Готуючись до дискусії про 70-ліття єврейських погромів у Галичині, я намагався зрозуміти логіку і відчуття погромників. Я цього не розумію. Звичайно, ми всі дивимося на ті події очима людини початку ХХІ століття, яка, Богові дякувати, не пережила війн, геноцидів і т.д. Але я ще не зумів знайти переконливих доводів на те, що мої контраргументи є слабшими від аргументів сучасників і «адвокатів» тих ганебних подій.
Чому громили саме євреїв? Бо частина євреїв симпатизувала радянській владі в Галичині, а чимало офіцерів НКВД, що тортурували і вбивали у тюрмах ні в чому невинних галичан, були єврейського походження? Але такі ж звинувачення можна висунути і на адресу українців. Серед «нквдистів» були й українці-наддніпрянці, а Червону армію з квітами, хлібом-сіллю зустрічали сотні селянок у вишиванках і містечкових інтелігентів. І серед учасників так званих Народних зборів, що проголошували приєднання Західної України до УРСР теж були майже виключно українці. То чому не зігнали злість на українофілах?
Наступне, чого я ніколи не зможу зрозуміти і виправдати – це тортурування і приниження людської гідності. Я розумію, що під впливом особистої трагедії можна винести комусь вирок смерті і навіть самому виконати вирок. Але чи вбивство без суду і слідства людей, безпосередньо не пов’язаних з даною трагедією, є актом справедливості? А завдавання мук і принижень зменшує біль втрати, злагоджує завдану кривду? Зрештою, якщо це був акт «втановлення справедливості», то чому він супроводжувався пограбуванням жертв?
Коли я дивлюся на фотографії закривавлених і оголених єврейських жінок в оточенні погромників-мужчин, ніяк не можу втямити – для чого вони зривали з них одяг і змушували повзати накарачках? Усміхнені чи озлоблені обличчя цих мужчин не схожі на лиця людей, які оплакують своїх близьких. Разом вони творять образ вуличного натовпу, озвірілого від можливості чинити безкарне насильство.
Частина з них, імовірно, згодом одягне синьо-жовті пов`язки на рукави мундирів допоміжної поліції. Інші, можливо, вступлять до підпільної Армії крайової. Ще інші просто ходитимуть на роботу і на базар, до навчальних закладів і до церкви так ніби нічого не сталося. Цікаво, що вони робили відразу після погрому, коли повернулися додому? Ставали турботливими синами, люблячими чоловіками і дбайливими батьками?
Чи сповідались вони священникам за участь у погромі перед недільним богослужінням у церкві? А якщо так, то що почули від священників? Тоді ж галичани ще по-справжньому вірили в Бога і шанували Церкву. Чи почули вони про те: що «Не убий!» - це заповідь Божа, а не просто фраза з релігійних текстів; що «невинно убієнні» - це не тільки наші «невинно убієнні»; зрештою що – милосердя вище від справедливості?
Зрозуміло, що вбиваючи єврейських мужчин, б’ючи чи зриваючи одяг з єврейських жінок, кидаючи камінці в єврейських дітей, ті люди ще не могли знати, що стають часткою диявольського плану по знищенню мільйонів людей. Але цього замало для виправдання. Для того людині дається знання і виховання, мозок і серце, щоб не стати знаряддям злої сили. Саме для того людині у своїх вчинках і помислах потрібно завжди залишатися людяною, справедливою і милосердною.
Порушення людських законів може залишитися безкарним, Господніх – ніколи. Тому й нині чимало галичан живуть з цим родинним гріхом. Саме тому галичани не можуть собі дозволити на антисемітизм - у висловлюваннях, діях чи підтримці антисемітських сил. Відомо ж бо, що неспокутуваний гріх переходить на наступні покоління.
Володимир Павлів
Про єврейські погроми 1941 року:
В липні 1941 року у містах Галичини відбувся єврейський погром. Хто його ініціював, хто в ньому брав участь, хто скористався чужою бідою? – про це пишуть немало і з різних позицій. Варто запитати євреїв – чи для них це ще відкрита рана? Варто запитати себе – чи зробили ми з цього якісь висновки?
Сімдесят років тому у Львові відбувалися страшні речі. Можливо це був лише незначний епізод на фоні ІІ Світової війни, яка бушувала в Європі. Але для Галичини це була велика трагедія - Галичани били, грабували і вбивали Галичан.
Не якісь чужинці, які, до речі, теж у ці тижні вбивали тут сотні і тисячі людей. А свої ж сусіди, які ходили до церкви чи костелу вбивали сусідів, що ходили молитися до синагоги.
Десятки років для мешканців Галичини це було закритою темою. Про неї могли часом згадувати старші люди своїм близьким родичам, щоб не чули сторонні вуха.
Для радянської пропаганди це було закритою темою, бо доводилося згадувати про тисячі вбитих енкаведистами Галичан, трупи яких віднайдено в тюрмах. Хоча дехто зі спритних публіцистів умудрявся писати, що це нібито гітлерівці, прийшовши до Львова встигли за одну ніч закатувати всіх ув'язнених, а потім ще вбивали і євреїв, яких хапали на вулицях і привозили до тюрем на Лонцького, Замарстинові, у Бригідках. А допомагати їм у цій справі мали ж націоналісти, яких у 1940-х називали «українсько-німецькими», а пізніше просто «українськими буржуазними».
І у влітку 1941 не лише в Галичині відбувалися антигебрейські погроми, були вони й у Литві, в Румунії та й на етнічних польських землях. Згадаймо хоча б містечко Єдвабне біля Ломжі, де місцеві поляки закрили своїх сусідів-гебреїв до великої клуні й спалили їх там живцем.
Я не виключаю, що і львів'яни римсько-католицького віросповідання брали участь у погромах липня 1941 року. Можливо дехто з них вдягав для маскування й синьо-жовті пов'язки. Але й представники греко-католицької громади міста теж били і вбивали львів'ян юдейського віросповідання.
