"Голос" Майдану, екс-міністр культури, прикрпатець Євген Нищук у програмі "Вечір з Миколою Княжицьким на Еспресо.TV - про спадок Майдану, надважливість культурної реформи та кар'єру.
- Я хочу повернутися до того, що відбувалося на Майдані. Ви нетипово себе вели для артиста чи для актора, тому що це люди, які не йдуть в політику, які намагаються бути обережними, Ви не просто пішли в політику, Ви фактично, стоячи на сцені, часом брали на себе прийняття якихось відповідальних рішень (під час штурму або в якихось інші моментах). Це у Вас таке бажання займатися політикою і раніше було, воно у Вас внутрішнє чи ні?
- Особливо в ситуації останніх подій 2013-2014 років про політику зовсім не думав, був тільки момент якогось свого неспокійного нутра. Так дійсно воно звідкись береться, коли я в школі бачив потік людей в 1990-му році, коли йшли всі вулицями Івано-Франківська, згодом, приїхавши в Київ і навчаючись в Університеті Карпенка-Карого, якось слідкував завжди, …притому що ніколи не мав якогось бажання бути в політиці.
- Але Ви там на сцені були таким справжнім політиком, не імітатором, не людиною, яка каже, що я тих чи інших підтримую чи засуджую, а людина, яка брала на себе відповідальність, що взагалі-то для українських політиків мало характерно.
- Очевидно, що не тяжіло наді мною те, що я в якихось політичних інтересах там був. Більше того, я собі там іноді мав змогу аналізувати і думаю, що в тому випадку оця близькість до сприйняття людей або єднання з людьми у мене було через те, що я не мав жодного політичного забарвлення. Тобто я не був представником чи цієї трійки в тому випадку, чи будь-якої іншої. Там десь мене хотіли вхопити в дві тисячі якомусь році, але, слава Богу, не сталося. При тому, що я завжди казав, що не зарікаюсь від політики. Але я досі не є заангажованим політично.
- Я хочу поговорити про те, хто Ви є. Ви з Франківська?
- Родом.
- Ви з дитинства мріяли займатися акторською справою?
- З дитинства мріяв стати футболістом. Займався активно в спецшколі по футболу. Але потім якісь були травми, і мене захопили в студію театральну в Івано-Франківську. І далі мої старші колеги, які поступили в інститут Карпенка-Карого, відомі люди і зараз, Віталій Лінецький, якого вже немає, Юра Горбунов, Наталя Попович, інші, які відбулися, і я, як кажуть, вслід за ними пішов у світ мистецтва.
- А як це відбулося? Ваші батькі хто?
- Вони не є творчими за професією людьми. Батько на заводі працював, мати то на фабриці, то ще десь, і не були творчими. Я дуже пізня дитина, в мене два старших брати, один з них, на превеликий жаль, 2006 року загинув, був міліціонером, а найстарший Богдан працює. Батька немає. Я народився, коли батьку було 50 років. Буквально за рік до 90-ліття батько відійшов. Він прожив таке довге життя і розповідав, що він колись завжди тяжів до якихось імпровізацій сільського клубного життя. Розповідав, як грав, був більше комедійним навіть.
- Ваша акторська доля теж була непростою. Тому що Ви досить багато знімаєтеся в кіно, але якщо говорити про театр, Вас бачили на сцені театру "Сузір’я" в Кужельного, але в таких сталих академічних трупах Вас не було, хоча глядачі Вас знали з кінофільмів. Чому?
- Ну це такі, можливо, внутрішні театральні інтриги. Не секрет, що я довгий час мріяв бути театрі Франка, в головній труппі країни, як її називають. Хоча зараз такого визначення немає, яка труппа найкраща. Кожен вважає, що та труппа, в якій він грає, є найкращою.
- Зараз це справді змінилося, вистави того ж Франківського театру, на них приходять люди, всі знають його, або вистави "Молодого театру", інших, або окремі вистави в театрі "Сузір’я" з Вашою участю, про них говорили. Але очевидно, що головний театр це…
- Ну, власне, завжди був тією мрією, і то була певна біль, але, як це завжди буває, в той момент було дуже головне себе не розгубити. Взагалі в творчих людях це є момент іноді зламу, який закінчується тим, що люди спиваються або йдуть з професії. Це є марафон, щоб витримати його, треба дійсно мати силу.
