Укріпити все. І бажано взимку. На Верховинщині із 36 природоохоронних заходів, гроші на які за останні три роки виділяли з обласного екологічного фонду, 24 були пов’язані з укріпленням берегів гірських річок.
Це 26 мільйонів гривень, або 83% від усієї суми фінансування. Левову частку цих коштів освоювали за рекордні день-два-тиждень… А фірми, які це робили, належать родичам колишніх і нинішніх чиновників.
На збереження природного навколишнього середовища Прикарпаття з обласного природоохоронного фонду щороку виділяють понад 100 мільйонів гривень. Значна частина цих коштів щороку йде на так звану охорону земельних ресурсів. Серед найпопулярніших робіт за цим пунктом – берегоукріплення. Мільйони гривень щороку законсервовують габіонами в береги гірських річок. Здебільшого – на Косівщині та Верховинщині, які сукупно освоїли більш ніж третину коштів за цією підпрограмою, залишивши позаду інші два десятки районів і ОТГ.
Про те, як «свої» підприємці з вигодою для себе освоюють екологічні кошти на Косівщині, ми уже розповідали. Нагадаю лише, що майже 80% грошей, спрямованих у цей гірський край за три роки (понад 35 мільйонів гривень), витратили на укріплення берегів місцевих річок і потічків. Сьогодні – про Верховинщину.
Земля, вода і сміття
Із восьми пріоритетних природоохоронних напрямків, на які, згідно з обласною програмою охорони навколишнього природного середовища до 2020 року, виділяють кошти обласного бюджету, на Верховинщині фінансують лише три. Збереження атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу природо-заповідного фонду, а також охорона мінеральних ресурсів та екологічний моніторинг для цього краю – не актуальні. Але під пильною опікою – охорона земель та водних ресурсів. З понад 31 мільйона гривень, спрямованих у Верховинський район впродовж 2016-2018 років, на вирішення цих двох проблем пішло 29. Решта, тобто 2 мільйони гривень, – на раціональне використання і зберігання відходів виробництва і побутових відходів, що звелося до придбання контейнерів для сміття.
Торік у Верховинському районі через сміття назрівала екологічна катастрофа. Після того, як у червні закрили єдиний у районі полігон твердих побутових відходів у селі Бережниця, куди звозили непотріб із 18 населених пунктів, посеред лісу почали з’являтися гори сміття на стихійних звалищах. Відходи із Верховинщини почали везти аж у село Рибне Тисменицького району, а «послуга» для населення подорожчала втричі: з 5 до 17 гривень за людину. Верховинцям не залишалося нічого іншого, як взятися за сортування сміття. І горяни таки взялися.
«Ми закупили контейнери для роздільного збору пластику, скла та інших побутових відходів та облаштували у Верховині 25 майданчиків. Перед новим роком отримали ще 80 контейнерів. Щоправда, наразі ще їх не встановили», – каже директор Верховинського комбінату комунальних підприємств Володимир Мицканюк. За його словами, возити побутові відходи у Рибне – незручно і дорого. 130 кілометрів в один бік! «За місяць ми відправляємо лише 10-12 машин, тобто десь 25-30 кубів сміття. Картон, скло, пластмасу і плівку – відсортовуємо та здаємо окремо», – пояснює він.
Загалом за рік верховинці справді навчилися сортувати, хоча ще не всі і не всюди. Але на допомогу прийшли активісти, які популяризують сортування, проводять масштабні толоки та широку інформаційну кампанію. І це дає позитивні результати.
«У нас і туристичні садиби почали сортувати сміття та вкладати у це власні кошти, у школах побільшало уроків та заходів на тему збереження довкілля та сортування сміття. Зараз Верховина дає гарний приклад, до якого долучаються і села району», – резюмує Марія Маківничук, радниця голови Верховинської районної ради.
Справді, стихійних звалищ у «серці» Верховинщини небагато. Хоча у більш віддалених селах проблема ще залишається.
Володимир Мицканюк каже, що таку «картину» можна застати лише в окремі дні. Загалом же села мають договори з фірмами, які раз чи двічі на місяць у визначені дні приїжджають за сміттям.
Але закупити контейнери і почати сортувати відходи – це лише перший крок. Куди важливішим є питання рекультивації тепер уже «мертвого» полігону поблизу Бережниці. А от у цьому напрямку наразі суттєвих зрушень не відбулося.
