Останнім часом мені щось часто доводиться блудити між епохами й імперіями. От і цього разу, повертаючись з південно-східної окраїни цісарства - з Карпат, я потрапив на залізничний двірець, славетного колись міста Станіславова. Тепер тут була якась країна-У, а місто люди називали, здається, Франціуск.Не дуже мені пасувала ця епоха і ця країна, але мусів`єм чекати на потяг до іншої окраїни цісарства (з пересадкоу).
При нагоді у залі очікувань я зазнайомився з феноменом місцевої української молодіжної еліти. Ці троє молодих емансипованих жінок – Валя, Таня і Сільва, а також два нерухомі і безіменні тєла імовірно чоловічої статі, насправді відповідали всім вимогам «вибраних».
Спершу я це зауважив за їхньою локацією. Вони зайняли найкращі місця в залі: найтепліші, бо під батареєю і навпроти неї, і найкрасивіші, бо над батареєю висіла єдина на увесь зал «картіна маслом» з такими гірськими пейзажами, що правдиві гори почервоніли би від встиду. До того ж, всі інші пасажири-чекайлики, прості смертні, не наважувались присідати ближче, ніж за три-чотири крісла до представників молодіжної еліти.
Вибрана молодь була, вочевидь, не балувана працею. Судячи з усього, звикла отримувати від життя все, що хотіла. Принаймні їжу, напої і ще дещо для розслаблення, вони здобували без праці, а чужим коштом.
Тобто, не зовсім «чужим», бо коштом народу, якого вони були вибранцями. Переважно селян, котрі їх сахалися, як чуми, і відкуповувались від них мздою в «уваснебудепаругривень».Елітарна молодь францівського двірця виявилась по-сучасному україномовною, гадаю, принципово. В чому не складно було переконатись, бо краща її половина говорить (а радше кричить) що хоче, як хоче і коли хоче, вживаючи при цьому вишукано-ненормативну лексику, густо перемережану інтимними подробицями.
Наприклад:
- Ля, де мій телефон? Зара хтось изди получе! Таня, ти мене знаєш! – кричить Сільва. Набери мій телефон – Розрядився. – Мене не і бе, заряди.
Треба теж віддати належне, що вони схильні популяризувати серед народу вічні істини, викрикуючи на весь голос, щось типу: Валя, заткни і баль ник. Всім ху і ово.
Вони, мабуть, ведуть переважно сидячий спосіб життя. Принаймні, такий висновок можна зробити з діалогу руско-класичної Тані та євро-водевільної Сільви:
- Як я сиділа, ти мені, сукко, хоч пачку сігарєт закинула?
- Іди на ху. А як я сиділа ти помагала?
- Я була ше малолєтка.
Як і будь-якій справжній еліті, особливо молодіжній, їм байдуже до влади і до суспільства. Поліція проти них безсила, тому у них взаємно-паритетні толерантні стосунки. Я відразу здогадався із того лагідного та шанобливого тону, яким до них звернувся поліцейський, що забіг з напарницею на хвильку, мабуть, привітатись. Ще на підході поліцейський розчулено звернувся до напарниці - Вони так гарно сплять. Напарниця виглядала менш приязно, навіть не посміхнулась, а лиш буркнула - І що ми з ними зробимо?
Робити не довелось нічого. Просто порозмовляли. Сільва: - у нас сонний час. Поліцейський – ти їх контролюєш? - Так. А шо? - Нас викликали, бо нібито тут якісь буйні цигани. – О, точно це вони в мене телефон вкрали… Таня додала - в мене зонтік вкрали, суки. Розуміючи, що справа заплутана «твоя нова поліція» швиденько і безшумно зникає.
Таня чомусь викликала зневажливий коментар Сільви: - Сука, зонтік в неї вкрали, ну і соси тепер (я не зрозумів, що саме вона мала на увазі). Таня з гідністю відповіла - Не говори до мне так, ти шо не розумієш, шо ображаєш людину…
Для них тут, певне, як і для всіх вибраних, діє спец-обслуговування. Взявши з одного дідка із Надвірної мзду в 20 грн., Таня пішла і принесла у пластиковій бутилці півлітра якогось елітарного напою за 15 грн. Здається пункт обслуговування знаходиться у жіночому туалеті.
А ще серед них панує матріархат: тєла імовірно чоловічої статі їх явно бояться. Коли Сільва виявила, що в неї вкрали телефон, вона негайно елегантним копняком підняла на ноги одне тєло, якого назвала по кличці – вася – і відправила на пошуки: - Вася, іди нах, шукай телефон. Не знаю, де це місце, куди вона його відправила, але, мабуть, далеко, бо він більше не повернувся. У дверях, натомість, він розминувся з іще двома представниками молодіжної української еліти Францівська. Я їх упізнав по такій же як в мене легкій двотижневій неголеності, правда, брудніших штанах, і значно брудніших черевиках (від чого мені стало комфортніше в такому вишуканому оточенні). Ці особини були, мабуть, козацького роду. Я так вирішив, бо їхній прихід нагадував сцену з відомого українського водевілю: «Як козак своїй Марусі черевички царицині привозив». Ці теж дістали з поліетиленового пакета якісь жіночі чоботи – не нові, але півбіди. Втім, я на жіночих чоботах, як виявилось, зовсім не розуміюсь, бо Сільва їх негайно дискваліфікувала – Що ти мені за уйню приніс? – сказала вона зневажливо і відправила носіїв у те ж місце, куди й «васю».
Очевидно, чоботи викликали в неї асоціацію з ногами, бо вона тут же копнула друге лежаче тєло і сказала – Лядь, забери свої смердючі ноги, тут і так, лядь, нема чим дихати. Ану встав і пішов (знову ж таки) нах звідси.
Тєло само встати не могло. Тому Таня взяла його за барки, підвела наполовину і притулила писком до батареї. Тєло щось там прошепотіло (точно не Отче наш – я б впізнав) і прикладаючи нелюдських зусиль встало. Коли це тєло пройшло повз мене, я зрозумів, що цей запах зовсім не від ніг. Коли, повертаючись воно пройшло повз мене вдруге, я переконався, що тут дійсно нема чим дихати. І тільки присутність цих молодих вольових дам змусила мене залишитись на місці і ще якусь мить замислитися над джерелами їхньої впливовості.
Може тєла їх так бояться тому, що в особин первісно-жіночої статі є якийсь важливий предмет чи якесь таємне місце, яке вони називали чи то изда, чи то ізда. Він/воно має бути досить об’ємним, бо там знаходиться більшість потрібних їм речей. Де телефон? – в изді, де зарядне? - в изді, де сігарєта? – в изді.
Але доступ до цього місця мають, мабуть, не всі. Валя, гадаю, заздрить Сільві, що та - має. Такий висновок я зробив з її репліки – У неї все в изді. І тут я подумав – а я де?
І згадав з жахом – ти ж у країні У. Блін, тут же кір, туберкульоз, скоро буде дифтерія, а ти, лисий фраєр, сусідишся з молодіжною елітою францівського двірця! Ану бігом звідти, туди, куди й «вася», тобто – нах!
І шо – шо? Нічо – канєц історії!
P.S. Нехай цей допис стане докором для пані Александри з Галичини (?), пана Тараса з Америки і пана Даяна з Польщі, котрі прагнули негайно фінансово вирішити мою проблему. Якби я повівся на вашу доброзичливість, то цього тексту не було б. Живіть тепер з цим!