Я дуже радий, що в той чи інший спосіб, рік за роком мені траплялися роботи поза, скажімо, сталою труппою, які були знаковими. "Тарас Шевченко" у Черкасах. І я собі потім подумав, коли вивчав сам менеджмент театральної справи, в Європі це заведено взагалі як правило, що людина не обов’язково є в сталій трупі і тільки там має працювати і більше ніде. І у мене так волею-неволею вийшло, я над цим не замислювався, але в мене так вийшло: "Тарас Шевченко" в Черкасах, в "Молодому театрі" вистава, спільний проект з Івано-Франківським театром і ансамблем "Гуцулія" "Оле, Довбуш" - Олексу Довбуша я грав. Тобто я розкидався по різних.
- Але у житті як це Ви відчуваєте, це у Вас таке, як кажуть, "горе від розуму" чи "горе від таланту", бо нібито Ваші ролі були помітними, відомі труппи мали би битися за Вас, а у Вас якось не хотіли брати?
- Очевидно, якісь були моменти. Мені важко казати про причини. Це, очевидно, виносилося і коли вже сталося природнім та ситуація, коли я прийшов у Театр Франка, який завжди був для мене рідним, там працює моя дружина Оксана Батько, і там я всіх знав, я співпрацював дуже часто з багатьма колегами, я їх всіх дуже добре знав, я працював на інших майданчиках. І цей момент коли після зміни уряду я не те що був розгублений, а мав знайти те, куди подіти свою енергію…
- Але цікаво, Вам же пропонували інші урядові посади, але Ви відмовилися.
- Правда, бо для мене дуже важливим був той момент, щоб я… десь нещодавно фраза проскочила про те, що я хотів би, щоб політики навчилися отримувати задоволення від свого служіння громаді. Я повинен розуміти повністю те, що я роблю, і від того отримувати гармонію. Не секрет, що перший місяць-два роботи на посаді міністра культури, хоча в мене ніколи не було проблем зі сном, але я дійсно не міг заснути, в мене боліла голова, я приймав пігулки.
- А Ви до цього менеджментом займалися?
- Я однозначно займався, це не була офіційна ситуація, але коли говорили, що зараз потрібні організаторські здібності на тій посаді. Даруйте, я спільно з деякими мистецькими агенціями, зокрема "Арт Веллас" і іншими, співпрацюючи з кінця 1990-х років, був співініціатором великої кількості мистецьких проектів, альтернативних фестивалів.
- Ну це добре, бо Вас не брали в такі сталі труппи і це зробило Вас незалежною людиною насправді…
- Так. Безперечно, окрім театру, мені іноді закидали, що ти витрачаєш багато часу на якісь заходи, але я ніколи до фестивалів, там, "Київська Русь", де було барокове мистецтво, міського українського романсу, етно-музики і фольклорного мистецтва, альтернативної музики, рок-музики, я ніколи не міг до цього поставитися, що це якась халтурка, на якій я хочу просто заробити гроші.
- Що Вам більше задоволення приносить: акторство чи державний менеджмент?
- Однозначно, моїм найголовнішим комфортом є сцена.
- Ви для багатьох були обличчям Майдану. У Вас немає відчуття, що люди, які перший раз розчарувалися після Майдану, а тепер другий раз, що це буде впливати на довіру до Вас?
- Очевидно, що ці відчуття я ще упіймав ще після 2005 року. Я після ейфорії 2004 року нікуди не вліз: ні в політичну ситуацію, ні в посадову, я так обережно до цього ставився і ніколи не грав на цій темі. І як виявилося потім, це все нівелювалося, було великим розчаруванням, і воно мало певний відбиток. Так, я мав зважати, де я знімаюся, в яких ролях працюю, чи відмовитися від реклами, якихось корпоративів.
Але 2004 рік це була більш політична ситуація, яка мала конкретне забарвлення політичне, покладалися надії на конкретну особу. І після того я в багатьох мітингах або заходах не брав свідомо участь. Хоча мене кликали політики.
Але момент 2014 року, я відчув той градус правдивості, де вже питання політики не стояло. І зараз, коли мене запитують "відіб’ється чи ні", на відміну від 2005 року, в 2013-2014 роках ми зазнали великих жертв, пролилася кров. Тому оце роздратування, яке панує, може бути, воно має впливати на природній відбір тих, кого ми хочемо бачити при владі. Але в жодному разі ми не можемо розчаруватися в тому, що ми стояли вже навіть за євроінтеграцію – ми стояли за гідність і честь кожної людини. І я думаю, що в форматі десятиліть ця подія буде однозначно величною і такою, що змінила хід історії України.
