Можно прослідкувати, як розвивалась філософія життя. Філософія життя - це наука повернення до Людяності й любові до людини. Зрештою були часи любові до Розуму, були часи любові до Сили, були часи любові до Бога, зрештою й залишились. Але любов до людяності, антропологічна дисципліна найбільше розкрита в літературі, театрі та музиці, зокрема в Вагнера. До того ж не була б любов такою сильною, не було б сили нелюбові. Антагоністичне мислення цікаве, хоча її перевага саме в швидкості віднайдення сутностей.
Але суть Любові в тому, щоби полюбити саме життя сильніше за її сутності. Це з Достоєвського. А ще прямолінійніше: стати людяним в тотальних аспектах нелюдських умов перебування й суворих умов переживання.
Лідерами Філософії життя були Шопенгауер, Бергсон, Ніцше, Дільтей й Зіммель. З Зіммелем важко, як скажімо з Ріккертом. А ще складніше із Соссюром.
Але Зіммель мені видається найяскравішим, бо Філософія життя критикувала переважно Гегеля, в нього машина міркування холодна , як формули Хокінга й Мічіо Кайку.
Але уся філософія це пошук Людини. Тут пізніше проявить себе уся феноменологія Метаморфоз Лакана, Дельоза й Дерріди. Важка ретроспектива, але людину варто просто полюбити, навіть, якщо це Людина з від'ємною біохімією, як в романах Сартра, Камю й Гайдеггера. Людина, ессе хомо, хомо інтелектуале, хомо машинале, хомо біхервіале чи хомо над хомо. Але-але. Можна залізти темний ліс, але ліс складається з дерев, а дерева з гілля та листя, а ще є грунт й поживні мінерали й тут на рівні мінералів роботи Космічного десанту - Вернадського, Гумільова, Ціолковського та Гьоте.
Гьоте створив альтернативу, гомункулуса, чи простого Франкінштейна чи робота суто американського прагматизму - суперменів та біороботів. Зрештою , людина має Природу, природа Божественна, але може конвертуватись в нелюдську, понадлюдську - просто подивіться на себе в дзеркало й одразу усе стає зрозумілим. Тут праці Спінози, Фіхте, К'єркегора.
Де все ж таки одна єдина формула.
Формула в стражданні та можливостях власного виживання. Якщо виживаєте - значить на правильному шляху, якщо все гладко - вода стоїть як в багнищі.
Людина буває двох типів, людина, яка сміється й та , котра страждає.
Це ще розпочато з греків: де були двоє- Геракліт плакав/ від мудрості/, чи Демокріт сміявся / теж від мудрості/. Суть напевно, як уся історія завершиться. Головне, щоб пси не розірвали, як в заповіті Діогена.
Хоча Людина - це проста Метафора, як і Воля можливо надпроста з метафор, чи воля як найстрашніша з метафор.
Бо зрештою, хто живе розумом - страждає, а хто живе серцем - посміхається. Як Вольтер. Бо будь-яка мудрість є найстрашнішою глупістю. Тому час лікує, а часу немає , як немає міфу метафор, бо вони відмирають , як відмирає старе, щоб дати життя Новому.
Любов нас порятує....