«Ми другий рік пишемо звернення в екологічний фонд. Загалом на рекультивацію, згідно з проектною документацією, яку ми вже маємо, треба 14 мільйонів гривень. За ці гроші полігон можна було би накрити землею та збудувати необхідні дамби. Але торік з державного фонду грошей нам не виділили. Цього року відповіді ще немає», – коментує комунальник та додає, що другий рік верховинці звертаються і щодо виділення коштів на сміттєсортувальну лінію. Ціна питання – 2 мільйони гривень. Цього місяця це питання розглядатимуть на рівні області. Крім того, ми подали грантову заявку на встановлення сортувальної лінії. Але чи вдасться отримати кошти з котрогось із цих джерел, наразі не знаємо. Дуже на це сподіваємося», – акцентує Володимир Мицканюк.
Зберегти берег чи знищити річку?
Верховинщина – край справді унікальний. Природа тут вражає своєю неторканістю, а це приваблює туристів. А ще цей регіон називають рафтинговою столицею Прикарпаття. Чорний Черемош вважається однією з найкрутіших водних трас в Україні. Він, як зазначено на популярних туристичних сайтах, має перепади у висоті до 280 метрів, а швидкість води на окремих ділянках тут може сягати 20 кілометрів на годину. Втім, за останні кілька років «турбота» про береги цієї річки вилилася у серйозну проблему. Так зване берегоукріплення, каже організатор екотуристичного фестивалю «ЧеремошФест» (востаннє відбувався у 2015 році – авт.) Андрій Мельничук, нищить ландшафти річок.
«Туристи приїздили на річку дивитися на велети-каміння. Наступного року мешканці села з того каміння поробили фундаменти для готелів, де, за їхнім задумом, мали б жити ці туристи. Але ті більше не приїхали, бо їм уже немає на що дивитися», – каже Андрій Мельничук та додає, що найцікавіші ділянки для рафтингу на Черемоші вже знищено. І посприяли цьому, зокрема, нескінченні берегоукріплення.
«Для укріплення вибирають береги річок, якими легше заїхати екскаватором, щоб зібрати по руслу каміння і насипати в дамбу та «габіони». Державні будівельні норми кажуть, що такого робити не можна. Для цього є технології, існують спеціальні кар’єри. Але в наших «укріплювачів», здається, логіка така: чим гірше зробити, тим краще, бо потім треба буде переробляти і можна буде списати ще купу грошей з екофонду, – розмірковує активіст. – Вибирання каміння і шутру з річки – це не лише порушення низки законів, але й нищення нерестилищ, рекреаційної привабливості річки. Але так їм начебто дешевше, тому по-іншому ніхто не робить. Такі роботи прикривають потребою «зберегти дорогу», «врятувати від повені». Але це – популізм. Якщо є завдання зберегти дорогу, то треба почати з ліквідації критичних місць (як-от зсувонебезпечна ділянка вище Красника). Але для цього треба серйозних фахівців, а не оцих наших капарників. Насправді ж широка дорога над Черемошем потрібна хіба для того, щоб там могли розминутися лісовози з краденим лісом».
У тому, що берег Чорного Черемоша укріплюють кожні кілька кілометрів, ми пересвідчилися самі. Такі укріплення раз у раз траплялися у селах Красник, Бистрець, Топільче і Явірник. Сумарно за три останні роки з обласного бюджету на це спрямували близько 8 мільйонів гривень. Сільські голови переконують: рятувались від підтоплень. Але візуально деякі роботи виглядають незавершеними. У Краснику, наприклад, берегоукріплення закінчується на самому повороті річки, на абсолютно пологому березі. Тож повірити у те, що село більше не топить, важко.
«У 2008 році вода з річки в цьому місці розливалася на увесь центр села. У школі, що навпроти через дорогу, доходила до вікон першого поверху. Тепер ці укріплені береги відбивають воду, і вона вже село не заливає», – запевняє сільський голова Віталій Мартищук. Він визнає, що роботу вартувало би продовжити, адже укріпили лише 200 метрів берега. За його словами, в обласному відділі капітального будівництва є проекти на продовження цих робіт, але чи буде фінансування – не знає.
Сільський голова показує ще один берег, де зараз проблема значно більшого масштабу. За кількасот метрів бачимо зсув. Його масштаби вражаючі, а наслідком може бути повна ізоляція кількох населених пунктів і прикордонної застави. «Тут потрібно щось робити і безпосередньо на річці, і на горі, над дорогою. Востаннє укріплювали тут ще за часів Радянського Союзу. Нині на дорогу періодично зсуваються велетенські брили, лінії зв’язку – лежать, а наші безкінечні звернення до всіх можливих органів влади не дають жодних результатів», – бідкається Віталій Мартищук.
