релігійному світі, галичани не зменшують обертів релігійної експансії і мурують величезний патріарший собор в Києві, замість вирішувати елементарні проблеми своїх віруючих в Галичині. До речі, провідна господарська програма помаранчевих властей на Галичині, озвучена губернатором Прикарпаття М.Палійчуком, була доволі проста й актуальна - ліквідувати в сільських школах «віходки» (холодні, антисанітарні туалети на вулиці) так досі й не виконана.
Тероризм використовується у світі радикалами багатьох національних меншин з метою встановлення своєї державності. Галицькі націоналісти люблять порівнювати себе з єврейськими радикалами, які шляхом тероризму відвоювали свою державу Ізраїль і відновили втрачену мову іврит. Однак симпатії прогресивного Заходу не на стороні галичан. Лідери ЄС категорично відмовляються визнавати претензії баських сепаратистів чи терористів з ІРА. Причому вимоги останніх ще якось можна тверезо оцінити: одні хочуть незалежність для країни басків, площею в 7234 кв. км., населення 2, 141 млн.), інші хочуть приєднання північної частини острова (площею 13843 км з населенням 1,775 млн. осіб) до Ірландії. А якби би виглядали вимоги сепаратистів, якби баски вимагали окрім баської області ще й Галісію, і ще весь південь Франції, або ІРА хотіло б приєднання Шотландії, Уельсу, та інших територій, де колись розмовляли на гельській мові? При цьому галичани відверто зазіхають не тільки на все Правобережжя України, але й збираються йти походом на Схід. Нещодавно на сесії депутат львівської облради Юрій Михальчишин з трибуни, якою послужило підніжжя пам’ятника Бандері у Львові, виголосив «віковічне прагнення»:
«Буде день, коли ми таку сесію проведемо у Донецьку! Наша бандерівська армія перейде Дніпро і викине ту синьожопу банду, яка сьогодні узурпувала владу, з України!».
Підбурювання Галичини до тероризму використовуються нині діючою владою з метою остаточно закріпити свій режим в Україні. Українські олігархи, отримавши легку (моральну) травму під час помаранчевої революції, вирішили скористатися з непорозуміння між революціонерами і закріпитися свою владу на довгії і благії роки. Учасники помаранчевої революції виходили на Майдан кожен із своїми власними (регіональними) бажаннями: харків’яни вимагали прозорості місцевої влади, одесити хотіли більше економічних свобод, а кияни, без яких Майдан не відбувся б, бажали жити у нормальній європейській державі, яка гарантує всі демократичні свободи: економічні, національні, мовні, культурні, релігійні. І тільки галичани чомусь зрозуміли, що всі, хто вийшов на Майдан, потребують Бандеру, Шухевича і героїв СС «Галичина», щоб разом з ними вступити в… НАТО та ЄС, що давно засудили всі «колабораціонізми» загалом.
В підсумку, обраний на Майдані президент В.Ющенко так і не став виразником інтересів всієї України, але швидко скотився до простого провокатора, який, після своєї ганебної поразки в першому турі президентських виборів 2010 року, проголосив своїм Указом Бандеру героєм України. Наслідки не забарилися – европарламентарі засудили це рішення, а галицькі депутати ще й до нині шлють свої петиції та вимоги до Євросоюзу визнати героєм не тільки Бандеру та Шухевича, але й за одно вояків німецької дивізії СС «Галичина».
Закінчення демократії?..
Європа в чергове відвертається від Галичини. Так вже було в 1923 році, коли Рада амбасадорів у Парижі, беручи до уваги радикальні дії українських радикальних націоналістів, прийняла рішення про передачу Східної Галичани під протекторат і у склад Польщі. Так було й після закінчення другої світової війни, коли держави Заходу ніколи не признали окупації балтійських країн, натомість через терористичні дії ОУН-УПА галичани залишилися поза всякою увагою країн західної демократії. І сьогодні, після провокації Ющенка, Захід відвертається, але вже не тільки від Галичини, але й від демократичної України. Влада Януковича не забариться виставити галичан не лише як представників всього українського в образі новітніх терористів, але заодно й спробує ліквідувати всі демократичні досягнення. Першими постраждають журналісти, лідери громадських та політичних організацій, а відтак й представники бізнесу та вільного підприємництва, які могли б своїми фінансами підтримувати розвиток української культури й української демократії загалом.