- Хочу повернутися до Вашої роботи в Міністерстві культури. Складно робити реформи? Я розумію, що Ви не встигли багато чого зробити, бо не такий довгий термін були, але чому досі вся система управління культурою в нас залишалася, по суті, радянською, яка мала безумовно свої плюси, тому що в СРСР була сильна державна прокомуністична культура, а Ви людина незалежна туди потрапили. Чому так складно це змінити?
- Справді. Я співпрацював з багатьма національними колективами, з іншими альтернативними, недержавними і вони були мені не чужі, і я дійсно хотів… І перший мій меседж був, щоб сам орган Міністерства культури не був івент-агенством, яке колись займалося, на жаль, виключно державними заходами, купували квіти. І власне це була його сфера відповідальності. І просто роздавати національним колективам гроші.
Коли я прийшов, я ризикував, така була вимога Майдану, я звільнив практично всіх ключових осіб, всіх заступників, всіх голів департаментів, які були під прицілом громадськості. Я виконав цю потребу громади.
Далі я привів людей не з системи. 23 роки працювали над руйнацією армії та культури, то краще так ризикнути і щось змінити. І ми дійсно пробували покладатися не на держбюджет, бо його немає. Ми зосередилися на співпрацю з європейськими програмами. Щоб привести європейські програми не просто для грантування, а для такої комплексної системи перебудови і навчання менеджменту.
- А політична еліта? В мене таке враження, що наша політична еліта, урядовці, керівники держави, більшість депутатів за дуже невеликим виключенням взагалі не розуміють роль і важливість культури в суспільстві. В Вас не було такого? Ви не відчували самотності на посаді міністра?
- Відчував. Тут момент з ситуацією, з прірвою світогляду, яку ми маємо на Сході, це є недооцінка культурних процесів, обміну, здійснення проектів. Ми запроваджували програму взаєморозуміння, це момент, щоб люди Півдня-Сходу не були відірваними і відчували себе в контексті всієї культурної політики, яка запроваджується центром. В нас взагалі прірва була: Київ робить одне, а всі – інше. Наше намагання було зібрати всіх, бо раніше тільки керівники управлінь їздили в Київ "за нагоняєм", а тут їх запросили, передали їм конкретні меседжі, документи, яким чином вони себе мають поводити, як мають проводити свою роботу, тобто якусь карту.
Важко щось зламати відразу. Більше того – багато чого не потрібно ламати. Є якісь кращі моменти. Є питання до менеджменту, скажімо, в національних колективах, які би мали зараз відчувати час і трішки навчатися вже самостійно вести гастрольну діяльність. Але треба тоді закон про гастролі, щоб вони мали можливість це робити, закон про культуру, про меценацтво, щоб вони могли собі заробити гроші, а не так, щоб я прийшов і сказав, щоб заробляли самі.
В нас дійсно є особливі надбання в тому, що сталі труппи, такого в Європі немає. З іншого боку, я хотів розділити функції Міністерства культури на функцію збереження спадщини, традиційного мистецтва і окрему діяльність для розвитку сучасного мистецтва. Бо воно завжди було десь так, ну щось роблять, а воно зараз є обличчям, як це не дивно, в Європі, світі, Україні.
Тобто наші кращі митці, і літератори в тому числі, і художники, на яких зараз є запит в Європі. Але вони завжди були поза державними органами, на них ніхто не дивився, їх ніхто не залучав в ці процеси. Важливо знайт цей певний баланс: тисячолітньої української історії і кращих її витоків культури і те, як зараз розвивається, те які зараз є бажання у сучасних митців у різних напрямках (хореографії, театрі, кіно, прикладному образотворчому мистецтві).
- Ви для себе вирішили, як Ви далі будете рухатися: робити кар’єру подальшу в мистецтві чи в політиці?
- Я – людина неспокійна. Я отримую великий кайф від того, що я в процесі театральної діяльності. Я закінчив одну театральну роботу, зараз виношується і є ідея того, щоб нову почати. Я дуже хочу, щоб повноцінно запустився кінопроцес. І очевидно я б хотів здійснити якісь гарні кінороботи.
В мене немає ідей, щоб за будь-яких обставин сісти в міністерське крісло знов. Разом з тим, якщо складеться відповідна політична ситуація, якщо я буду там корисним, то я не зарікаюся, я можу працювати в цьому русі.
На громадському русі я також можу багато чого робити. Очевидно, є якісь ідеї, щоб створити ті чи інші ради. Зараз є ідеї фондів, де би я міг акумулювати ті ідеї колег і якось стукати в ті чи інші двері, чи в законодавчі чи у виконавчі, для того щоб вони були втілені.
