«І це не значить, що ти до всього звик,
не можна так отупіти, аби до всього звикнути»
Ф. Кафка «Замок»
Останнім часом мені все частіше згадується Франц Кафка., особливо його романи «Процес» та «Замок» . Скоро можна буде читати окремі рядки з творів ніби стрічку новин: «Напали на людину в ліжку і ще й дивуються, чому він не у фраці». Людська психологія працює як раз так, як описав у «Процесі» великий і такий незрозумілий Кафка—спочатку абсолютно невинна людина стає частиною цілковито фарсового, вигаданого судового процесу, який відбувається просто в неї вдома, а згодом вона починає вірити у те, що винна і мозок шукає шляхи доведення власної невинуватості.
16 січня для України стало продовженням такого ПРОЦЕСУ. Ситуація як раз перейшла на стадію втовкмачення в наші голови, що ми насправді винні. Зводиш наклеп в ЗМІ та Інтернеті—покарання; орієнтований на «екстремістську діяльність» (це ще велике питання що ж таке загадкове мається на увазі під цим формулюванням)—покарання; судді тепер мають право носити зброю і взагалі отримують фактичну недоторканість (це ж головні герої нашого роману), Нацкомісія, яка здійснює регулювання у сфері зв’яку та інформатизації (це ж навіть вимовити складно) набуває повноважень блокувати доступ до сайтів, «через які здійснюється розповсюдження інформації, поширення якої суперечить закону, чи через які здійснюється діяльність інформаційного агентства без передбаченого законом свідоцтва про державну реєстрацію інформаційного агентства», за порушення , звісно—покарання. Що це? Хіба не фарс?
За останні півтора місяці, що вже могло здивувати? Здавалося відчуття сюрреалізму і так не покидало. Але ні, це ще не межа. Я сьогодні сиділа перед своїм комп’ютером і усвідомила, що перестаю розуміти, а де вона реальність? Стан, коли ти сідаєш і сказати хочеться так багато, що не пишеться ані рядка—все якось вузько, кожна фраза стискає горло і не дає пальцям набирати текст.
Зігмунд Бауман у своїй останній книжці «Плинні часи» дуже цікаво описував прірву між суспільством і владою. «Відхід еліти( оселеної локально, але зорієнтованої глобально й лише слабо прив’язаної до свого місця замешкання) від колишніх зв’язків із місцевим населенням, і, як наслідок духовна і комунікаційна прірва між життєвим/ переживаним простором тих, хто відійшов, і тих, кого залишили позаду,є можливо, найпродуктивнішою з усіх соціальних, культурних і політичних змін, пов’язаних із переходом від «твердої» до «плинної» стадії новочасности»,--ця фраза як ніколи характеризує ситуацію і в нашій країні зокрема. Президент має приклад такого закритого простору—Межигір’я. Він ще більше збільшує прірву між громадянами України і ним. Він не знає, чим вони переймаються, чим дихають, про що думають, куди прагнуть. І ця ізольованість не лише фізична, але й духовна, психологічна.
Ми зараз стаємо свідками того, як не вистачає владі повітря, як вона задихаючись, намагається хапатися за кожну можливість вижити, навіть, якщо ця можливість -- люди. Це для того, хто вмирає не має значення.
За останні місяці про еміграцію я чую стільки, ніби це якесь золоте руно. Мене все схиляють до думки про чорне і біле, від якої я все життя відхрещуюсь, «влада виграє, бо..»,-- говорить соціолог на громадському телебаченні, а я вірю у відтінки. Так, кожен день стає боротьбою. Так є очевидні вчинки , які ми не можемо пропустити. Але розібратися у тому. Що ми хочемо і для чого теж треба собі дати.
Ситуація критична, як ніколи. Українці мають зробити вибір і зрозуміти чи настільки вони хочуть змін, чи у власному болоті все ж краще? Влада діє, немов у конвульсіях, вкладає максимум сили, максимум злості. Але це не ознака полярності, а ознака того, що ми багато чого запустили в нашій країні, полінувалися, в моменти,коли ще можна було говорити гучно мовчали, а тепер питання стоїть про те, чи говорити взагалі. Це принцип карми—шукай причину в собі.
Навіщо приділяти таку велику увагу тому, хто сам вигадав Процес і намагається нас переконати, що ми його учасники? Навіщо давати можливість нашим головам думати, як довести власну невинуватість? Ми створили наш простір, ми любимо читати, ми любимо красу і хочемо жити у нормальному місті. І що нам заважає об’єднатися не у бою, а у дії ефективнішій, ніж натовкти комусь пику. Давайте просто не бути учасниками Процесу, до якого ми не маємо жодного стосунку. Давайте не бути пішаками і не думати, що хтось там прийде і порядок наведе. Так не буде!
І як казав такий актуальний нині Франц Кафка: «Істина—це те, що необхідно людині для життя, але тим не менш людина не може її отримати від когось чи придбати. Кожна людина має народжувати істину з самого себе, інакше не вижити. Життя без істини неможливе. Можливо істина—це і є життя».
Яка вона наша істина?