Тому намагання влади втягнути галичан в так званий «тероризм» більш ніж очевидні. Більше того, відповідальність лежить також на тих, хто вкладає гроші в «Свободу» та її інститут громадських сателітів. Зрозуміло, що виступи в центральних ЗМІ представників цієї радикальної партії коштують мільйони доларів. І ці гроші дають не прості галичани. І хоч Тягнибок з своїм близьким «товаристом» (новий вид «любих друзів») навряд чи кинуться під кортеж Януковича з гранатою. Проте молоді юнаки та дівчата, виховані на ідеях Бандери та Шухевича й підбурювані своїми новітніми вождями, можуть й без їх благословення свідомо й добровільно вдаватися до радикальних заходів. Зрештою їм, на відміну їхніх партійних керівників, нема чого втрачати: більшість депутатів місцевих рад від «Свободи» складають особи віком віком 19-22 роки, без освіти, без жодного досвіду і головне без будь-якої перспективи. Вони вже готові до радикальної діяльності. Більше того, значна частина з них завдяки депутатському мандату звільнена від служби в армії (тільки в Тернопільській області не пішли до війська 300 депутатів). А є ще у «Свободи» тисячі молодих прихильників без мандатів, але також готових «побавитися у війну».
Народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко відверто заявив: «ми спостерігаємо процес "чеченізації" деяких ультра націоналістичних угруповань Західної України".
Тим часом Галичина знову втрачає свій шанс демократичного розвитку. До місцевих органів влади підтягуються не економісти чи господарники, але молодики, які погрожують Януковичу, Табачнику та Російському патріарху Кирилу. Представники інших політичних партій поступово або згортають свою діяльність, або ж вливаються в ряди радикалів. Навіть керівники Партії регіонів Галичини несуть квіти до пам’ятників лідерів ОУН, як от наприклад депутат Верховної ради Петро Писарчук, та обіцяють не зраджувати принципів Степана Бандери (заява Львівської організації ПР). Тим часом «свободівці» насміхаються з їм подібних, та називають їх «хрунями», «тушками», «перекинчиками». Своїх же колег з інших партій, які підтримують їх заяви та рішення свободівці тримають на короткому повідку. Голова івано-франківської обласної ради, один з провідних лідерів ВО «Свобода» О.Сич щойно заявив таке:
«Ми обрані людьми, якщо нас вибрали, то вважають кращими, розумнішими, мужнішими. Ми повинні бути готові у будь-який момент до будь-якого розвитку подій. Якщо події розвиватимуться таким чином, що їх можна характеризувати як революцію, то перш за все ми, депутати, повинні будемо стати на чолі своїх виборців».
Погрози режиму Янковича-Азарова націоналістичними революціями й бандерівським терором безумовно нададуть представникам нинішньої влади образу миротворців, «прінуждающіх к миру» збожеволілих галичан.
Вадим Колесниченко каже: «Любой закон, политическое решение не должны разжигать вражду в обществе. Особенно это опасно на фоне распространения неблагоприятных тенденций относительно деятельности в Украине неонацистских, маргинализированных групп, которые подрывают международный имидж Украины… Если Украина хочет быть полноценным членом международного сообщества, ей надо придерживаться его ценностных принципов, в частности, в борьбе против героизации фашизма и его коллаборационистов».
У відповідь галичани, заявою львівської обласної ради проголошують:
«Рішення і дії окупаційної адміністрації, яка засіла на Печерських пагорбах, продиктовані передусім страхом перед постатями Бандери, Шухевича, а також Мазепи, крутянців, холодноярців, воїнів ОУН-УПА, які воскрешають в українцях героїчний Дух їхніх предків. Бо владоможці розуміють, що раніше чи пізніше режим Януковича змете сила української національної революції…Однозначно, що революція відбудеться під прапором Бандери».
Тим часом двері ЄС для України можуть потроху зачинитися… на час можливої революції.
Андрій Микитин, «ОстроВ»