Далі ще близько кілометра жахливої дороги. Проїжджати доводиться то над одним, то над іншим урвищем. Вниз до річки – метрів 20-30, над головою нависають велетенські брили. Місцями дорога просто осипається. А нею, між іншим, щодня курсує рейсовий автобус, машини місцевих мешканців, автобуси з туристами та лісовози. Минулого місяця тут загинули троє туристів із Білорусі, які разом із машиною упали у прірву. Але нині навіть на місці цієї жахливої трагедії не встановили ані будь-якого попереджувального знака, ані бодай мінімальної загороди. Чекаємо ще жертв?
Та щойно спустившись на більш рівнинну і, очевидно, більш доступну для техніки територію, знову натрапляємо на укріплені береги.
Чиє село?..
Гірські ріки справді рвуть береги скрізь на Верховинщині. Рятувати їх треба, каже експерт-еколог Володимир Красноштанов. Але використовувати на це лише екологічні кошти – злочин. «За останні роки це перетворилося на аферу. І справа не лише в тому, що викачали шалені гроші з бюджету, але й у тому, що користі від цього ніякої», – стверджує еколог.
За його словами, захищати землі від підтоплення треба за рахунок Резервного фонду Кабінету міністрів, а контролювати ці роботи повинно Міністерство надзвичайних ситуацій. Екологічні ж кошти мають працювати на покращення саме екологічного середовища. На думку Красноштанова, за цілеспрямованим виділенням коштів з екофонду на укріплення берегів річок може ховатися розподіл бюджетних грошей за інтересами.
Справді, якщо аналізувати Верховинщину, то дивним виглядає те, що на деяких об’єктах вартість виконання робіт одразу включала в себе виготовлення проектно-кошторисної документації. Тобто проекту ще не було, а конкретні суми вже були визначені. Звідки вони бралися, залишається лише здогадуватися.
Самі підряди теж мають кілька характерних особливостей. По-перше, близька до порогу вартість: із 24 робіт на берегах, які за останні три роки профінансували з обласного екологічного фонду, вартість 15 становить понад 1,3 млн. гривень. Щодо жодного підряду у Верховинському районі відкритих торгів не провели, а тому говорити про прозору конкуренцію не доводиться. Друга особливість: рекордні терміни виконання робіт. У селі Біла Річка, наприклад, майже 1,4 млн. гривень підрядник освоїв за понад тиждень, у Краснику більш, ніж мільйон – за день, а у Голошині в період з 11 до 27 грудня 2017 року з одним і тим же виконавцем було підписано одразу чотири договори на суму понад 6 мільйонів гривень. До кінця року всі ці роботи повністю профінансували, а отже, завершили.
На берегах Верховинщини фактично працює лише два підрядники – «ПМК-77» та ТзОВ «Християна». Із діяльністю першої ми знайомилися, аналізуючи сусідній Косівський район. Нагадаю, що засновницею «ПМК-77» є 79-річна пенсіонерка з села Соколівка на Косівщині Катерина Стефурак. Раніше засновником фірми був колишній директор НПП «Гуцульщина» Василь Пророчук, якого називають зятем пані Катерини. Сьогодні справи фірми ведуть сини Пророчука, а сам він після скандалу у 2016 році, коли активісти змусили міністра екології Остапа Семерака побачити масштабні незаконні вирубки лісу на території «Гуцульщини», на посаду не повернувся.
Проте саме з 2016 року, згідно з даними YouControl, справи у фірми «ПМК-77» різко пішли вгору і вона ввійшла у число найбільших отримувачів коштів, зокрема від департаменту будівництва, ЖКГ та архітектури Івано-Франківської ОДА. На Верховинщині за останні три роки ця фірма рятувала береги в селах Красник, Бистрець, Красноїлля, Яблуниця та інших. Загалом «ПМК-77» отримало на Верховинщині підрядів майже на 10 мільйонів гривень.
А у Голошині абсолютно всі роботи з укріплення берегів виконує місцеве ТзОВ «Християна». Від жовтня 2017 до червня 2018 року, за даними clarity-project.info, фірма, яка де-юре належить Надії Федорчук (керівниці дитсадка «Дюймовочка» у селі Голошина), освоїла вже 9 млн. 360 тис. гривень. Чоловік Надії Федорчук до жовтня 2011 року був приватним підприємцем, займався лісопильним та стругальним виробництвом. Нині він – депутат районної ради і технік із ремонту та будівництва лісових доріг у «Гринявському лісгоспі». А фірма «Християна», основним видом діяльності якої є будівництво доріг і автострад, була зареєстрована на його дружину на початку 2012 року. Втім справи у неї, згідно з відкритими даними, різко пішли вгору лише в 2017 році. Нині цей підрядник має вже 20 контрактів на понад 19 млн. гривень. Усі – на Верховинщині.
Село Голошина розташоване приблизно за 40 кілометрів від Верховини. Розбитою дорогою їхати сюди години зо дві. Укріплені береги помітно одразу. Шукати логіку, чому укріплювали саме в обраних місцях, складно. Складається враження, що такі заходи тут треба робити вздовж усієї дороги.
У приватній розмові один із працівників фірми каже: працювати доводиться важко, значну частину роботи роблять вручну, часто – взимку. Каміння усе річкове, лозину, яку закладають під ящики на дно, привозять з інших районів.
«Укріплення на 150 метрів можемо і за тиждень зробити», – хвалиться чоловік та додає, що найближчим часом укріплювати на цій ділянці Білого Черемоша будуть ще з десяток відтинків берега. На запитання, звідки така впевненість, адже грошей можуть і не виділити, він чітко відповідає, що є люди, які допомагають у цьому питанні. Серед таких «добродіїв» – заступник голови обласної ради Сергій Басараб. «Він є кумом власника фірми, що виконує ці роботи», – каже джерело.
Власне, прізвище Басараба в такому ж контексті в цьому селі ми почуємо ще кілька разів. А у мережі Facebook знайдемо й підтвердження якщо не кумівських, то принаймні дружніх стосунків родини Федорчуків та обласного чиновника.
Чи має заступник голови облради пряму вигоду від виконання таких робіт? Ймовірність цього існує.
Сільський голова Голошина Олексій Федорчак, пояснюючи, чому берегоукріплення роблять відрізками по 100-120 метрів, каже: «Бо так треба. Інакше – тендер. І прийде якийсь підрядник, який зробить лише те, що написано у документах, а наш підприємець селу допомагає, навіть проектну документацію власним коштом виготовляє». До якості виконаних робіт війт зауважень не має. Вірить документам і каже, що витримав уже чимало перевірок.
Утім уся схема відмивання грошей – не в якості виконання, а, ймовірно, у способі спрямування грошового потоку. Варіант приблизно такий: чиновник на рівні області лобіює виділення грошей у потрібне село, де вже чекає фірма-підрядник, яка власним коштом, можливо, навіть виготовила проектну документацію (і це не благодійність, бо, як ми вже зазначали, у багатьох договорах сума фінансування вказана з врахуванням виготовлення проектно-кошторисних документів, тобто своє підрядник потім забере). Із узгодженим підрядником роботи за потреби можуть виконувати в борг чи, навпаки, фінансувати їх наперед, чекаючи сприятливої погоди для виконання. В результаті село отримує шматок укріпленого берега, підрядник – свій заробіток, а чиновник, не виключено, – відкат.
При цьому замовниками робіт стають сільські ради (у деяких, до речі, навіть не змогли пригадати назви підрядника, що виконував у них роботи торік чи позаторік, дехто з війтів несподівано зазначив, що кого обрати, самостійно не вирішував), на всіх документах – підпис голови сільради, і у випадку виявлення завищення ціни чи невиконання певних умов договору, зайво вписаних у документи робіт тощо, відповідальність нестиме саме голова сільської ради. Чи розуміють це війти? Хто вклав у їхні голови думку про те, що необхідно уникати відкритих тендерних процедур? І чому на рівні області досвідчені посадовці з року в рік пропускають суми, близькі до порогів, знаючи, що відкрита конкуренція могла б, як мінімум, допомогти зекономити бюджетні гроші та спрямувати їх на вирішення інших проблем?
Схожих запитань багато. Але найголовніше: який екологічний ефект мають усі ці роботи? Чи варто топити мільйони у воді, знаючи, що зі штучно збудованих лещат жива річка вирветься усе одно? Якщо не в тому місці, де її скували, то в іншому. Чи вистачить у нас мільйонів, щоб безкінечно викладати береги габіонами? І що ховається за такими природоохоронними заходами: турбота про людей, дороги, природу чи клондайк, з якого можна безкінечно набивати кишені?
Тетяна КІНДЮХ
*Публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. За зміст публікації відповідальність несе ГО «Медіа Група». Зміст публікації не є відображенням офіційної позиції Європейського Союзу.
